Соціологія Росії (XIX - поч. XX ст.)

План

1. Становлення та особливості російської соціології
2. Основні напрями розвитку російської соціологічної думки XIX - поч. XX ст.

Становлення та особливості російської соціології

Соціологічна думка в Росії з середини та кінця XIX - початку XX ст. представлена багатьма напрямами, що відображають складний спектр суспільно-політичних течій, які існували на той час. І на це є свої причини. Російську соціологію необхідно, передусім, розглядати як відповідь на потреби суспільного життя: переплетіння протиріч та особливостей традиційного й індустріального суспільств; відданість патріархальності і потреба в новій трудовій етиці, міцна тенденція до маргіналізації суспільства, прагнення активних соціальних сил до радикалізму, епоха реформування суспільного життя Росії – далеко не всі контрасти, які визначали проблематику і змістовність розвитку російської філософсько-соціологічної думки.

Спочатку вона формувалася як філософія історії (перша половина XIX ст.). На передній план висувалися соціальні теорії, де перепліталися соціально-філософські та соціологічні елементи. І тільки на межі ХІХ-ХХ ст. з'являються вже чисто соціологічні теорії. Російська соціологія часто-густо зосереджувалася на проблемі необхідності, бажання чи небажання капіталістичної еволюції країни за європейською (західною) моделлю. Переважна більшість соціологів, розробляючи теоретичні моделі, так чи інакше, мали на увазі "російський шлях" розвитку і відповідно прагнули теоретичні положення різних напрямів перевести на рівень конкретних практичних програм. Водночас у суспільстві відчувалася наявність певної "російської ідеї", "духу народу", що знаходило свій вияв і в соціології. Російські соціологи прагнули не тільки описати характерні риси народу соціологічною мовою, а й намагалися змоделювати варіанти російського розвитку. І, само собою, такого типу ідеї знаходили відображення в соціології, виливаючись на перших порах у народництво.

Важливішою та висхідною російської соціологічної думки був і натуралістичний підхід до аналізу суспільних відносин, який відіграв неабияку роль у подальшому формуванні російської соціологічної думки. Перш за все, це виявлялося в органістичному підході до суспільних відносин, який полягав у прагненні уявити світ як органічне ціле. Російські мислителі прагнули знайти та обґрунтувати загальнозначимий соціальний ідеал, котрий спрямував би суспільні зусилля до соціального конструктивізму. Велику увагу дослідники приділяли російській общині, вбачаючи в ній органістичне "начало", опору, на якій можна було б реалізувати самобутній російський шлях соціальної еволюції. Не пройшла поза увагою російських соціологів і проблема соціальної динаміки, в таких її елементах, як еволюція та прогрес. Взагалі, категорії "прогрес" російські соціологи приділяли велику увагу.

Виходячи з початкових філософсько-гносеологічних посилок щодо ролі суб'єкта пізнання і буття, питання співвідношення соціальної реальності та суспільного ідеалу - в російській соціології склалися дві протилежні тенденції: утопічна та реалістична. В кінцевому підсумку, утопічна лінія виходила із уявлення про суспільство як механічний агрегат, за якого достатньо визначити науково обґрунтований соціальний проект і завдяки суб'єктивному фактору здійснити його революційним шляхом, прискоривши, тим самим, історичний процес, що врешті знайшло свій практичний вияв у жовтневій революції (перевороті) 1917 р. і подальшому поширенні комуністичної ідеології в практичному застосуванні.

Реалістична ж лінія пропагувала багатофакторний підхід, розуміння суспільства як складної динамічної рівноваги. Обумовлювалася необхідність рівноважливого співвідношення в еволюції суб'єкта і соціальних форм. Особлива увага приділялася пошуку механізмів узгодження інтересів різних суб'єктів на практичний гуманізм, внутрішню духовну революційність. І саме ця реалістична лінія, на думку фахівців, виявилася співзвучною науковій соціології.

Вагоме місце в теоретичному пошуку займали і теорії взаємної допомоги, кооперації, солідарності. Ключові положення в ньому займали і проблеми людини. Звідси ж і проявилася тенденція так званої "етизації" соціології (поєднання етичного і соціологічного підходів).

Соціальна думка в Росії, як відповідне знання, виникла в ході і в результаті реформ Петра І. Прагнення впровадити в російське життя європейські соціальні форми без врахування соціокультурного контексту стало базовим протиріччям як соціального розвитку Росії, так і соціально-філософських підходів. З першої половини XVIII ст. починають закладатися елементи просвітництва на предмет соціально-політичного улаштування, фундаторами якого стали Ф. Прокопович (1681-1736) та В. Татищев (1686-1750) (необхідність силових методів владування), О. Радищев (1749-1802) (проблеми общини), С. Десницький (1740-1789) (проблеми аналізу господарської діяльності), які в своїх трактатах і з розумінням, і досить критично оцінювали петровські реформації.

Але особливе місце в становленні російського соціального мислення зайняла філософія історії (поч. XIX ст.), з якою започаткувалася істинно національна російська філософська свідомість. Саме в цей час на арену виходять великі російські мислителі: О. Герцен, П. Пестель, П. Чаадаєв, В. Бєлінський, М. Чернишевський, Д. Писарєв та ін. Формуються основи антропологічної традиції російської філософії і соціології, ідеї історизму, революційних перетворень у суспільстві як способу його прогресу.

