3. Соціальність прийдешньої епохи

І нарешті, остання з відзначених Шюцем характеристик повсякденності - особлива форма соціальності, яка у "капіталістичній" повсякденності полягає в інтерсуб'єктивному розумінні, умовою якого служить типізація і катетеризація індивідуумів, речей і явиш. Від соціальності когнітивної епохи модерну відрізняється "соціальність" традиційного часу, для якої характерне було сприйняття речей, людей і подій у їх індивідуальній особливості й унікальності.

Людське суспільство традиційної епохи — це співжиття індивідуумів, кожний з яких, хоча і виявляв у собі риси, що об'єднують його з деякими іншими людьми, проте виступав у соціальному середовищі як рівна тільки самій собі і непорівнянна з іншими особистість. Зіммель неодноразово вказував на парадоксальний факт: тим загальним, що поєднує багатьох людей у категорію "аристократія", є унікальність кожного з них. У будь-якій соціальній взаємодії індивідуум інтерпретується його партнерами як представник типу, і сама взаємодія розгортається як взаємодія не особистостей у всьому багатстві їхніх характеристик, а типових індивідуумів. Цей процес типологічних інтерпретацій і переінтерпретацій, що знаходить своє вираження в конкретності поведінки, власне, і є процесом постійного відтворення соціальних структур й інститутів, вивченню якого присвячує себе когнітивна соціологія знання.

Соціальність епохи модерну— це співжиття і взаємодія структур і типів. І зовсім не випадково наука соціологія, яка усвідомлює себе як дослідження структури суспільства, виникла одночасно зі становленням когнітивного стилю епохи модерну. Більше того, вона стала справжнім дзеркалом модерну, одночасно формою і продуктом самоусвідомлення епохи, а також і метарозповіддю, що служить знаряддям легітимації епохи. Вище говорилося, що наука — улюблене дитям модерну; мабуть, по-справжньому улюбленим і повною мірою кровним дитя епохи, у якій вона безпомилково впізнає саму себе, є не наука взагалі, а соціологія. Тепер про постмодерне. Якщо дотримуватися принципів когнітивного стилю постмодерну, то потрібно буде відмовитися від функціонального розгляду суспільств як продуктів взаємодії структур. Підґрунтям інтеграції великомасштабних співтовариств, якщо нинішні тенденції будуть реалізовуватися і далі, не може бути ні ціннісний консенсус, ні систематичне насильство. І для того, і для іншого в сучасному суспільстві залишається усе менше місця. Для першого - через віртуалізацію ідеології і плюралізацію стилів і способів життя, для іншого - через зниження вітальності сучасної людини, також спричинюваного віртуалізацією пристрастей. Можна припустити, що майбутнє за відносно невеликими співтовариствами, які будуть самоорганізовуватися і засновуватися на єдності світоглядів. Поділ праці в них поступово буде мінімізуватися. Структура їх організовуватиметься по-різному залежно від типу "метанарративу", що лежить в основі кожного з них: від ідеальної рівності до середньовічної ієрархії, від ліберальної демократії до кривавого тоталітаризму. Але ніхто не буде боротися ш права людини, тому шо кожний стане жити в тому співтоваристві, то він для себе вибрав. Основою їхньої життєдіяльності стануть новітні інформаційні технології, які не вимагають повної загибелі навіть в екстремальних обставинах. Боротьба за виживання, яка, власне, і є кінцевою причиною насильства н суспільстві, у зв'язку з технологічним прогресом зійде нанівець. Насильство віртуалізусться і стане не предметом легітимації, а її засобом, тобто не ідеологія буде знаряддям легітимації влади, а влада — знаряддям легітимації ідеології. Інакше кажучи, застосовувати насильство і приймати на себе насильство люди стануть не з волі обставин і не для реалізації своїх садистських і мазохістських інстинктів, а винятково для підтвердження вірності обраним цінностям. Усе, що відбувається, буде відбуватиметься в реальному часі, тобто історії не буде, а в усьому, що відбувається, не буде змісту. Соціологія ж залишиться, але не як струкгурно-функіїіональна макросоціологія, а як когнітивна соціологія знання.

Ідеологія постмодерну

Узагальнюючи соціокультурну практику постмодерну, X. Бсртенс виділяє деякі істотні спільні риси постмолерністського світогляду:—

Найбільш значущою, центральною рисою, шо виявляється у всіх концепціях постмодерну, є визнання онтологічної невизначеності, децентроваиості,заперечення привілейованих мов культури, пінних дискурсі".—

Взаємодія "продукту" практики постмодерну з його "користувачем" виявляється подібною з відносинами, що складаються в межах психоаналізу між аналітиком і пацієнтом. "І я. і ви — обоє ми фікції, як герой постмолерністського роману. Саме особисте, центральне, що я маю, — моя ідентичність — знаходиться не в мені, а в нашій з вами взаємодії чи в розщепленому "я". Таким чином, для постмодерну характерне розмивання меж "его", відмова відонтологізації індивідуальності.

