Соціологія праці в Росії

{Поняття "Росія" в цьому контексті охоплює Російську імперію в дореволюційний період і Радянський Союз.}

Виникнення соціології праці в Росії співвідносять із виникненням соціології і датують серединою XIX ст. В її еволюції розрізняють три історичних періоди, кожний із яких позначений внутрішньою своєрідністю, тенденціями і логікою руху теоретичної думки, а також об'єктивними суперечностями, спадами й піднесеннями: перший період — із середини XIX ст. до 1917 p.; другий період — від початку 20-х років до середини 50-х років XX ст.; третій період — із середини 50-х років дотепер.

Перший період характеризується розвитком промисловості, значним збільшенням міського населення і капіталізації відносин у селі (починаючи з середини XIX ст.). І як результат — ускладнення соціальної структури суспільства, розшарування населення, зростання соціальної напруженості, поява в Росії зачатків промислового капіталізму і найманої робочої сили.

У цей час дослідження соціологічних проблем праці зароджувалося в різних галузях знань. При цьому вчені розрізнялися не тільки за напрямом і предметом наукових пошуків (економісти, правознавці, історики та ін.), а й за відмінністю ідейних і політичних переконань. Спектр наукових пошуків окремих учених був дуже широкий: наприклад від етнографії та історії до соціології і філософії (М. М. Ковалевський) чи від хімії до економіки (Д.І. Менделєєв). Чималий внесок у соціологію праці зробили літератори й публіцисти М.М. Салтиков-Щедрін, Г. Успенський, Максим Горький, А. Енгельгард та ін. Тому головним для цього періоду було завдання синтезувати розпорошені знання суспільствознавчих дисциплін в одне ціле. Одним із перших узявся за його виконання представник суб'єктивної соціології В. В. Берві-Флеровський. На основі узагальнення статистичного матеріалу та особистих спостережень, що стосуються соціального й економічного становища робітників і селян у різних губерніях, він зробив аналіз поміщицького, фермерського, куркульського й селянсько-общинного типів господарств із залученням як економічних, так і соціальних категорій — опису умов праці й побуту людей, їхнього способу й рівня життя. При цьому руйнівному впливові бюрократії і зростанню капіталізму протиставляється деяка "соціальна організація народу", під якою малася на увазі насамперед земельна громада. Він не погоджувався з тими, хто бачив у колективній праці історично вичерпану, малоефективну форму роботи. Правильно відзначаючи сильні сторони артільної праці — самоврядування, взаємодопомога і соціальний контроль, він, проте, підмінює аналіз загальноекономічної ситуації моральними деклараціями.

Серед російських економістів-статистиків значний внесок у розвиток соціології праці здійснили О. О. Чупров, О. А. Кауфман і Ю. Е. Я неон. Так, О. О. Чупров вирізняв "соціальну техніку" як систему прийомів планомірного використання робочої сили в суспільному виробництві та методів раціональної організації праці з метою досягнення максимальної ефективності.

Завдяки працям Ю. Е. Янсона були досліджені тенденції зміни в співвідношенні темпів розвитку селянського, куркульського і дворянського землеволодіння, спричинені реформою 1861 р. В емпіричному дослідженні робітничого класу, що зароджувався, виокремилися деякі тематичні напрями: робітники поза виробництвом; демографічний склад, чисельність, структура родини; житлові умови, освіта; участь у просвітницьких товариствах, політичних партіях, духовні запити робітників і членів їхніх родин. Згодом широко почало досліджуватися становище робітника на виробництві: зміст та умови праці, професійна і внутрішньокласова диференціація, професійні захворювання, гігієна, а також організація праці. Ці дослідження служили емпіричною базою для розвитку теорії класів, появи в ній різних течій.

Так, "розподільна" теорія (М. І. Туган-Барановський, Ю. Делевський, В. Чернов) у якості класоутворюючих ознак орієнтувалася на види й розміри доходів. "Марксистська" (Г. В. Плеханов, В. І. Ленін) — виділяла в якості головного відношення до засобів виробництва. "Організаційна" (О. О. Богданов, В. Шулятиков) — роль в організації виробництва. "Стратифікаційна" (П. О. Сорокін, К. Тахтарєв) — статусні ознаки: основні — професійні, майнові і правові, а також побічні — подібність смаків, переконань і способу життя.

Праці цих та інших авторів сприяли синтезуванню розрізнених соціологічних знань про працю до початку XX ст.

Другий період розвитку соціології праці припадає на час проведення в Росії двох великих експериментів — воєнного комунізму і нової економічної політики. Цим зумовлювався і зміст основного завдання у сфері соціології праці. В теоретичному плані воно полягало у виробленні нової концепції суспільної праці на основі перебудови всього господарського життя. У практичному плані постало питання, як організувати ефективну виробничу працю за цих умов. У вирішенні теоретичних проблем праці зіткнулися різні погляди. Деяким із них був притаманний техніцизм. Так, М. І. Бухарін заперечував дію об'єктивних законів, оскільки соціалізм на відміну від капіталізму, що розвивається стихійно, мав будуватися нібито свідомо, за планом. Згодом його погляди істотно змінилися, стали більш гнучкими й реальніше відбивали дійсність. З новою економічною політикою М. І. Бухарін пов'язував використання в народному господарстві економічних методів управління, виступав проти проведення індустріалізації за рахунок пограбування народу.

