Соціологія релігії

План

1. Пропедевтичні зауваження

2. Соціальна сутність релігії та її інституціональний характер

3. З історії соціології релігії: фетишизм та анімізм як соціальнотпсихологічні теорії релігійної свідомості

4. Соціальне тлумачення релігійного відчуження Л. Фейєрбахом

5. Феномен "забобонного мислення"

Пропедевтичні зауваження

Слово "релігія" у перекладі з латини означає "побожність", "святиня", "предмет культу". Наприкінці XX ст. у зв'язку зі зростанням національної самосвідомості народів країн, що розвиваються, з глибокою кризою ідеології комунізму, з розпадом соціалістичного табору та Радянського Союзу це слово почало набувати дедалі більшого політичного сенсу.

Ще не встиг розпастися соціалістичний табір, а представники різних конфесій (від лат. confessio — визнання, сповідання; віросповідання) вже поквапилися закласти ідеологічний фундамент для нових соціокультурних та політичних відносин. Ідеологія релігійного фундаменшалізму тією чи тією мірою притаманна всім традиційним релігіям (християнству, ісламу, буддизму тощо). Тож представники релігійного фундаментализму та просто клерикали (від пізньолат. cJericalis — церковний, представники церкви, які мають духовний сан) почали висувати політичні гасла та вимоги, входити до складу політичних партій, боротися за парламентські місця, активізувати ідеологію націоналізму тощо. Усе це — загальновідомі факти з життя республік колишнього Радянського Союзу. Можна взяти й ширший контекст. У 70-ті роки XX ст. посилилася економічна та політична міць мусульманських країн (у 35-ти країнах світу мусульмани становлять більшість населення). Під прапором ісламу почали консолідуватися сили, які намагалися розірвати кайдани, якими зв'язували їх розвинені капіталістичні країни. Найяскравіше політичний сенс соціальних рухів під прапором ісламу виявив себе під час антимонархічної та антиімперіалістичної революції в Ірані у 1978—1979 pp., це справило потужний вплив на громадське життя у країнах, де іслам є чинником, що визначає світоглядну орієнтацію широких верств населення.

Нині існують дві головні течії активних прихильників ісламу — мусульмани-фундаменталісти та мусульмани-реформатори. І ті, і ті зрештою прагнуть прийняття шаріату (араб, шаріа букв. — належний шлях, сукупність юридичних та релігійних норм, ґрунтованих на Корані; мусульманське право) як основного закону держави. Розбіжності стосуються лише методів та шляхів досягнення поставленої мети. Мусульмани-фундаменталісти наполягають на тому, що законів ісламу слід дотримуватися неухильно. Вони вважають це обов'язком усіх правовірних мусульман і головним джерелом їхніх духовних сил. Провина за занепад "мусульманського духу" покладається на європейський вплив.

Фундаменталізм в ісламі існує з VII ст. Проте потужним політико-ідеологічним рухом став лише у 20-ті роки XX ст. Саме тоді, коли Схід почав прокидатися від феодальної сплячки, а колоніалізм став особливо огидним. І фундаменталісти не втратили шансу ототожнити неоколоніалізм із західною цивілізацією загалом, зробивши наголос на її моральній розбещеності.

Фундаменталісти традиційного напряму визнають за краще займатися місіонерською та просвітницькою діяльністю. Відкрито проти існуючої державної влади вони не виступають.

Фундаменталісти-ради кал и вимагають передати всю державну владу в свої руки та створити теократичну (теократія (від грецьк. theos —- бог + kratos — влада) — форма правління, за якої політична влада належить духівництву, церкві) державу, яка була б керована за законами шаріату. Вони не обмежуються втіленням у життя своїх ідей мирними засобами.

Що стосується мусульман-реформаторів, то вони намагаються так тлумачити шаріат, щоб поєднати його норми із західним способом життя.

Як бачимо, сучасний релігійний світ не тільки багатоликий, а й перебуває у стані руху, що іноді виливається у громадянські війни під релігійними прапорами (згадаймо Югославію 90-х років XX ст.). Усе це ставить на порядок денний безліч найгостріших питань, конструктивні відповіді на які можуть дати й соціологи. Останні нагромадили певний досвід вивчення соціальної сутності релігії та церкви як соціальної інституції.*

Соціологія релігії вивчає взаємовідносини релігії та політики, релігії та культури тощо. Вона тісно пов'язана із соціологією історії й через неї — з релігієзнавством, а також з історією вільнодумства та атеїзму. Природно, у соціології релігії важливе місце посідають питання аксіології та соціальної психології, оскільки в соціологічному аналізі релігійних інституцій, релігійно зумовлених дій тих чи тих соціальних груп не можна не враховувати роль та потужність традицій, ціннісних установок та орієнтирів, морально-психологічний клімат у колективах, що цілком або частково складаються з віруючих, тощо.

Соціальна сутність релігії та її інституціональний характер

У соціології релігії, як і в інших галузях соціологічної науки, винятково важливу роль відіграє поняття "соціальна інституція", тому необхідно враховувати, що питання про функціонування соціальних інституцій невіддільне від з'ясування, хто виконує цю діяльність, хто "оживлює" соціальні інституції. Відповідь на останнє питання у рамках соціології релігії, як і у рамках соціології науки, мистецтва, права, політики, економіки, визначена нашим розумінням сутності та ролі інтелігенції у суспільному житті.

