Згідно з Марксом, поняття "суспільний клас" не збігається з поняттями "суспільна група" або "суспільний прошарок". Наприклад, лікарі та чиновники утворюють дві великі соціальні групи, але не два класи. Отже, класова будова суспільства не визначена поділом праці, не залежить від професійної приналежності. Чим у такому випадку визначена класова будова суспільства? Маркс ухиляється від прямої відповіді. Наприклад, він налічує не менш ніж вісім суспільних класів, а в інших працях не визнає дрібне селянство за клас на тій хиткій підставі, що спосіб виробництва у дрібних селян ізолює людей одне від одного й перешкоджає створенню єдиної політичної організації. Вагається Маркс і у своїх оцінках дрібної буржуазії, то виокремлюючи її як клас, то відмовляючи їй у праві бути таким. Та й з оцінкою пролетаріату не все і не завжди гаразд. Так, наприклад, у "Маніфесті комуністичної партії" можна прочитати, що найближчою метою комуністичної партії є перетворення пролетаріату на клас (!).

На думку дослідників, у багатьох своїх працях Маркс наводить тільки історичні характеристики класів (скажімо, перехід від феодальних соціальних станів до класів буржуазного суспільства), а не теоретичні визначення. У кращому разі знаходимо у нього генетичне описання перетворення "класу-в-собі" на "клас-для-себе", тобто Маркс вважає, що у своєму історичному розвиткові клас проходить два етапи. На першому етапі клас являє собою якусь аморфну множину людей, причетних до панівних форм приватної власності. На другому етапі клас в особі своїх ідеологів усвідомлює власний політичний статус і, створивши свій партійно-політичний авангард, стає повноправним класом, здатним вести не тільки економічну боротьбу за свої права, а й боротьбу політичну — за інтереси всіх експлуатованих трудівників.

З точки зору марксистського вчення про класову боротьбу, суспільний клас може бути виокремлений саме як клас тільки на підставі врахування протилежних та взаємовиключних соціальних інтересів. Чим викликані ці протилежні інтереси? Вони викликані економічними відносинами, які спонукають одні суспільні групи привласнювати додаткову працю інших груп. Тому розуміння суспільного класу Марксом базоване на тому, що члени одного класу мають перебувати в однаковому економічному становищі, внаслідок чого формуються загальні економічні інтереси та виокремлюються соціальні сили, ворожі цим інтересам. Звідси випливає вчення про класову боротьбу та соціальну революцію.

Але як це все узгодити з тим, що, згідно з Марксом, у феодальному суспільстві не було класів, а були соціальні стани? Відповіді немає. В очах Маркса класова боротьба з яскраво вираженими політичними цілями — явище порівняно рідкісне в історії. На його думку, багато які соціальні рухи, що їх спостерігали в історії людства, не мали яскраво вираженого характеру класової боротьби. Тому вся докапіталістична історія суспільства є історією повільного розвитку класів та класової свідомості. Цей розвиток, за Марксом, повинен завершитися запеклою класовою боротьбою та соціальною революцією.

Засвоївши доволі сире марксистське вчення про класову боротьбу, послідовники Маркса зосередили увагу на тому, щоб обґрунтувати роль партійних інтелектуалів у "просвітленні" пролетаріату як головної сили всесвітньої комуністичної революції, здатної змести з обличчя землі інституцію приватної власності та буржуазну державу. За такого підходу пролетаріат як клас перетворювався на інструмент у руках буржуазних інтелектуалів, які бажають порвати зі своїм реакційним класом і очолити (!) владу (диктатуру) пролетаріату.

Соціологи, врахувавши негативний досвід теоретика класової боротьби, визнають за краще мати справу не стільки з поняттям "клас", скільки з поняттям "група". У соціології групи традиційно поділяють на малі та великі. Малі групи — нечисленні, вони нараховують щонайбільше кілька десятків осіб, зазвичай пов'язаних неформальними, дружніми стосунками. У цих групах переважають безпосередні особисті контакти. Проте можуть існувати й такі малі групи, відносини в яких мають переважно формальний характер. Ці групи називають цільовими, підкреслюючи тим самим, що вони покликані розв'язувати певні завдання. Відносини між членами цільових, формальних груп регулюють суворі інструкції, службові приписи (наприклад, військово-диверсійна група, що діє у тилу ворога). Але навіть у таких формальних групах з часом починають переважати безпосередні контакти, внаслідок чого члени групи взаємодіють з урахуванням своїх знайомств та контактів на особистому рівні.

