Відповідно і роль соціолога не повинна бути зведена до простої фіксації фактів і критики реальних суспільних форм. Він, передусім, повинен виступати як практик, реально брати участь у суспільному прогресі. Соціологія як наука має бути підпорядкована необхідності реалізації ідеалу, під яким П. Лавров та М. Михайловський розуміли ідеал соціалістичний.

Михайловський відводив велике місце вченню про кооперацію, бажаючи з'ясувати, яким чином суспільство через кооперацію впливає на особистість. На його думку, сільська община надає можливість для всебічного і гармонійного розвитку кожної особи, підпорядковує їхні взаємні інтереси.

У фундаменті теорії прогресу даної школи останньому відводилося місце кінцевого питання в соціології і основного - в історії. Прогресу П. Лавров надавав особливо великого значення, визначаючи його в кількох формах, акцентуючи увагу на розвиток в людині свідомості та здійснення істини і справедливості, зміцнення солідарності.

Психологічний напрям у соціології Росії склався в 90-х роках XIX ст. і певною мірою був продовженням ідейних традицій європейських "психологістів" Г. Тарда, М. Лацаруса, Г. Лєбона, X. Штейнталя, а також російських соціологів П. Лаврова та М. Михайловського. Фундаторами цієї течії в російській соціології були Є. де Роберті, М. Карєєв, JI. Петражицький. їхні основні праці торкалися проблем суспільного розвитку, які вирішувалися, виходячи з визнання головної ролі в поведінці людей їх індивідуальної та колективної психології.

У своїй психологічній соціології Євген де Роберті (1843-1915) виходить з того, що всі суспільні явища, як результат діяльності людей, генеруються і спрямовуються психологічними, людськими факторами, котрі виражені в емоціях, прагненнях, волі, способі мислення і т. ін. Звідси виводиться логічний висновок: всі суспільні явища певною мірою збігаються з явищами власне психічними. А тому і соціологія як дослідницька наука про суспільство повинна бути тісно пов'язана із психологією. Згідно з такою логікою саме психічна діяльність людей визначає їхню соціальну діяльність. Де Роберті, правда, пояснював, що ця психологічна діяльність людей розвивається, у свою чергу, під впливом біологічних факторів та їх соціальної діяльності. Основну мету "власної" соціології вчений вбачав у пізнанні так званих "законів психологічної взаємодії". Говорячи про психологічні взаємодії людей, Де Роберті вказував на значення як індивідуальної, так і колективної психіки.

Інший представник цього напряму Микола Карєєв (1850-1931), відштовхуючись від позитивістських контівських позицій, виділяв колективну психологію як домінанту суспільних відносин. Обґрунтовуючи власну концепцію, Карєєв вважав, що О. Конт в силу нерозвиненості психологічних знань того часу здійснив стрибок від біології до соціології, минаючи психологію. Таким чином, виправляючи "помилку" О. Конта, Карєєв між біологією та соціологією ставить психологію. Саме Микола Карєєв колективна психологія, на його думку, здатна стати основою соціології, оскільки всі суспільні явища є в кінцевому підсумку духовною взаємодією між окремими людьми.

Не менш яскраву концепцію висунув інший представник "психологізму" Л. Петражицький (1857– 1931), який визначав соціологію як науку, що спирається на суб'єктивну психологію людських мотивів. Традиційна на той час соціологія вважала центральними поняттями "суспільство" і "цінності". Петражицький же пропонує змістити акцент на поняття "соціальна поведінка" та "мотиви". Поняття "мотив" є рівнозначним психологічному поняттю "емоція". Розглядаючи його як найбільш змістовний причиновий компонент соціальної поведінки, Петражицький проголошує предметом соціології розуміння соціальної дії На його думку, саме емоції є істинними рушіями поведінки людини, окрім відчуття та волі.

До кінця XIX ст. у російській соціології стала очевидною неспроможність географічного, біологічного та психологічного напрямів з'ясувати сутність суспільних відносин. Стало очевидним, що при вирішенні складних соціальних проблем не можна спиратися на будь-який один фактор, а необхідно враховувати всю сукупність і взаємодію соціальних явищ та елементів. Так у російській соціології з'явився плюралістичний, або багатофакторний, підхід до вивчення суспільства, виразником якого був видатний російський вчений Максим Ковалевський (1851-1916). Саме завдяки діяльності М. Ковалевського російська соціологія виходить на міжнародну арену.

