не представляє ніякої єдиної цілісності, а швидше - подібне до стихії, котре в різних точках набуває певних форм, конструкцій. Найбільш великі з цих форм, він назвав їх культурно-історичними типами, – ті, в яких найконтрастніше і чіткіше сформувалися визначальні елементи культури, – мова, форми побуту, культура і т. ін. Згідно зі своєю класифікацією, Данилевський виділяв позитивні культурно-історичні типи, до котрих відносив єгипетську цивілізацію, китайську, індійську, американську та інші, в тому числі і слов'янську (всього таких 10), та руйнівні типи (бічі "Божі" - як він їх називав) - татари, гуни, монголи, котрі руйнували віджилі цивілізації. Він вивів і закони еволюції культурно-історичних типів: спільність мови, необхідність незалежності, нетривалість періоду розквіту, залежність повноти розвитку від рівнів інтегрованості народів. Так чи інакше його ідеї були значними у контексті розвитку етносоціології.
Сутність прогресу Данилевський вбачав у тому, що все не повинно йти в одному напрямку, а має розвиватися в різноманітному порядку. На його думку, жодна цивілізація не може пишатися "вищою" точкою розвитку порівняно із іншими, навпаки - кожний культурний тип робить свій внесок, свою особливість і специфічність у загальну багатоманітну скарбницю людства. Він був впевнений, що і слов'янство для збереження власної культури від експансії Європи повинно позбутися наслідування і об'єднатися на основі спадщини власного культурно-історичного типу. Таким чином, теорія М. Данилевського представляла собою одну із перших спроб сформувати новий погляд на історію, надавши йому елементів соціологічної інтерпретації.
Одним із впливових напрямів філософської та соціологічної думки був анархізм. Його теоретичний зміст і практична спрямованість були всебічно обґрунтовані в працях російських мислителів і революціонерів Михайла Бакуніна (1814-1876) і Петра Кропоткіна (1842-1921) які, у свою чергу, спиралися на праці європейських теоретиків анархізму Ш. Фур'є, П. Прудона та ін.
Суть анархії можна висловити словами М. Бакуніна: "надайте речам їхнього природного руху". Людина вступає у суперечності з соціальними інститутами, які обмежують її свободу, держава - це завжди влада меншості, сила, яка протистоїть народові. Малюючи картину соціологічного співіснування (ґенезу теорій соціалізму та феодалізму), Бакунін зазначав, що соціалізм як суспільний устрій повинен ґрунтуватися на особистісній та колективній свободі, діяльності вільних асоціацій. На його думку, не повинно існувати ніякої урядової регламентації людської діяльності і ніякого заступництва з боку держави, які взагалі мають бути усунені.
Ідеї анархізму набули подальшого розвитку у працях П. Кропоткіна, який стверджував, що анархізм є дещо більше, ніж простий спосіб дії або ідеал суспільства - це "філософія як природи, так і суспільства". Кропоткін також рішуче виступав проти держави і "державного соціалізму", вважаючи, що трудящі та селяни самі у змозі побудувати устрій на засадах особистісної та колективної свободи, союзу, на основі общини, артілей і асоціацій людей за інтересами. Рівність при цьому ототожнювалася зі справедливістю. Соціологія Кропоткіна цінна передусім вченням про взаємодопомогу і солідарність як пріоритетні фактори соціального прогресу, вірою в реалізацію творчого потенціалу людини.
Іншим представником даного напряму був і Петро Ткачов (1844- 1886), видатний теоретик бунтівного спрямування, публіцист, соціолог.
Своєрідну і відмінну від попередніх теоретичних ліній пропагував Костянтин Кавелін (1818-1885) - соціальний філософ. Його програма виходила за межі програми попередників і закладала основи нової соціальної науки, а його ідеї виявилися центральними для російської соціології:
¦ пошук та виявлення соціокультурних факторів розвитку соціальних форм;
¦ конкретний аналіз соціальних форм;
¦ проблема прогресу та розвитку особистості.
Фактично він заклав основи соціальної методології.
Соціологічні проблеми починають широко обговорюватися саме в період пореформеної Росії. Розвиток індустріалізації породжував низку нових соціальних проблем, які не піддавалися висвітленню та аналізу старою методологічною базою. Одним із перших істинно соціологічних напрямів було поширення та популяризація позитивізму П. Лавровим, Д. Писарєвим, М. Михайловським та ін. Саме в позитивізмі російських соціологів приваблювало прагнення до наукового методу, синтезу знань, створення науки про суспільство. На цьому етапі була усвідомлена і прийнята сутність соціології.
Слід зазначити, що царський уряд, правляча бюрократія досить насторожено зустріла появу нової науки. Більшість філософів, соціологів, громадських діячів так чи інакше жорстоко переслідувалися за антиурядову спрямованість їх ідей, і тому більшість із них вимушена була публікувати свої праці за кордоном. До 60-70-х років царський уряд всіляко придушував паростки нової наукової течії, і тому в багатьох власних пошуках, підсилюючись європейською прогресивністю, її впливом та підтримкою, російська соціологія багато чого була вимушена брати із європейської спадщини. Власна спадщина була придушена.
