Соціологія екології в сучасному суспільстві

Екологічний стан - одна з найбільш хвилюючих проблем сучасного суспільства, адже з середини XX ст. почалося різке розбалансування відносин людина - природа. Причиною тому є серйозні прорахунки перш за все світоглядного та практичного характеру, а також наукового та політичного.

Процеси взаємовідносин людина - природа характеризуються таким негативним явищем, як споживацьке ставлення до природи, її краси, дарів. На превеликий жаль, як правило, у конфліктах з природою винуватою стає не стільки техніка, виробництво саме по собі, скільки нездатність, невміння, а іноді й небажання найкращим чином організувати діяльність людини. Саме людина, в кінцевому підсумку, є визначальним фактором у встановленні раціональних взаємовідносин з природою. Тому, поряд з технологічними, організаційними, економічними проблемами, багато залежить від екологічної свідомості людей, їх поведінки та діяльності. В епоху HTP роль екологічної свідомості стає настільки значною, що вона набуває "загальнопланетарних" рис.

Загрозлива екологічна ситуація, що склалась, нагально вимагає перегляду традиційних норм взаємовідносин суспільства і природи, змінити погляди на роль людини в світі. Можна стверджувати, що поштовхом до активного розвитку системи наукових знань про відносини людини і навколишнього середовища були не тільки окремі теоретичні розробки вчених-натуралістів, гуманітаріїв, а перш за все і явні випадки наслідків екологічного отруєння довкілля - коли людство вперше побачило і усвідомило наслідки забруднюючого ставлення людини до природи, що врешті негативно вплинуло на здоров'я людей. У 1947-1949 pp. жителі узбережжя Японії, що промишляли рибним, крабним та іншим промислом, стали свідками досить дивної поведінки тварин, а згодом і людей, які масово вживали морські продукти. На основі перших ознак хвороб важко було припустити, що причиною їх було отруєння важкими металами - як наслідок забруднення прибережних морів хімічними відходами.

Саме тоді вперше було виявлено, досліджено і усвідомлено надвеликий рівень негативного впливу промислових відходів на оточуюче природне середовище і на здоров'я людей. Згодом подібні випадки спостерігалися скрізь на землі і динаміка їх зростала. Саме тоді вперше людство заговорило про рівень екологічного стану.

Слово екологія запозичене з давньогрецької мови, ("екос" - дім, житло). За обґрунтуванням Ч. Дарвіна, екологія досліджує такі типи стосунків, які виражають взаємини істот із навколишнім середовищем у боротьбі за виживання. Об'єктом нашого дослідження є, насамперед, відносини взаємодії між суспільством та природою, усвідомлення відносин і характеру діяльності людини, впливу на оточуюче середовище.

Система теоретичних знань, що відображає ці моменти, називається соціологією екології або, як іноді її називають, – екосоціологією.

Це відносно молода галузь наукових знань. її офіційне інституювання (набуття офіційного статусу) як наукової дисципліни почалося у 60-х роках XX ст., коли досить чітко вималювалися контури та джерела екологічної кризи, однак передісторія даної галузі знань сягає кілька тисяч років.

Коротко оглянемо еволюцію відносин людини та природи.

З появою на Землі біологічної істоти - людини, на відміну від інших істот, її поведінка характеризувалася особливою агресивністю щодо довкілля - підкорюванням, насильством, необмеженим споживанням. У подальшому праця перетворила людське існування в цілеспрямовану людську діяльність, в могутню силу, здатну впливати на природу на планеті в цілому.

Першого удару природі людина завдала на межі 80-40 тис. років тому, коли з екстенсивним поширенням і розвитком людської істоти було вичерпані джерела її харчування. За кілька тисячоліть (для розвитку біосистем це дуже короткий строк) були повністю знищені мамонти, печерні ведмеді, гігантські олені, нелітаючі лебеді та багато інших велетенських травоїдних тварин. То була перша глобальна екологічна криза. Природа, в свою чергу "відплатила" тим же. За цей час населення планети зменшилося приблизно у 10 разів. Лише з "неолітичною" революцією свідомості і буття людства - з виникненням та розвитком доместикації (одомашнення тварин, окультурення рослин), історія після цього пішла шляхом швидкого розвитку сільського господарства, тваринництва, а потім інтенсивного використання мінеральних та енергетичних ресурсів літосфери (земна поверхня), а згодом - і розвитку промисловості. Такого роду осередки інтенсивного розвитку землеробства та тваринництва також дали про себе знати. За кілька тисяч років з причини масових випалень лісів для землеробства, виїдань та витоптувань великих трав'яних масивів, інтенсивного зростання набули так звані антропогенні пустелі Північної та Центральної Африки, Близького Сходу, Північної Америки.