Своєрідність соціального мислення в Росії та його розвиток (характер, темпи) закладені були самою російською дійсністю. Перш за все, це відповідний стиль мислення, в якому домінували: релігійний догматизм, тоталітарність, апологея державності, низький рівень просвіти тощо. Релігійний догматизм, неосвіченість, більше того, – нетерпимість до будь-яких радикальних змін, прогресивності, освіченості полонили боярську Русь аж до XVIII ст. Лише реформаторство Петра І та окремі "острівки" цього руху (початок просвіти за Єлизавети та соціально-політичний прогрес за Катерини II) створили певні осередки для розвитку прогресивного мислення.

На той час прогресивні зміни хоч і впроваджувалися окремими представниками та послідовниками петровської реформації, проте самій Росії, її народу, кожному його прошарку (від селянина-кріпака до царської знаті) притаманна була, за словами тодішніх просвітителів, "відсутність сприйнятого середовища, до поживного підґрунтя якого могла б причепитися наукова освіта. І більшість людей, котрі здобували освіту, досить швидко "втрачали" її і поверталися в попередній стан неосвіченості, неуцтва через брак пропозиції та практики для їх знань".

Зміни стали очевидними лише з середини XIX ст.: прогресивні настрої після війни 1812 p., декабристські та народні хвилювання, революційно-демократичні навіювання із Європи сформували сприятливе підґрунтя для розвитку соціального знання в Росії. Можна сказати, що сама російська дійсність була основною умовою (як занепад, так і прогресивні її сторони) розвитку та поширення соціального знання. Це дає і пояснення відносній слабкості його розвитку аж до першої чверті XIX ст.

Іншою суттєвою перешкодою для розвитку соціології в Росії було жорстке переслідування царським урядом прогресивних мислителів та придушення російської соціальної думки на перших порах її формування (кінець XVIII - перша половина XIX ст.).

Коротко охарактеризуємо найбільш впливові на той час напрями соціологічної думки в Росії.

Основні напрями розвитку російської соціологічної думки XIX - поч. XX ст.

Досить складно визначити точку відліку появи та формування саме соціологічних знань у Росії, однак однією з яскравих і неординарних фігур серед фундаторів російської соціології був Петро Чаадаєв (1794- 1856). Його філософсько-соціологічні погляди, викладені у відомому "Філософічному листі", Чаадаєв висував завдання пошуків нових способів осмислення соціальних фактів, моделюючи єдність історії людства та її логіко-закономірного характеру, подаючи свій неординарний аналіз російської історії укладу, в якому всі норми, традиції, переконання та правила є більшою мірою запозиченими, зазначаючи, що Петро І "з чистого листа" розпочинає історію Росії. Він висував і надію на необхідність вирішення та завершення великих ідей, проблем, питань соціального порядку, притаманних людству. "Філософічні листи" Чаадаєва (всього їх 8) послужили, свого роду, програмою для всіх наступних філософських та соціологічних пошуків у Росії. Ідеї П. Чаадаєва, у подальшому їх розвитку, знайшли вияв у формуванні двох оригінальних спрямувань російської соціально-філософської думки – слов'янофільство та західництво. Фактично це були різні за характером моделі чаадаївської програми російської філософсько-соціальної думки. Слов'янофільська течія відстоювала принципи общинності, соціокультурну структурну форму соціального буття, принципи соборності як організації та ідеалу соціального життя, заперечення державності, прояв анархізму, роль духовної, особливо релігійної нераціональної детермінації соціальної поведінки людей. Основоположниками даного напрямку були: І. Кириєвський, К. Аксаков та ін.

Представниками західницького спрямування виступали такі відомі громадські та літературі діячі, як В. Бєлінський, О. Герцен, М. Чернишевський. Основними принципами, що їх вони пропагували, були: революційний прогресизм, єдність світової історії та її закономірний характер, роль соціальних конфліктів у суспільних перемінах.

Досить неординарні і суперечливі погляди висунув російський вчений Микола Данилевський (1822-1885). У чаадаєвському дусі "літературно-філософського курйозу" М. Данилевський піддав аналізу російську самобутність, культурно-історичні типи, проблему сенсу та спрямованості історії. Його праці "Дарвінізм" (жорсткий критичний аналіз вчення Ч. Дарвіна), "Росія та Європа" (аналіз взаємин Росії та Європи) викликали неоднозначну гостру полеміку. За його класифікацією, фізика, хімія, психологія - єдині науки, що вивчають загальні світові "абсолюти" (матерію, рух і дух, а всі інші науки є порівняльними), він відхиляв існування єдиної загальної суспільної теорії. Вчений припускав вплив національного фактора на суспільну науку (в силу специфічності об'єкта пізнання). Суспільство він представляв як суму національних організмів, які розвиваються за власними законами. Кожний суспільний організм він розглядав як цілісність. В ід кидаю чи ідеї європоцентризму (єдиної історії цивілізації1) вважав, що людство