Цікаве тлумачення інтелігенції свого часу запропонував відомий італійський теоретик-марксист А. Грамші (1891 — 1937), праці якого справили достатньо потужний вплив на європейських представників соціальних наук, особливо у бурхливі 60-ті роки XX ст.

У центрі уваги Грамші постійно перебували питання культури, відповіді на які він шукав, спираючись, з одного боку, на матеріалістичне розуміння історії, а з іншого — на конкретний культурно-історичний аналіз соціального статусу та функцій європейської інтелігенції. Тема інтелігенції є стрижнем задуманого ним багатопланового дослідження процесу формування суспільної свідомості в Італії, де важливе місце відведене розглядові взаємовідносин між інтелігенцією та народом.

Будь-які соціальні групи, писав Грамші, розвиваючись, створюють особливий "органічний прошарок", покликаний надавати їм ідейну однорідність у плані ціннісної спрямованості, прагнень та усвідомлення власної ролі в соціально-політичній життєдіяльності суспільства. Іншими словами, у певному розумінні всі люди є інтелігентами, якшо вони здатні до нормального, розумного мислення, але не всі люди виконують у суспільстві функції інтелігентів.

Відзначаючи зв'язок інтелігенції з класом, який її породив, Грамші разом з тим підкреслює автономне становище інтелігенції. З цього приводу французькі соціологи Ф. Бон та М. Л. Бюрньє відзначали, що міркування Маркса про відносну самостійність "ідеологічних форм", які часом можуть відігравати вирішальну роль в історичному розвиткові, Грамші поширює на інтелектуальну функцію загалом, точніше, на людей, які виконують цю функцію. Така автономія може бути штучно законсервована інтелігентами-бюрократами, які живуть "корпоративним духом" і подеколи подають справу так, нібито вони є незалежними від панівної соціальної групи. Ця позиція "самовідособлення", писав Грамші, не залишається без наслідків у царині ідеології та політики. Уся ідеалістична філософія може бути легко узгоджена з цією позицією, зайнятою соціальним комплексом інтелігенції, й визначена як вираження тієї соціальної утопії, відповідно до якої інтелігенти вважають себе цілком автономними й незалежними "критичними критиками".

У цьому разі "критичні критики" ігнорують той факт, що за прогресуючого поділу праці та появи відповідних форм власності відбувається фіксація соціально значущих норм спілкування, які регулюють діяльність колективів та окремих осіб. Ці доцільно функціонуючі норми і є те, що називають соціальними інституціями.

Соціальні інституції являють собою своєрідне дзеркало, в якому відображено інтереси, цінності, цілі соціальних груп та класів. Ці інституції (на відміну, наприклад, від мови) не передують структурній організації суспільства, а породжені нею.

Вищим типом спеціалізованих соціальних інституцій є політичні інституції, нерозривно пов'язані з державним апаратом.

Досліджуючи державну структуру суспільства, Грамші виокремлював як головні дві функції держави — (1) панування та (2) керування. Якщо розчинити функцію керування (скажімо, організацію господарського життя суспільства) у функції панування, то, як вважає Грамші, ми ризикуємо сповзти на позиції вульгарного соціологізму, який стверджує, що урядовий апарат здійснює тільки функцію примусу, функцію насилля (наприклад, придушення одного класу іншим). Таке вузьке тлумачення державної влади грає на руку "лівакам" різних мастей, які закликають до знищення держави як апарату експлуатації "вільних особистостей". На противагу цьому Грамші наполягає на необхідності доповнити поняття "диктатури", елементи якої притаманні будь-якій владі, поняттям "гегемонія".

У певному розумінні міркування Грамші про значення державної гегемонії у сфері ідеології та управління близькі до думки Дж. Бернала про зв'язок релігії та управління, які за нових соціально-економічних умов замінюють первісну магію та ритуал. Так, умови цивілізації міського типу дедалі виразніше виявляють функцію адміністративних працівників, які живуть не за рахунок виробництва матеріальних благ, а за рахунок доданого продукту, створюваного безпосередніми виробниками зазначених благ. Справді, щоб сільськогосподарська продукція безперебійно надходила до міста, потрібна централізована організація, яка передбачає наявність цілого штату адміністративних працівників, діяльність яких охоплює низку поселень на чолі з поселенням-містом, де нагромаджують надлишкові продукти.

Історично зі зростанням міст у племінних богів з'являються нові функції, які віддаляють богів від рутинних племінних та сільських справ. Нові функції з'являються й у служителів цих богів. Бернал підкреслював, що жерці утворюють перший управлінський клас; до їхніх обов'язків входить визначення часу сівби та збирання врожаю, розподіл води та насіння, збір та розподіл продуктів сільського господарства тощо. Про це писав і Маркс, зауважуючи, що необхідність обчислювати період підйому та спаду води у Нілі створила єгипетську астрономію, а заразом і панування касти жерців як керівників землеробства.

Зазначені адміністративні функції