З поширенням позитивізму з'являється ряд шкіл, напрямів соціологічних досліджень: натуралістична школа: М. Данилевський, О . Стронін, Л. Мечніков; психологічний напрям: П. Лавров, М. Михайловський, М. Карєєв, Є. де Роберті; школа М. Ковалевського.
Ідеї географічного спрямування знайшли своє відображення в працях географа та соціолога Лева Мечникова (1838-1888). Відкидаючи концепцію соціал-дарвінізму (механістичне трактування боротьби за існування), вчений намагається сформулювати власні закони суспільного життя, визначаючи критерії соціального прогресу. Він підкреслював, що в суспільстві прагнення до кооперації, співробітництва є визначальним. Соціологію, на його думку, повинні цікавити прояви солідарності та об'єднання сил, тобто будь-які фактори кооперації у природі. Мечніков орієнтувався на використання продуктивних аналогій між суспільством та біологічним організмом, причому ідея прогресу займала центральне місце у його соціологічній концепції.
Цікаві положення були сформульовані прихильниками так званої органічної школи - Олександром Строніном (1826-1889) та Павлом Лілієнфельдом (1829-1903). О. Стронін вважав необхідним будувати соціальне знання за аналогією біології та інших природничих наук. Суспільство, згідно з його трактуванням, – це єдиний організм, а суспільні інститути - його окремі фрагменти. Звідси, – соціологія повинна бути аналогічною із фізіологією. Більш жорстку позицію займав П. Лілієнфельд. Трактуючи суспільство як організм, який живе за тими самими законами, що й природні організми, він вважав, що соціальні закони повинні виводитися із аналогії органічних сил природи. Самі ж соціальні процеси теоретично аналогічні проявам механічного руху. Суспільство, за П. Лілієнфельдом, складається із клітин - людських індивідів. Тому тут припустима повна аналогія (народження, розвиток, відмирання), а інституції – аналогічні за функціями та роллю фізіологічним органам.
Помітний вплив на становлення та розвиток суспільної думки в Росії справила соціологія народництва та суб'єктивістський напрям у соціології, який виник наприкінці 60-х років і проіснував до початку XX ст. Взагалі в російській соціології кінця XIX - початку XX ст. важко знайти школу чи автора, котрі так чи інакше не торкалися б ідей етико-суб'єктивного спрямування, яку часто називали "російською соціологічною школою".
Відомими її представниками були Петро Лавров (1823-1900) - основоположник народницької доктрини, лідер пропагандистів, відомий філософ, соціолог, публіцист, та Микола Михайловський (1842- 1904) - філософ, соціолог, публіцист. Обидва - духовні лідери революційної молоді 70-х. Суб'єктивізм їхньої соціології полягав у тому, що людина як суб'єкт історичного процесу редукується до суб'єктивної оцінки. Так, кожний дослідник по-різному інтерпретуватиме той самий факт, залежно від його морально-ціннісної платформи. Основне завдання соціології
Лавров та Михайловський вбачали у вивченні мотивів діяльності особистостей та їх моральних ідеалів. Звичайно, поведінка та діяльність людей визначаються багатьма об'єктивними обставинами, природними та соціальними, але головними факторами, які спрямовують діяльність людей, вважають теоретики, є їхні внутрішні мотиви, ідеали, воля. А тому об'єктивний аналіз явищ суспільного життя легко поєднується з суб'єктивним, оціночним підходом.
На думку Михайловського, об'єктивна точка зору є обов'язковою для природничих наук і цілком непридатна для соціології.
Більшість ідей П. Лаврова тяжіла до марксизму та економізму, а М. Михайловського - в бік соціальної психології, одним із перших родоначальників якої він і був у Росії. У визначенні предмета соціології, в пошуках її місця в системі наук представники етико-суб'єктивної школи виходили із тези О. Конта про необхідність створення позитивної науки про суспільство. Центральною проблемою класифікації наук, за Лавровим, було співвідношення соціології та історії. Лавров вбачав конституювання єдиної науки про людину, до якої увійшли би соціологія та історія із загальним для них суб'єктивним методом пізнання. Оскільки у соціальному пізнанні, де суб'єкт та об'єкт пізнання взаємопов'язані, невіддільні одне від одного, де людина пізнає сама себе, немає знання, яке б не стосувалося особи. Такі критерії пізнання, як істина, правда, справедливість - пізнаються тільки суб'єктивно. Без застосування суб'єктивного методу ми не можемо отримати знання про людину, сім'ю, державу, про будь-які індивідуальності, стверджував М. Михайловський. Окрім того, і соціологія, і історія невіддільні і від етики, а значить, методика наук про людину повинна визначатися як етико-суб'єктивна.
Багато уваги приділяли Михайловський та Лавров вирішенню проблеми взаємодії особи та суспільства, де на перший план виходить особа, якій властива індивідуальність, неповторність.
Суспільні цілі можуть бути досягнені виключно завдяки особистостям. Особа повинна розвивати в собі розуміння суспільних інтересів, котрі є суттю й її інтересів. Але, щоб це сталося, повинна спочатку виникнути критична думка в суспільстві, яка, у свою чергу, повинна пройти в