Теоретичною передумовою даної соціологічної концепції є соціологія Конта. З питання "що таке соціологія?" розпочав розгляд проблеми Ковалевський. Згідно з його визначенням, соціологія – наука про організацію та еволюцію людського суспільства. Організація суспільства та його еволюція - два основних розділи соціології Ковалевського, які можуть бути ототожнені з соціальною статикою та соціальною динамікою Конта. Основними працями Ковалевського є "Норми розвитку соціологічних вчень" та "Соціологія". Як соціолога М. Ковалевського цікавили такі проблеми: зв'язок соціології з історичними науками; порівняльно-історичний метод дослідження; багатофакторний підхід до вивчення суспільства; соціальні закономірності і суспільний прогрес. Ковалевський був прихильником еволюціоністської концепції розвитку соціально-історичного процесу. Таким же чином, на його думку, відбувається і розвиток окремих галузей суспільного життя та різних соціальних інститутів.

Ковалевський вказує на роль багатьох факторів суспільного розвитку: економічні, демографічні, політичні, психологічні, моральні, релігійні. Однак жодному з них він не надавав вирішального значення. В різних ситуаціях їм відводяться різні ролі, і будь-який з означених факторів може вийти на перший план. На думку дослідників, саме в цьому і полягає світоглядний та методологічний зміст соціологічного плюралізму М. Ковалевського.

Інший прояв соціологічного плюралізму виявляється у ставленні до інших соціологічних напрямів та шкіл. Це - прагнення зрозуміти їх, виявити зв'язок між ними, рівно як і готовність застосувати їхні здобутки під час аналізу тих чи інших суспільних явищ. Важливу роль у соціології Ковалевського відіграє історико-порівняльний метод. Порівнюючи розвиток суспільств (народів) різних епох, можна вивести, вважає вчений, деякі загальні закони їх історичної еволюції. Цікавим є і те, що порівнювальні (ті, що вивчались) явища бралися, як правило, не в статиці, а в динаміці, в їх історичній еволюції, що дозволило вивчати не тільки загальні закономірності, а й специфічні особливості розвитку тих чи інших суспільств.

Однією з провідних течій теоретичної думки Росії кінця XIX - початку XX ст. було неокантіанство (течія ідеалістичної філософії кінця XIX - першої третини XX ст., яка намагалася осмислити основні проблеми філософії на основі оновленої інтерпретації вчення І. Канта) представлене в своїй психологічній інтерпретації Л. Петражицьким, нормативістським - О. Лапо-Данилевським, а також нашим співвітчизником українським філософом Б. Кістяківським. До неокантіанства і до соціології вони прийшли від своїх професійних проблем - необхідності розробити концептуальний фундамент історії та правової науки.

Мету своєї праці О. Лапо-Данилевський бачив у виведенні соціології на новий якісний рівень розвитку через перехід від "публіцистичного аматорства" до наукового професіоналізму, спеціалізації в соціології. Основну увагу, як і всі представники неокантіанства, він приділяв проблемам соціального пізнання, соціологічним методам дослідження. В центрі його інтересів як професійного історика виявилися пошуки синтезу історії і соціології. Логікою його пошуку та синтезу було визнання психології як стрижня соціального пізнання, як основна наука про дух, що забезпечує пізнання соціальних та історичних процесів. Психологія задає всьому гуманітарному знанню єдність точок зору. В свою чергу, метою гуманітарної науки є з'ясування психологічного змісту соціальних і культурних фактів, з подальшою їх типологізацією. А основними типологізуючими дисциплінами саме і виступають соціологія та історія. Обидві вони, приділяючи увагу аналізу суспільства у формі соціальної статики та динаміки, прагнуть до узагальнення.

Ідеї, близькі О. Лапо-Данилевському, розвивав ще один оригінальний представник російського неокантіанства в соціології - В. Хвостов - правознавець та історик, котрий значно посилив аспект психологізму в теорії і методології пізнання. Психологія, за його твердженням, задає описовість соціальному пізнанню.

Кістяківський виходив із констатації кризи в сучасному науковому пізнанні і необхідності шукати вихід з нього в галузі методології. Причина кризи вбачалася ним в:

¦ суб'єктивізмі суспільної науки;

¦ прагматизмі;

¦ марксизмі та ідеологізації науки;

¦ запозиченні позитивізмом категорій і методів природничих наук, що ігнорує специфіку предмета соціального знання - вивчення людини як діяча і творця культури;

¦ нерозмежованості соціології та соціальної філософії.

Аналізуючи марксизм як одну із основних соціологічних шкіл,

Кістяковський досить критично ставився до багатьох її моментів. Так, поняття класів і класової боротьби він інтерпретував як соціально-психологічне, а не суто економічне, за Марксом.

Згідно з Кістяківським, суть пізнання полягає у виявленні за допомогою операцій виділення, ізолювання загальнозначимих співвідносин, що характеризуються суттю "необхідності", "поза простором", "поза часом". Природа, як і соціум, сама по собі невичерпна, багатоманітна, і ми її схематизуємо. А необхідність і випадковість - це конструкта нашого розуміння. Соціологія вимагає ще й пошуку істини і оцінку діяльності людей з позиції етики. Дослідницька частина соціологічної спадщини мислителя