Світогляд постмодерну не є погодженою цілісністю, яка дає суб'єкту силу для встановлення порядку — нехай суб'єктивного — на своє оточення. І принципова невизначеність відносин "его" з оточенням спонукує рух суб'єкта в двох напрямах. Один з них — нереференціальний — це відмова від співвіднесеності і значення будь-кого, шо позначає і шо позначається, та прийняття абсурдності світу як даності. Інший — референціальний — це спроба знайти такі співвіднесеності і побудувати нехай локальні, тимчасові, відносні, але істини, так звані маленькі істини.

Нереференціальний напрям містить у собі саморефлексію, метадіяльність і перформативність, що не мають на меті співвіднесення і пошук значення у відносинах позначаючого (твори, відносини, символи) і позначуваного (реальності). Нереференціальний напрям не допомагає встановити ніяких інших значень, крім тих, що вміщені в рамках культурного тексту чи процесу його становлення, відбитого в переживанні.

Референційний напрям пов'язаний з активним прагненням індивіда - у тому числі і через "перформанс" — освоїти феноменально даний світ. Цей напрям поєднує в собі всі спроби позитивного досвіду: встановлення значень, безпосереднього Переживання без накладення на нього апріорних сигніфікацій, уявлення про існування чогось іншого, нарешті, породження тимчасових значень.

- У межах постмодерну міняється ставлення до відчуження і розщеплення особистості, що було настільки негативним у модернізмі. Тут немає жалю втратою "об'єктивного" порядку цінностей, утому числі моральних; більше того, про нього говориться в релятивістському тоні. Його відносність розглядається як звільнення, як "прелюдія" до нових ідентичностей. Багато ідеологів постмодерну вважають його не художнім чи культурним рухом, а чимось подібним до геологічного зрушення в способі мислення і баченні світу. Це нова епістема, шо включає і перевершує загальний онтологічний сумнів, породжуваний традицією, раціональною західною філософією. За рахунок об'єднання екзистенціалізму, екологізму, антропологізму прихильники постмодерну сподіваються на подолання кризи західного раціоналізму, шо у класичному варіанті вичерпав свій евристичний і пояснювальний потенціал.

Характерні риси постмодерністського світобачення в порівнянні з класичною парадигмою пізнання можна уявити в узагальненому вигляді таким чином: визнання плюралістичності світу як конгломерату співіснуючих універсумів, а не моністичний, системний погляд на нього; ризоматичний принцип динаміки соціокультурного життя, а не чітко структурована еволюція; напруження між культурною територіальністю і маргінальністю розщепленої особистості, а не її структурна цілісність і однорідність. Постмодернізм варто розглядати як культурну домінанту, шо вказує на присутність і співіснування в соціокультурному світі зовсім різних рівнів реальності.

У процесах упорядкування людиною своїх відносин з оточенням можна виділити, принаймні, три рівні, шо конституюють, але функціонально автономних. По-перше, емпірична даність, сприймана на рівні індивідуальних переживань і уявлень. Це та безпосередня реальність, у якій індивід існує й орієнтується. По-друге, абстрактні теоретичні концепції, забезпечувані науковими і філософськими побудовами, що пояснюють принципи формування, існування й обґрунтування пропонованих ними порядків як реальних, надійних і достовірних. По-третє, проміжна сфера, що знаходиться між емпірично пережитим і теоретично встановленим та належить до правил побудови і використання кодів, які дозволяють робити інтрасуб'єктивний і теоретичний досвід перевіряючим і комуніціюючим. Наявність цього рівня релятивізує істинність як безпосереднього сприйняття, так і традиційної наукової чи філософської доктрини. Тут культурні коди дистанціюються від онтологічних припущень, висвічується їх операціональна механіка, і стає зрозумілим, що будь-який кодифікований емпіричний порядок не даний апріорі, а сконструйований у процесі вирішення якихось цікавих для людей завдань. Постмодерністське світобачення відноситься саме до цієї сфери конструювання відносин з оточенням, його пізнання, що детермінує критерії близькості між речами, їх подібності й відмінності, їх упорядкування й інтерпретації.

Таким чином, на зміну встановленим тотожностям і відмінностям у структурованому світі, характерному для класичного типу пізнання, приходить спроба виявити й обґрунтувати процеси ототожнення і розрізнення в динамічному контексті, яким уявляється оточення людини в постмодерністській картині світу. Виявленню процесуальності, — писав М.Фуко, — допомагає акцентування "щілини", що існує в дихотоміях "відступу і повернення, мислимого і немислимого, емпіричного і трансцендентального, того, що відноситься до порядку позитивності, і того, що належить до порядку обґрунтувань. Відсторонення тотожності від самого себе, поява "щілини", що у якомусь розумінні знаходиться всередині тотожності, а в якомусь сама створює себе... лежить в основі того сучасного мислення, якому так поспішно приписують відкриття