У світлі сказаного стає очевидним, що інтерналісти роблять ставку на співвідношення тільки трьох чинників духовного опанування дійсності (наука, філософія, релігія), залишаючи решту в тіні. Що ж стосується витоків інтерналістських поглядів на генезу науки, то їх слід шукати у філософському вченні Канта та кантіанців, які одними з перших поставили питання про походження та розвиток математичного природознавства. Згідно з Кантом, механіко-математична картина світу є результатом автономної діяльності свідомості, базованої на апріорних (переддослідних) структурах, яка черпає з цього апріорного фонду інформацію для логіко-математичного конструювання та схематизації природничо-наукових даних. Відповідно, ми не можемо мати ніякої іншої інформаційно надійної картини світу, крім математичної. Тому будь-яке не механіко-математичне зображення природи залишається немовби за межами наукового знання.

Шляхом, уторованим Кантом та кантіанцями, у 30-ті роки XX ст. рушили інтерналісти, хоча й спробували дещо згладити "кострубатості " кантівської філософії.

Опоненти інтерналістів в особі екстериалістів, які роблять ставку на соціологічний аналіз генези науки, відштовхувалися від зовсім іншої традиції у розумінні науки як соціальної інституції.

Невдовзі після закінчення Другого Міжнародного конгресу з історії науки (Лондон, I93J), на якому надзвичайний ефект на присутніх справила доповідь радянського фізика та історика науки Б. М. Гессена (1883—1938) "Соціальне та економічне коріння "Начал" Ньютона", група вчених на чолі з англійським фізиком та майбутнім фундатором сучасного наукознавства Дж. Берналом (1901— 1971) утворила так званий невидимий коледж (товариство з вивчення проблем науки в їхній генезі). Так на історичну сцену вийшли нові представники філософії та історіографії науки (Дж. Бернал, Дж. Холдейн, Дж. Г. Кроузер, Р. Мертон та ін.), які дістали назву екстериалістів через свої наполегливі спроби показати соціальну зумовленість різних рівнів наукового знання.

Під впливом доповіді Гессена була написана монографія Берна-ла "Соціальна функція науки" (1939), у якій англійський вчений спробував дати відповіді на питання, що таке наука та на що вона здатна. Бернал зосередив зусилля на аналізі соціальних функцій науки, роблячи головний наголос не стільки на вивченні впливу суспільства на науку, скільки на вивченні впливу зрілої науки на суспільний прогрес.

Бернал розглядає науку як історично зумовлений феномен. Це означає, що наука не є чимось абсолютно притаманним людині як мислячій істоті; вона з'являється лише на певному щаблі розвитку суспільства за наявності складного комплексу умов. Тому цілком допустиме твердження, що за прогресивних змін у структурі суспільного життя наука перестане бути відособленою, вузько спеціалізованою формою діяльності.

На думку Бернала, дати визначення науки, придатне для всіх часів та народів, неможливо. Він пропонує задовольнитися розгорнутим описом, в якому наука характеризується-як:

(1) соціальна інституція;

(2) метод;

(3) нагромадження знань, що спираються на традицію;

(4) важливий чинник підтримки та розвитку виробництва;

(5) один з найсильніших чинників, що формує переконання та ставлення до навколишнього світу.

Полемізуючи зі своїми опонентами, Бернал писав, що у минулому й навіть у сучасному історію науки нерідко уявляли так, нібито це просто історія створення ідеальної будівлі Істини. Така історія може бути написана лише у тому разі, якщо знехтувати всіма соціальними та матеріальними компонентами науки, звівши її до умоглядних, відірваних від реального життя конструкцій.

Ідеям, висловленим Берналом, близькі міркування віденського історика науки Е. Цільзеля (1891 — 1944), який у 30-ті роки XX ст. пристав до вчених-екстерналістів.

Цільзель ішов від традиційних культурно-історичних досліджень у напрямі до соціологічного аналізу генези науки. Відмітною рисою підходу Цільзеля до історії науки є антипозитивістське розуміння закономірностей розвитку наукових ідей, наголошення на наявності якісно різних етапів у історії духовної культури. Так, аналізуючи внесок Коперника у європейську науку, він багато уваги приділяє розглядові соціально зумовлених світоглядних регуляторів, у зв'язку з чим особливо виокремлює той факт, що Коперник у своїх трактатах повсюдно вживає ціннісні поняття (наприклад, "шляхетний та божественний стан непорушного Сонця'), які є не лише зайвими з наукової точки зору, а й такими, що заважають технічному розв'язанню наукових завдань.

На відміну від істориків позитивістської орієнтації ІДільзель висловлює своє захоплення тим, що наука — це не обов'язковий атрибут людського інтелекту, а продукт певної історичної доби та певних соціокультурних умов. У його очах наука постає як здобуток західноєвропейської міської цивілізації періоду переходу від феодалізму до капіталізму.

