Лідером інтерналістської історіографії науки свого часу став О. В. Койре (1892—1964). Народився він у Таганрозі. Ще у гімназичні роки серйозно захопився філософією.

1908 р. поїхав до Німеччини, де у Геттінгені слухав лекції Е. Гуссерля, який справив на нього сильний вплив, а також відомого математика Д. Гільберта (1862—1943). Для завершення вищої освіти переїхав до Парижа, де слухав лекції відомих французьких істориків та філософів науки.

Інтерналісти в особі Койре та його послідовників ратували за вивчення "чистої логіки" саморуху наукової думки. При цьому вони не заперечували роль соціального контексту у становленні науки, однак вважали, що соціальна зумовленість науки є чинником, який лише урізноманітнює кількість однотипних завдань, але не сприяє появі завдань абсолютно нового типу. А якщо так, то для суто теоретичного пізнання можна знехтувати соціальними чинниками без особливої шкоди для справи.

Займаючись історією науки, Койре не відділяв розвиток наукових ідей від розвитку філософської думки, а останню пов'язував з історією релігії. У такій єдності різних аспектів духовної культури суспільства він бачив запоруку адекватного розуміння закономірностей розвитку науки. Проте вчений неодноразово підкреслював, що цю єдність не можна розуміти однобічно, скажімо, у дусі позитивістів, які визнавали вплив науки на філософію без зворотного впливу.

Койре ніколи не мав намірів з порогу відкидати роль соціально-економічних чинників в історії науки та філософії. Не мав він наміру безпідставно заперечувати й велике значення емпіричних спостережень, роль експерименту в розвитку науки. Але, на його думку, ні інженерне мистецтво, ні розрахунок та досконале володіння технікою, ні нагромаджуваний емпіричний досвід не відіграли вирішальної ролі у становленні науки Нового часу.

Що стосується експерименту, то, як вважав Койре, він може стати серйозним науковим аргументом тільки у тому разі, якщо буде точно планованим та опиратиметься на "мову" і закони найточнішої з наук — математики. На його глибоке переконання, саме прогрес у галузі математики є необхідною умовою експерименту як ефективного способу цілеспрямованого наукового пізнання. Розвиток же математики передбачає періодичність ревізій тих чи тих філософських постулатів, положень, понять. Такою фундаментальною переоцінкою філософсько-світоглядних понять в історії європейської духовної культури стало, згідно з Койре, заперечення ідеї античного

Космосу, яка стверджувала завершеність та якісну неоднорідність чуттєво даного світу. У науці Нового часу цю ідею було заміщено принципом геометрично однорідного й безконечного Універсуму. Таким чином, руйнування античного Космосу знаменувало собою найграндіознішу інтелектуальну революцію з часів проголошення стародавніми греками ідеї Космосу.

Лідер інтерналістів правильно вказує на світоглядне підґрунтя наукової революції XVII—XVIIІ ст., яка зруйнувала всю будову інтелектуальних домислів, успадкованих від культур минулого. У результаті було утверджене у своїх правах нове кількісне, атомістичне й світське за своєю суттю уявлення про дійсність. Без урахування цього не можна зрозуміти мотиви, якими керувався М. Коперник, узявшись за розв'язання протиріч системи давньогрецького астронома К. Птолемея, творця геоцентричної системи світу. Суть цього протиріччя полягала у невідповідності математичної моделі Всесвіту його фізичній інтерпретації.

Птолемей, створюючи свою теорію, віддавав перевагу математичній астрономії, а решту списував на астрологію. Коперник спробував об'єднати фізику та математику, керуючись при цьому, як стверджує Койре, метафізичними (філософськими) міркуваннями і не вдаючись до "кунштюку" з астрологією. Він у дусі піфагорійсько-платоністської традиції ототожнив Сонце та Розум, який керує світом і як світило перебуває у центрі Універсуму. Цій самій традиції залишився відданим і И. Кеплер (1571 — 1630), хоча у своїй науковій концепції він перевершив Коперника.

Співвідношення наукового світогляду та наукової істини неоднозначне. У процесі історичного розвитку людської культури відбувається зближення цих понять з наступним їх взаємопроникненням. Прикладом цього є той добре відомий факт, що систему Коперника остаточно було визнано лише на початку XIX ст.

Як переконливо показав свого часу академік В. І. Вернадський (1863—1945), творці науки Нового часу (Коперник, Кеплер, Ньютон та ін.) боролися не з релігійними забобонами, а з гідним поваги науковим супротивником в особі Птолемея, творця наукової та логічно коректно побудованої теорії (звичайно, у рамках його часу). Праці вчених, які дотримувались птолемеївської системи, писав Вернадський, вражають нас своєю науковою строгістю. Ми не повинні забувати, що саме в цих працях остаточно розроблені точні методи вимірювальних наук, що саме завдяки їм розвинулася тригонометрія, з'явилися вимірювальні прилади астрономії та математики.

