Партії, які апелюють до "народу", але не бажають розкладати це ціле на елементи, що його складають, уподібнюються до гегелівської крамарки, що торгує тухлими яйцями. Конкретність обов'язково повинна передбачати чесне визнання партією своєї соціальної орієнтації, щоб не видавати "аромат" тухлих яєць за французькі парфуми. Це не суперечить ідеї народовладдя у формі демократичної держави з її складною структурою, головними компонентами якої є класи та соціальні групи, що їх складають.*

Можна погоджуватися чи не погоджуватися зі вченням Маркса про класову боротьбу та чинники, що її визначають, але це нічого не змінює по суті в тому, що суспільство поділене на класи, інтереси яких не тільки не збігаються, але часто-густо й суперечать один одному. Можна, нарешті, замінити слово "клас" словами "група", "множина" тощо, але ж йдеться не про слова, не про якісь вербальні етикетки, а про наукові терміни, що вказують на певні концепції, теорії. Ігнорування всього цього прирікає партійних ідеологів на дилетантизм, який навряд чи може забезпечити надійним науковим фундаментом владні устремління партії, хоча й може знайти відгуки у середовищі декласованих елементів з-поміж дрібних обивателів, люмпенів та подібних до них. До речі, саме до таких елементів зверталися й звертаються фашисти, бравуючи антибуржуазною, націоналістичною та расистською фразеологією. Звичайно, не можна заплющувати очі на те, що марксистське вчення про класи та класову боротьбу багато в чому було зумовлене однобічним економічним вченням Маркса, який спробував викрити всі вади капіталізму, залишаючись виключно в рамках капіталістичного виробництва (теорія додаткової вартості) й не аналізуючи ринкові відносини. Тому наявність соціального панування та експлуатації в капіталістичному суспільстві Маркс пояснював тим, що власність на основні засоби виробництва належить чітко окресленій соціальній групі — великій буржуазії (капіталістам).

У першій половині XIX ст. таке пояснення було більш-менш прийнятним, але вже у другій половині того самого століття сам Маркс указував на виникнення державно-монополістичного капіталізму та появу нових форм власності, хоча й не надто наголошував на цьому, оскільки у такому разі йому довелося б істотно переробити концепцію економічної еволюції буржуазного суспільства й переоцінити статус пролетаріату в промислово розвинутих капіталістичних країнах. Як вчений, він не міг не бачити, що розвиток державно-монополістичного капіталізму супроводжується розподілом функцій між тими, хто володіє засобами виробництва, та тими, хто управляє виробництвом (чужою власністю), але як ідеолог комунізму він не хотів змиритися з тим, що в сучасному йому суспільстві змінюються статус пролетаріату та статус соціальних груп, які складають цей клас, а також клас буржуазії.

На думку американського соціолога Н. Бірнбаума, із сильним спрощенням можна сказати, що за умов державно-монополістичного капіталізму управляти власністю стало важливіше, ніж володіти нею. Звичайно, саме по собі це явище не становить серйозного виклику марксизмові, оскільки монополістична (сконцентрована) власність залишається власністю, хоч би в яку форму вона не виряджалася. Але не можна не помічати й того, що за таких умов відбувається зростання еліти управлінців з елітою власників, а це має далекосяжні наслідки для тих найманих працівників, які відносно тісно пов'язані з виробництвом.

Дедалі більше ускладнення виробничих процесів, дедалі ширше вторгнення держави в життя суспільства, виникнення потужних систем адміністрування, розподілу та обслуговування — всі ці та інші процеси призвели до виникнення нової структури робочої сили. Мається на увазі науково-технічна інтелігенція, яка пов'язує себе з тими, хто стоїть біля керівництва виробництвом та державою. Позбавлена у більшості випадків можливості брати участь в управлінні соціальними або промисловими процесами, вона поводиться так, нібито дуже зацікавлена у збереженні чинної структури влади, оскільки її матеріальне становище та психічний стан залежать від успішного функціонування апарату управління.

Оцінюючи те, що відбувається у сучасному капіталістичному світі, Г. Маркузе писав, що з поглибленням інтеграції в індустріальному суспільстві категорія "клас" втратила свій критичний зміст і стала радше описовим або операційним терміном. Спроба ж знову надати цій категорії критичної спрямованості означає повернення до спекулятивного мислення попередньої доби.

