Соціологія політики

План

1. Пропедевтичні зауваження

2. Про поняття "народ" та "народні інтереси"

3. Класи та соціальні групи: проблеми та думки

Пропедевтичні зауваження

Відомий американський політолог, професор політичної науки Університету штату Нью-Йорк Дж. Ганнелл, оцінюючи сучасний стан політичної теорії, зазначає, що цю теорію нині не вирізняють ні високий рівень теоретичних узагальнень, ні активна участь у політичних змінах. На його думку, існує низка усталених міфів, які формують у науковому співтоваристві образ політичної теорії. Зокрема, міф про те, що канонізована традиція політичної теорії, яка сягає давньогрецького мислителя Платона, дає ключ до осягнення сучасної політичної реальності, та що політика являє собою щось більш піднесене та цінне, ніж звичайна людська діяльність біля верстата чи у підприємницькій конторі. Ще один міф — ототожнення академічних політико-філософських дискусій з безпосереднім політичним діалогом.

Насправді, лише Ганнелл, політична теорія дуже часто займається не дослідженням політичних об'єктів, не конкретними явищами політичного життя, а блуканням навколо "філософських образів" політики, абстрактно-спекулятивним розглядом "природи політики". У результаті політична теорія виявляється відчуженою від реальної політичної практики.

Намагання подолати кабінетність "знань про політику" та вийти у сферу справжнього знання політики призвело до створення на зламі XIX—XX ст. самостійної політичної науки. Емпірична орієнтація останньої дала змогу розмежувати філософію політики та соціологію політики у рамках єдиної політичної науки.

У політиці різні цілі відображають різні соціальні інтереси. Зазвичай це набирає форми боротьби між політичними супротивниками, кожний з яких здійснює свою власну політику, засадовими для якої є відмінності класових та соціально-групових інтересів, хоча зовні політична боротьба в устах політиків виглядає як боротьба за всезагальні (загальнонародні) ідеали та цілі. Проте насправді кожна партія дбає про свої групові інтереси, які часом навіть не відповідають інтересам тих класів або прошарків чи груп суспільства, які фактично або формально репрезентують ці партії в особі їхніх ідеологів та керівництва.

Нинішні політичні партії у формі організацій з певними правилами членства, посадовими особами та програмами є продуктом сучасної демократії у рамках конституційної держави. У цих рамках для досягнення державної влади з метою управління соціальними інституціями недостатньо тільки об'єднатися, розподілити "портфелі" та намагатися пропагувати партійну програму. Необхідно ще завоювати голоси виборців. А це справа не з простих. Доводиться лавірувати між інтересами різних соціальних груп, прошарків та класів, визнаючи якщо не на словах, то бодай за умовчанням той незаперечний факт, що суспільство має складну соціально-класову структуру різновекторної спрямованості.

Партії не обов'язково створюють з відкритим наміром відстоювати інтереси якогось одного класу. Це якось не дуже "шляхетно". Інша справа "загальнонародні інтереси", коли всі, немовби в армії, бадьоро карбують крок шляхом, вказаним "мудрими командирами" від політики. Проте такі "загальнонародні" партії, як показує реальний історичний досвід, не можуть бути довговічними та стабільними організаційними структурами. Тільки у тому разі, якщо партія чесно та відкрито заявить, на чиєму вона боці та чиї переважно інтереси виражає, вона може розраховувати на життєстійкість та підтримку з боку тих соціальних сил, які визнають її за свою. У партій же, які не виражають певних соціальних інтересів, менше шансів на успіх у політиці. Лише якщо ідеологія партії та здійснювана нею політика достатньою мірою збігаються з інтересами конкретних соціальних груп, у суспільстві з'являється прагнення зберегти цю партійну організацію.

Цікаво, що партії, які дбають про "народ", часто-густо мають дуже крихкотілу ідеологію та вельми розпливчасту політичну філософію. Чому так відбувається?

Щоб відповісти на це та низку інших питань, необхідно звернутися до соціології політики, порушивши при цьому методологічні проблеми, які свого часу було проаналізовано у творах Г. В. Ф. Гегеля та К. Маркса. Але перед тим — один повчальний приклад.—

Хто мислить абстрактно? — одного разу запитав Гегель сам себе й негайно дав відповідь: — Неосвічена людина.

Припустимо, продовжував міркувати наш мудрий філософ, ведуть на страту вбивцю. Для натовпу він убивая, й тільки. Але ось яка-небудь недалекоглядна панянка зауважить уголос, що цей убивця — вродливий чоловік. Природно, таке зауваження обурить юрбу. Як же так? Убивець — вродливий? Чи можна міркувати настільки дурноверхо? Сама, либонь, не ліпша!

То що ж виходить? А виходить у цій ситуації ось що. Мислити абстрактно — означає бачити в убивці тільки один бік — що він убивця. Але тим самим у ньому знищують усі інші якості, що становлять у цілісності людську істоту.

