Однією з провідних наукових шкіл стає неопозитивізм П. Сорокіна, К. Тахтарьова. Проте, наприкінці XIX століття у Росії сформувався і почав набувати все більшого поширення марксистський напрям у соціології. Він поділився на дві течії. До першої слід віднести революційний марксизм, представниками якого були Г. Плеханов, В. Ленін та інші. До другої - так званий легальний, або ліберальний марксизм, представниками якого були П. Струве, М. Туган-Барановський, а також "християнська соціологія" М. Бердяєва та С. Булгакова, С. Франка в руслі релігійної філософії. Коротко охарактеризуємо ці напрями.

Георгій Плеханов (1856-1918) розвивав соціологічні ідеї марксизму у світлі матеріалістичного розуміння історії. Він розробив питання про співвідношення ролі особистості і народних мас в історії, критикував концепцію народників, згідно з якою Росія йде власним самобутнім шляхом розвитку, а капіталізм - штучно "пересаджене" до Росії явище. Звідси і виникає потреба затримати, зупинити розвиток капіталізму, зупинити ламку вікових устоїв російського життя.

Плеханов зіставляв умови виникнення та історичну роль капіталізму на Заході з умовами його розвитку в Росії і з'ясовував загальні передумови розвитку капіталізму в різних країнах, роблячи при цьому висновок про помилковість протиставлення Росії та Заходу. Він показав, що капіталістичні відносини самі собі прокладають шлях і спричиняють ламку старих устроїв. Великий внесок зробив Плеханов у розробку питання про роль народних мас і особистості в історії. Хоча він був досить далекий від того, щоб заперечувати роль особистості в історії, однак блискуче розкритикував ідеологічний культ особистості, який, на превеликий жаль, мав місце в історії колишнього СРСР і має місце в багатьох слаборозвинутих країн світу (просоціалістичного спрямування).

З аналогічних позицій виступав проти народників і Володимир Ленін (1870-1924). Він розвивав марксистське положення про суспільно-економічні формації і ступені історичного розвитку. Як і Плеханов, Ленін вказує на порожність суб'єктивістської методології в оцінці ролі особистості в історії, приділяючи більше уваги ролі класів та народних мас.

На відміну від революційного, легальний марксизм як теоретична та ідеологічна течія став своєрідним виразом ліберальної буржуазної думки. Буржуазний лібералізм під вивіскою легального марксизму використовував цілий ряд марксистських ідей з економічної теорії Маркса для обґрунтування історичної неминучості розвитку капіталізму в Росії.

Легальні марксисти також виступали проти народників і у зв'язку з цим обґрунтовували об'єктивний та закономірний характер розвитку в Росії капіталістичного способу виробництва і пов'язаної з ним економічної, технічної та духовної культури.

Відкинувши "економічний матеріалізм" Маркса (вчення пор вирішальну роль способу виробництва) та його вчення про класову боротьбу і соціальну революцію, Петро Струве (1879-1944) та Михайло Туган-Барановський (1832-1920) дотримувалися лише еволюціоністських поглядів, стверджуючи постійне вдосконалення капіталізму, надаючи йому все більш цивілізованих форм і визнаючи визначальною роль культурних цінностей у прогресі суспільства. Розглядаючи проблему взаємовідносин класів і політичних партій, Струве був схильний до компромісного варіанта вирішення класових суперечностей, а не конфліктного, як прогнозував К. Маркс.

Будучи енциклопедично освіченою людиною, М. Туган-Барановський написав ряд фундаментальних праць з теорії соціалізму та розвитку капіталістичного виробництва, вказуючи на позитивні моменти цього процесу:

¦ приватне та кооперативне підприємництво;

¦ поєднання великого та дрібного виробництва;

¦ звільнення виробництва від державної опіки;

¦ самоуправління; трудові асоціації;

¦ розподіл продуктів праці за принципом "від кожного за здібностями, кожній здібності за її працею".

Будучи великим соціологом та економістом, М. Туган-Барановський глибоко обґрунтовує значення цих ідей для сучасного йому суспільства. У багатьох своїх працях він виступає проти експлуатації людини людиною, оскільки вона породжує нерівність та антагонізм, протиставляє цьому вільну кооперацію, яка є наближенням до загальнолюдського ідеалу. Кооперація ж, на його думку, заперечує будь-яку владу людини над людиною і стоїть вище за будь-які класові інтереси.

З кінця XIX ст. російські соціологи брали активну участь у міжнародних конгресах, засіданнях і т. ін. Серед них П. Лілієнфельд, М. Ковалевський, П. Сорокін обиралися навіть президентами міжнародного інституту соціології.

З початку XX ст. все більше наростав процес інституалізації соціології, відкриття секцій з соціології, засновуються соціологічні товариства, виникають кафедри, запроваджую наукові ступені з соціології. У 1901 p. Е. Де Роберті і М. Ковалевським була створена в Парижі "Російська школа суспільних наук", де обов'язковим предметом була соціологія. Все це та інші факти свідчили про міжнародне визнання російської соціології.

Література

Бебик В. Політичний маркетинг. – К., 2000.

Вишняк О. В. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи - К Ін-т соціології НАНУ, 2000.

Матусевич В., Оссовский В. Электоральное поведение: техника социологического исследования И Философская и социологическая мысль. – 1994, № 11.

Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000, № 2.

Петров О. В. Социологоческие собирательные технологии, –Днепропетровск, 1998.

Пилипенко В. Соціологічна наука та електоральні процеси в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –1999, № 4.

Райман Р. Г. Электоральное исследование: сущность и технология // Соц. иссл. – № 9.

Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є. –К.: Вища освіта, 2003.