Маркузе не має наміру співати дифірамби сучасному капіталізмові, але він також не має наміру заплющувати очі на очевидні речі, що не піддаються описові у термінах догматичною марксизму. За його словами, людство впродовж усієї своєї історії постійно породжувало всередині себе суперечності, розв'язання яких нерідко коштувало людської крові. Ось і в нинішньому світі конфлікт між ультрасучасним найманим пануванням та його досягненнями, спрямованими на соціальне умиротворення, настільки загострився, що його неможливо заперечувати. Народ, який раніше був ферментом суспільної зміни, політики та їхні ідеологи тепер розглядають як фермент суспільної згуртованості. Найбільше цьому "рожевому" ідеалові відповідають, поряд з ідеєю рівноправності класів, різні технократичні утопії, які не зважають на те, що до поняття "народ" увіходять не тільки "умиротворені" класи, а й значна маса люмпенів, соціальних ізгоїв тощо. Ця маса існує немовби сама по собі, поза демократичними процесами, відчуваючи сильну неприязнь до існуючих соціальних інституцій та партій.

Класи та соціальні групи: проблеми та думки

Деякі соціологи уникають поняття "клас", і не тому, що з ним вони асоціюють заполітизоване марксистське вчення про класову боротьбу, революцію та диктатуру пролетаріату. Просто це поняття важко визначуване у рамках соціології, оскільки передбачає вихід до сфери економіки, політики, права. Цікаво відзначити, що цих труднощів не подолав і Маркс. Ще у "Німецькій ідеології" він писав, що докапіталістичні суспільства мали не класову структуру, а структуру, продиктовану існуючими формами власності. Скажімо, у зрілому феодальному суспільстві буржуазія була соціальним станом, а у капіталістичному вона являє собою організований у національному масштабі клас, який намагається надати своїм інтересам усезагальної форми. Саме у капіталістичному суспільстві держава набуває самостійного існування поряд з громадянським суспільством та поза ним. Така держава є не що інше, як форма організації, якої неминуче повинна набути буржуазія, щоб (як поза країною, так і всередині неї) взаємно гарантувати свою власність та свої інтереси. Злитість держави та громадянського суспільства під егідою самостійності держави як інструменту в руках, наприклад, "божественної сили", що санкціонує теократію як світську монархію, існує у XIX ст. лише у тих країнах, де соціальні стани ще не до кінця розвинулися у класи й продовжують відігравати певну роль, утворюючи деяку суміш, і де тому жодна частина населення не може домогтися повного панування над іншими Його частинами. Те саме можна сказати й про промислово розвинуті країни другої половини XX ст. з вельми розмитими соціально-класовими відносинами.

Таким чином, констатує Маркс, сучасна буржуазна держава є формою, в якій люди, приналежні до панівного класу, здійснюють свої загальні (класові) інтереси. З цього випливає, що всі загальні законоположення та установлення опосередковано державою як інструментом не "божественного" походження, а класового панування буржуазії. Іншими словами, всі загальні закони державного життя мають цілком певний політичний сенс, який виражає не менш певні соціальні інтереси. Достатньо згадати про феномен громадянського суспільства.

Словосполучення "громадянське суспільство", писав Маркс, виникло у XVIII ст., коли відносини власності вже вивільнилися з античної (рабовласницької) та середньовічної (феодальної) спільнот, в яких класовим відносинам у сучасному розумінні слова не було місця. Громадянське суспільство як таке розвивається тільки разом з буржуазією, хоча тією самою назвою часто-густо позначають просто суспільство, яке є базисом держави.

Кожного разу, коли розвиток техніки, промисловості та торгівлі створював нові форми спілкування, нові форми соціальних відносин

(скажімо, страхові й т. п. компанії), право змушене було санкціонувати їх як нові різновиди власності. Наприклад, як тільки зазначений розвиток (спочатку в Італії, а пізніше і в інших країнах) породив нові форми власності, негайно згадали про римське право, яке являє собою класичний зразок права приватної власності. Коли згодом буржуазія зміцніла настільки, що державці почали захищати її інтереси, щоб за допомогою буржуазії повалити феодальну знать, тоді в усіх країнах Західної Європи почалось інтенсивне вдосконалювання права. Це відбувалося скрізь, за винятком Англії, на ґрунті римського кодексу. Але і в Англії для подальшої розробки приватного права довелося звернутись до принципів римського права. Так формувалося громадянське суспільство, проте не як щось другорядне, а як основа держави, громадяни якої намагаються поставити цю державу на службу своїм класовим інтересам. Громадянське суспільство слід відрізняти від суспільства підданих у рамках того типу держав, суб'єкти влади яких розглядають народ як особливий різновид своєї власності. Піддані не можуть претендувати на права, вони повинні тільки виконувати свої обов'язки, імперативно нав'язані їм владою. У цьому разі найкращою організацією суспільства є його соціально-станова або кастова організація, коли право за звичаєм використовують можновладці для штучного закріплення соціальних меж. Класова ж структура суспільства формується стихійно, природно, всупереч волі можновладців. У процесі такої суспільної самоорганізації, яка спирається не на звичаєве право, а на економічні інтереси, класові межі стають дуже розмитими й