"Оце вже загнув філософ!" — спересердя скаже хто-небудь. Добре, звернемося до іншого прикладу. Одного разу наш філософ був свідком базарної лайки між покупницею та крамаркою.—

Агов, стара, ти продаєш тухлі яйця! — сказала покупниця крамарці.—

Що?! — заволала та. — Мої яйця тухлі?! Сама ти тухла! Та чи не твого батька воші у рівчаку заїли, чи не твоя мати з французами крутила, чи не твоя баба сконала у богадільні! Ач яка, ціле простирадло на хустку перевела! Знаємо, звідки все це ганчір'я та капелюшки! Якби не офіцери, не франтувати б тобі у цьому вбранні! Порядні жінки за своїм помешканням стежать, а таким, як ти, — прямий шлях до буцегарні!

Крамарка й крихти доброго, красивого у кривдниці не помічає й не бажає помічати. Вона мислить абстрактно, оскільки бачить у покупниці тільки кривдницю, натомість ті офіцери, що їх було згадано, напевне, помітили у цій жінці зовсім інші деталі.

То хто все ж таки має рацію?

Має рацію той, хто не довіряє першим враженням, до того ж емоційно забарвленим залежно від ситуації, настрою тощо.

Коли філософи відстоюють положення, що істина чуттєвої вірогідності є щось найвищою мірою абстрактне та збіднене, то тут найменше дискредитують тверезий глузд. Просто треба враховувати, що для повсякденної свідомості чуттєва реальність уявляється чимось багатим, змістовним, конкретним. Справа в тому, що повсякденній свідомості неосвіченої людини конкретність реальності не дана, як не дано побачити продавщиці тухлих яєць у покупниці, яка висловила сумнів щодо свіжості товару, гарненьку панянку.

Безпосередня чуттєва вірогідність постає насправді як щось однобічне, безбарвне, хаотичне. Якщо підходити до неї без будь-яких певно поставлених запитань, ця чуттєва даність є для людини, яка її сприймає, погано розрізнюваним предметом. Ситуація нагадує короткозору людину, яка загубила окуляри й спілкується з навколишнім світом навпомацки.

То що ж пропонує Гегель? Гегель цілком правильно вказує на те, що процес пізнання рухається від абстрактного, однобічного до конкретного, до зрощеної багатобічності, а не навпаки, як це вважають зазвичай. Пізнавальний рух від абстрактного до конкретного являє собою сходження до внутрішньої єдності наших знань про той чи той предмет. Неосвічена ж людина, яка мислить, як правило, абстрактно, не може й не хоче помітити взаємозв'язку різноманітних аспектів розглядуваного предмета. Мислити абстрактно — означає бачити у предметі тільки одну якість, ігноруючи решту.

Але це ще не все. Абстракція та її заперечення — перший крок аналізу. Свідомість розчленовує ціле на частини й оперує цими абстракціями, сподіваючись відновити за допомогою синтезу вихідний предмет аналізу, зробити його конкретним. До речі, термін "конкретний" означає у Гегеля передусім "зрощений". Конкретне німецький філософ завжди мислить як щось складно-зрощене, синтезоване, таке, що виникло з поєднання кількох елементів.

Справді, конкретність об'єктивної дійсності з наукової точки зору не лежить на поверхні й тому не є вихідним пунктом пізнання. Нам тільки видається правильним розпочинати з того, що впадає в очі. Насправді ж перші кроки пізнання пов'язані з аналізом абстрактного, однобічного. Конкретність — це результат багатоетапного аналізу та наступного синтезу. Ігноруючи це, ми поринаємо в ілюзію та збочуємо з правильного шляху пізнання.

Про поняття "народ" та "народні інтереси"

Видається правильним розпочинати наукове пізнання з реального та конкретного, писав Маркс, проте за найближчого розгляду це виявляється помилковим. Помиляється традиційна політична економія, яка починає своє дослідження з аналізу населення (народу). Але що таке населення (народ)? Це буде абстракцією, яка нічого не говорить, якщо залишити осторонь, наприклад, класи, які становлять це населення (народ). Але й класи знову ж таки будуть пустопорожнім звуком, якщо не відомі ті підвалини, на яких вони базуються (наймана праця, капітал тощо). Капітал — ніщо без найманої праці, без вартості, грошей, ціни тощо. Таким чином, якщо починати з населення, нації, народу, держави, то це було б хаотичним уявленням про деяке ціле. Тільки шляхом більш детальних визначень можна аналітично досягти найпростіших понять, а потім необхідно вирушати у зворотний шлях, доки знову не повернемося до населення, народу, нації, держави, але цього разу не як до хаотичного уявлення про ціле, а як до деякої багатої сукупності численних визначень та відносин.

Конкретне тому є конкретним, що воно становить синтез багатьох визначень, становить, отже, єдність багатоманітного. У мисленні воно постає як результат процесу синтезу, а не як вихідний пункт, хоча у