Койре нерідко критикував своїх опонентів з табору екстерналістів за їхнє нібито невігластво в історичному описанні генези експериментального методу. На подібні закиди Бернал відповідав, що сутність та революційний характер експерименту в науковому пізнанні не зводяться до питання про славнозвісну Пізанську вежу, з маківки якої допитливі вчені нібито скидали камінці. Кидали чи не кидали вони ті камінці — це не важливо. Важливим є інше: ми знаємо, що для здійснення точних вимірювань падіння тіл Галілей використовував у своїх дослідах як маятник, так і нахилену площину. Ці експерименти відрізнялися від експериментів схоластів головним чином тим, що були радше дослідницькими, ніж ілюстративними.

Цільзель у статті "Про генезу поняття "фізичний закон" показав, що дослідження фізичних законів у науці Нового часу спрямоване не на задоволення пізнавальної "зацікавленості", а на пізнання об'єктивних закономірностей фізичної реальності з метою розв'язання завдання відтворення цих закономірностей у тій чи тій керованій технологічній моделі промислового характеру. Без застосування законів природознавства немає сучасної технології промислового виробництва, наголошував вчений.

Аналізуючи становлення експериментального природознавства, Цільзель виокремлює три головні соціальні групи, а саме: університетські вчені-схоласти, гуманісти, ремісники. Цей аналіз обмежено рамками XJV—XVI ст.

До XVI ст. університети Європи не зазнавали на собі впливу нових наукових віянь, залишалися під владою середньовічно-схоластичної традиції. Гуманісти також перебували осторонь від наукових рухів свого часу, визнаючи за краще займатися "вільними мистецтвами" (літературою, музикою, риторикою тощо). Вчені-схоласти та

гуманісти схилялися перед авторитетами та відповідними традиціями. В іншій ситуації перебували ремісники, точніше кажучи, певна їх частина, яку гуманісти зараховували до розряду представників "механічних мистецтв". До них Цільзель відносить Леонардо да Вінчі (1452-1519), А. Дюрера (1471-1528) та ін.

Поляризація "вільних мистецтв" та "механічних мистецтв" вела до протиставлення "теорії" та "емпірії", у результаті чого страждала єдність наукового методу, який штучно розщеплювали на дві частини. Одна частина потрапляла у розпорядження університетських вчених та гуманістів, інша — представників "механічних мистецтв" або, як їх називає Цільзель, "митців-інженерів". Цю антитезу стосовно способів наукового пізнання Цільзель характеризує опозицією "мова / рука" й показує, що зневага університетських вчених та гуманістів до праці (фізичної праці) вела до виключення емпіричних, експериментальних форм пізнання з арсеналу засобів пізнання "чистої" (суто теоретичної) науки.

Добре відомо, що гуманісти засуджували середньовічних схоластів не за те, що ті замість реального світу вивчали відсторонені поняття та їх поєднання, а за те, що вони писали про це у готичному стилі, не володіючи мовою та стилем М. Т. Цицерона (106—43 до н. е.), відомого римського політичного діяча, оратора та письменника.

На кінець XVI ст. стан справ у сфері науки починає істотно змінюватися. З боку представників "чистої" науки поступово виявляється інтерес до пізнавальних можливостей "механічних мистецтв". Руйнування бар'єрів між "чистою" наукою та пізнавальною діяльністю "митців-інженерів" (верхніми прошарками ремісників) призвело, на думку Цільзеля, до народження науки в її сучасному розумінні, глашатаями якої були англійський фізик В. Гільберт (1544-1603), Г. Галілей (1564-1642), Ф. Бекон та ін.

Аналогічних поглядів дотримувався й Бернал, який вважав, що техніки та митці відіграли важливу роль в об'єднанні емпіричних знань ремісників та теоретичних уявлень вчителів вищої школи. Бернал пояснює це тим, що як у здобутті, так і у витрачанні грошей техніки та митці могли конкурувати з дворянською елітою суспільства. Крім того, технічні прийоми майстрів мали за доби Відродження вище ідеологічне значення порівняно з попередніми часами, оскільки техніка перебувала вже у руках не рабів чи кріпаків, а вільних людей, які у фінансовому та релігійно-моральному плані були не надто далекі від можновладців. У перспективі це відкривало для ремісників можливість сміливо доповнити технічний фонд античності новими винаходами, а теоретикам давало змогу виявити більше самостійності та ініціативи у царині світоглядних побудов, у розвиткові наукових та філософських ідей, у вдосконалюванні лоїіко-мате-матичних методів доведення. У кінцевому підсумку ми є свідками історично невідворотного зближення ремісників і теоретиків, першими провісниками якого стали ті, кого Цільзель і Бернал називають "майстрами-митцями". Це, зокрема, видатні митці Відродження, які закликали до універсальної культури (універсальної освіченості), що передбачала як богословські знання, так і знання філософії, математики. Математика, на їхню думку, покликана стати головним учителем митців. Але це не математика, пройнята піфагорійсько- плато^іістською містикою, а прикладна, технічна дисципліна, націлена на вимірювання людського тіла, його анатомії.

За словами Бернала, лінія Платона у математиці не ознаменувалася скільки-небудь значним внеском у цю науку, хоча його вплив надав математиці такого авторитету, який залучив потім до