Як відзначав Я. Щепанський, в усіх відносинах між членами цільової, формальної групи на певному етапі її існування важливу роль починає відігравати чинник особистого знайомства, який призводить до того, що внутрішньогрупова взаємодія втрачає свою знеособленість. Останнього ніколи не буває у великих соціально організованих групах, де вплив людей одне на одного має переважно анонімний характер. Тому в малих групах виникає особливий різновид зв'язку, який надає більше можливостей для ідентифікації члена з групою, ніж у великих групах.*

На думку американського соціолога Н. Смелзера, найпершою та найістотнішою рисою соціальної групи є певний спосіб взаємодії між її членами. Другою важливою рисою є членство, супроводжуване виробленням почуття приналежності до певної групи. Третьою важливою рисою групи є її ідентичність, тобто ідентифікованість її членів за манерою поведінки, одягом, ідеологічними символами тощо.

Будь-яку соціальну групу характеризує певний рівень організованості, завдяки чому вона постає як своєрідний посередник у суспільних відносинах між людьми. Від структури та функцій цього посередника залежать стабільність і тривалість його існування, ефективність розв'язання відповідних завдань, а також особистісні характеристики членів групи.

Зміцніла соціальна група набуває відносної самостійності стосовно суспільства та окремих особистостей, виробляє власний механізм взаємодії між членами, який накладає відбиток на манеру поведінки, способи оцінки різних ситуацій та людей, які не входять до певної групи.

Історичне дослідження соціальних груп розпочалося з вивчення формальних організацій, доступніших і у певному розумінні відкритіших, ніж неформальні організації типу злочинних зграй або мафіозних кланів. Неформальним "дослідженням" останніх раніше займалися приватні детективи та правоохоронні органи, але з розвитком соціології та соціальної психології вивчення подібних об'єднань набуло у рамках відповідних відомств цілком серйозного та систематичного наукового вигляду.

Першим кроком у напрямі дослідження малих груп було вивчення принципів організації адміністративної діяльності. Започаткував ці дослідження французький інженер А. Файоль. Адміністративну доктрину Файоля у головних рисах викладено в його книзі "Загальне та промислове управління" (1916). Йому належать також "Наукова організація праці" та "Позитивне управління". Усі ці книги перекладено російською мовою та видано у 20-ті роки XX ст.

Зрозуміти природу формальної структури спеціалізованої соціальної групи допомагає уважний розгляд організації бюрократичного типу, характерними рисами якої є: правила та регулюючі положення; спеціалізація в розподілі та виконанні завдань; ієрархія формальних посад.

Кожна бюрократична організація має свої правила функціонування. У більшості випадків вони задокументовані. Призначення цих правил полягає в тому, щоб закріплювати певні форми поведінки в організації. Зазвичай ці правила сприймають як норми, а не як імперативні приписи, що часом сприяють досягненню значних результатів, особливо під час розв'язання великомасштабних та багато в чому рутинних завдань.

Свого часу М. Вебер стверджував, що бюрократичний тип адміністративної організації, яка функціонує на науково-управлінських засадах, досить ефективний. З його точки зору, бюрократія — це неминучий результат раціональної організації економіки. Вебера не можна запідозрити у заохочуванні бюрократичного формалізму та насильства у формі диктату управлінців. Таке бюрократичне насильство — наслідок економічних законів сучасного світу, оскільки виконання складних технологічних вимог промислового виробництва передбачає підпорядкування контролеві як такому. Не слід скидати з рахунку й те, що технічна раціональність призводить спочатку до посилення бюрократичного контролю, а відтак і до зростання контролю політичного.

Чи не є останнє перебільшенням? Ні, не є. Чим стабільнішою та благополучнішою є соціальна система, чим краще налагоджений її правовий механізм, тим менше потрібно суспільству послуг з боку бюрократичного апарату, а це загрожує падінням його авторитету та скороченням штатів. Щоб відстояти право на існування, бюрократичний апарат починає "розхитувати човен", свідомо дезорганізуючи суспільне життя та вносячи у нього конфлікти. Слідом за цим збільшується кількість нормативно-бюрократичних приписів з метою привласнити собі право політичного та морального арбітра.

У який спосіб законність такого типу управління та правління може стати загальноприйнятою нормою?

Згідно з Вебером, є три типи чинної законності, а саме: авторитет традиції, яка набула "священного" інституціонального характеру; авторитет сукупності встановлених правил та раціонально-економічних норм; емоційне (позараціональне) визнання вождів. Німецький вчений вважав, що стабільність певного суспільства залежить від підпорядкування хоча б одному з трьох типів зазначеного панування. Будь-який з них є ненасильницьким у тому розумінні, що ґрунтується на нормативному консенсусі (від лат. consensus — згода, одностайність; загальна згода щодо суперечливих питань), хоча можновладці можуть забезпечувати й забезпечують законність свого панування методами насилля та переслідування інакомислячих.

Відмітною рисою соціології Вебера є у цьому разі визнання того факту, що "закон панування" — це об'єктивно зумовлений технологічний закон. Через це значна частина незаможного або малозаможного населення (великі соціальні групи) сучасних промислово розвинутих країн опиняється у непринадному становищі "гвинтиків" грандіозної соціальної "машини".

Розгляд управлінських завдань у