К. Птолемея традиційно й не зовсім справедливо вважають одним з найвидатніших астрономів стародавніх часів. Згідно з його астрономічним вченням, яке дістало назву геоцентричної теорії, у центрі світу перебуває непорушна Земля, навколо якої обертаються Місяць, Меркурій, Венера, Сонце, Марс, Юпітер та Сатурн (решту планет Сонячної системи відкрито пізніше). Зазначені астрономічні об'єкти рухаються рівномірно по малому колу (епіциклу), центр якого так само рівномірно рухається навколо Землі по великому колу (диференту). Пізніше під тиском фактів обчислювальних невідповідностей Птолемей відмовився від філософського принципу рівномірного руху по колу.

Примітно, що систему Птолемея можна використовувати в астрономії й сьогодні, якщо враховувати позицію суб'єкта, який спостерігає із Землі за Сонячною системою й визначає положення світил на небесній сфері у координатах, пов'язаних із Землею, а вже потім здійснює перехід до інших координатних систем.

Щоб конкурувати з точністю розрахунків Птолемея, Коперник, відроджуючи відому з античності геліоцентричну ідею, повинен був значно перевершити Птолемея у математичній та практичній аргументації. Проте ні Коперник, ні датський астроном Т. Браге (1546— 1601), ні Кеплер не спромоглися спростувати систему Птолемея. Наприклад, Коперник, стверджуючи, що Земля обертається навколо Сонця, водночас зберіг низку положень птолемеївської теорії, зокрема про епіцикли та допоміжні кола для пояснення руху планет.

Сумна доля спіткала кеплерівське відкриття законів руху планет, оскільки ці закони мали слабку емпіричну підтримку. Кеплер для пояснення виявлених ним закономірностей посилався на такий сумнівний аргумент, як "сила духів", які цілеспрямовано рухають світила у небесному просторі.

Як і Коперник, Кеплер багато чого успадкував від піфагорійсько-платой і стської традиції, яка була постійно присутньою на всіх етапах розвитку християнської ідеології. Певною мірою це було зумовлено особливостями життєвої еволюції. Наприклад, для Кеплера заняття астрономією були результатом не внутрішньої потреби, а зовнішніх обставин, коли його, студента філософії та богослов'я, університетська влада відрядила вчителем математики та астрономії до австрійського міста Грац. Ось чому, як відзначають дослідники наукової спадщини видатного вченого, починаючи з найранніших своїх творів і до кінця життя Келлер зберігав спрямованість та інтенсивність своїх філософсько-релігійних шукань. У науковій діяльності це виявлялося в тому, що, вичерпавши можливості фізики для пояснення явищ природи, він звертався до метафізики та богослов'я. У підсумку Кеплеру так і не вдалося здійснити свій первинний задум, тобто описати в термінах механіки спостережуваний рух планет, натомість він принаймні навів містки між старим поглядом на світ як на незмінний Космос і новим — як на арену дії динамічних та математичних законів.

Необхідно враховувати, що симпатії творців нової революційної теорії будови Всесвіту до піфагоріїзму та платонізму аж ніяк не були даниною містиці та ірраціоналізму. Це радше був своєрідний протест проти схоластики, яка зжила себе, та вихолощеного церковниками арістотелізму.

Піонерів нової науки приваблював у Платона скептицизм в оцінці пізнавальних можливостей мови, які античний філософ ставив нижче за чуттєве пізнання речей. При цьому нерідко прихильники Платона заплющували очі на те, що чуттєве пізнання речей, яке імпонувало вченим доби Відродження та Нового часу, є, з точки зору Платона, негідним заняттям для мислителя-теоретика.

Характерно, що у Кеплера та інших новаторів тієї доби містична частина піфагорійсько-платоністських поглядів відігравала порівняно невелику роль. Тому історики науки правильно стверджують, що погляди Кеплера являють собою своєрідний перехід від поглядів платоників доби Відродження до механістичного світорозуміння, тобто Кеплер є саме таким мислителем, який займає серединне положення між італійським математиком, філософом, лікарем Д. Карда по (1501 або 1506—1576) та італійським філософом Дж. Бруно (1548—1600), з одного боку, та Галілеєм і Декартом — з іншого. Почавши вивчати оптику та геометрію у тісному зв'язку з астрономією, Кеплер швидко дійшов висновку, що внутрішня єдність цих наук полягає в їхньому базисі, яким є математика.

У суперечці Коперника та послідовників його справи з Птолемеем головний інтерес для нас становить не технічний бік питання, а світоглядний, на що слушно вказував свого часу Койре. Адже якщо обмежитися чистою технікою, то система відліку, пов'язана із Землею, не більш хибна й не більш істинна, ніж система відліку, пов'язана із Сонцем. Така рівноправність різних систем відліку у межах кінематики вже давно не викликає ніяких сумнівів. Істина у цьому випадку полягає в особливостях та всій сукупності параметрів, що визначають будову Сонячної системи. З цієї точки зору Птолемей та Коперник рівною мірою помилялися, абсолютизуючи непорушність своїх систем відліку (Земля — у Птолемея, Сонце — у Коперника). Тому, як зазначав Верналський, було б великою помилкою вважати боротьбу копернико-ньютонівської системи