Елементи механістичного підходу характеризували погляди О. О. Богданова, що знайшли своє відображення в його "загальній організаційній науці" — тектології. Він досить жорстко пов'язував свідомість людей з їхніми професійними обов'язками. Наявність таких "метафізичних", на його думку, понять, як "буття" і "свідомість", "дух" і "матерія", пояснюється поділом праці на фізичну й розумову. Утопічні елементи його системи пов'язані з універсалізацією принципу "науково-організаційної праці". При цьому недооцінювалась повнота проявів людського життя, що особливо позначилося на деяких сторонах концепції "пролетарської культури". Споглядальній традиції філософії, починаючи з грецької, він протиставив тектологію — загальну природничу науку про способи вирішення безпосередніх життєво-практичних завдань техніки, господарства й побуту.

Вирішення прикладних завдань цього періоду вимагало відповіді на ряд практичних питань:*

як забезпечити оплату за працею, тобто за її кількістю і якістю;*

як задовольнити розумні потреби й нівелювати "нерозумні";*

у яких одиницях вимірювати затрати праці, тобто забезпечити її облік і контроль. За такими, здавалося б, частковими проблемами поставало головне питання — про характер виробничих відносин у нових умовах, про новий погляд на людину і її потреби.

Одним із провідних напрямів соціологічних досліджень факторів трудової поведінки працівників стало вивчення наукової організації праці (НОП) на макро-і мікрорівні. Відомим дослідником НОП на макрорівні (народногосподарському) був О. К. Гастєв. Основним у його теорії було твердження про те, що ніяка техніка чи машина не допоможуть, якщо не з'явиться, не виховається новий тип працівника. Зрозуміла тому та величезна увага, яку він приділяв розвитку трудової культури в найширшому розумінні цього слова. Вона перетворювалася в найважливіший чинник організації праці. Відмінною рисою його розробок була установка на їх практичне впровадження. З цією метою був проаналізований і методично відпрацьований складний механізм упровадження нових форм організації та управління працею.

На мікросоціологічному рівні (окремого працівника і трудового колективу) значна роль належить дослідженням С. Г. Струмил і на. Він активно брав участь у дослідженні актуальних проблем соціології праці: стимулювання і мотивації праці, оптимального співвідношення між працею і відпочинком (раціональної тривалості робочого дня), професійної підготовки, умов побуту й відпочинку працівників. Певний внесок зробив С.Г. Струмилін і в теорію розподільних відносин за соціалізму, хоча низка питань так і не знайшла позитивного вирішення, наприклад редукція складної праці до простої та її оплата. Багатий емпіричний матеріал дав йому змогу виявити ряд нетривіальних закономірностей. Зокрема, було встановлено: у тих родинах робітників-текстильників, де дружина працювала на фабриці, вона своїм приробітком менше додавала до сімейного бюджету, ніж у тих родинах, де вона цілком присвячувала свій час домашній роботі.

Одним із важливих напрямів стало дослідження проблем колективної праці в бригаді і на підприємстві. Саме в 20-ті роки закладаються основи соціологічної теорії трудового колективу. Певний інтерес мають праці Н. А. Вітке, у яких він, розглядаючи підприємство як єдиний соціальний організм, наголошував на значенні соціально-організаторської функції керівника. Останній може поступатися своїм підлеглим у знанні тонкощів технології виробництва, але не в стратегії управління. Найважливіше для нього — здатність до лідерства. Чимало уваги при цьому приділялося механізму стабілізації персоналу, зокрема професійному добору новачків.

У центрі досліджень Е. К. Дрезена були такі проблеми, як мотивація працівника в умовах спільної праці, організація апарату управління, прийом нових працівників, професійний добір і професійна оцінка (зокрема адміністративна, психологічна і службова оцінки, оцінки технічних умінь). Він наполягав на участі в доборі кадрів фахівців-професіоналів, виступаючи водночас за розширення доступу рядових працівників до всієї виробничої інформації, що було, на його погляд, радикальним засобом підвищення участі їх в управлінні і зміцненні солідарності з адміністрацією.

У цей період, за оцінками А. І. Кравченка, в соціології праці набули розвитку й інші напрями: дослідження умов життя і побуту робітничого класу, вивчення інтересів робітничої молоді, аналіз соціальних проблем колективізації села, вивчення соціальних проблем міста, народонаселення й міграції, психологія технічного винахідництва, професійна орієнтація і професіоналізація школи, бюджети робітничої родини, бюджети часу робітників та службовців, трудові конфлікти та ін.

Проте