Наступний етап антропогенного тиску на довкілля розпочався з XVI-XVIII ст., коли були досягнуті значні успіхи у розвитку будівництва, техніки, фізики, хімії, вивченні й освоєнні світового океану. Основними особливостями взаємовідносин людини з природою в цей період було "підкорення природи", боротьба з нею, хижацьке споживання всіх її ресурсів із упевненістю, що вони невичерпні. Друга половина XX ст. – період суперіндустріалізації, суперхімізації, супермілітаризації, суперспоживання - період атомної енергії та комп'ютеризації призвів до перевиснаження природних ресурсів і перезабруднення довкілля, початок деградації біосфери. Нова глобальна екологічна криза, що нині існує на планеті, має тенденції переростання в катастрофу з непередбачуваними трагічними наслідками.

Розглядаючи генезу екосоціологічного знання, слід почати з того, що його витоки пов'язані із появою та розвитком біологічної науки, філософії (з екологічним змістом), етики. Ще в давньокитайській та давньоіндійській філософії, культурі проблеми співвідношення природного та людського - гармонія зі світом, з природою, мали першочергове значення. В одній із найдавніших книг буддійського канону "Сутта-Ніпатте" вказувалося на необхідність розвивати в собі любов до природи, до всього живого. Все живе потрібно шанувати - ідея авторитетнішої пам'ятки давньоіндійського епосу "Махабхарате". А відправною точкою принципів Конфуція була взаємність. Через тисячоліття ці постулати набули актуальності, але ще не усвідомлені як слід на початку III тисячоліття.

У працях Аристотеля та його учня Теофраста, а згодом і давньоримського вченого Плінія порушувалися питання цілком екологічного змісту: особливості характеристик тварин і рослин залежно від навколишнього суспільного середовища.

В епоху Відродження питання екологічного змісту піднімав німецький металург Г. Агрікола (XVI ст.), який засуджував варварське ставлення людини до природи, через спустошення полів, вирубки лісів, розганяння тварин, забруднення річок через промивку руд і т. ін. У подальшому, ця наукова спадщина збагатилася теоріями багатьох природознавців. Саме Е. Геккель, німецький природознавець, уперше запровадив (1866 р.) термін "екологія". Не стояв осторонь цієї проблеми і відомий природознавець Ч. Дарвін, чия теорія боротьби за існування наклала досить вагомий відбиток на розвиток біологічних, філософських та соціальних наук.

Ідеї вчителів етики та моралі сприйняли відомі фігури кін. XIX - поч. XX ст. – Л. Толстой (письменник зі світовим ім'ям) та М. Ганді - відомий індійський громадсько-політичний діяч. Вони теоретично обґрунтували і практично втілили в життя принципи ненасильницького розвитку, оскільки насильство над природою є однією із важливих причин екологічної кризи. Створюючи нову мораль, відмінну від антропоцентричної моралі західного суспільства, де людина є господарем природи, Л. Толстой та М. Ганді здійснювали синтез східних та західних традицій любові до природи і взаємності із нею. Можна сказати, що вінцем їх ідей була поява так званого золотого правила екології: стався до природи так, як хочеш, щоб ставились до тебе.

Філософсько-етичні та біоекологічні знання, безумовно, впливали і на розвиток соціального знання. Розуміння минулого та майбутнього розвитку суспільства не могли залишити поза увагою екологічний і матеріальний чинник існування людини. Одним із перших, хто обґрунтував проблему майбутнього в контексті використання природних ресурсів, був Т. Мальтус, котрий, зіставляючи праці економістів, вивів так звані закони спадної родючості землі та зростання народонаселення. Т. Мальтус прогнозував кризу абсолютного перенаселення.

Соціально-екологічне знання формувалося не тільки під дією прикладних чинників, але і методологічних. Так, О. Конт та Г. Спенсер - фундатори соціологічного знання, редукували біологічні аналогії в структурі та функціонуванні суспільства. Соціальні теорії О. Конта, Г. Спенсера, Т. Мальтуса досить активно обговорювалися в біологічній літературі, що сприяло взаємному збагаченню біологічних та соціальних поглядів. На той час з'являлося багато теорій, котрі розглядали закони боротьби за існування, міжвидової боротьби та природного добору як головні соціальні детермінанти соціального розвитку, а причини виникнення соціальних конфліктів зводилися до біологічних чинників (теорії соціального дарвінізму). Класики соціологічного знання XIX ст. спростували надто спрощені погляди на відносини суспільства з навколишнім середовищем і заклали підґрунтя детальнішого аналізу цих відносин.

Соціальні аспекти екології стали предметом спеціальних наукових досліджень. У 60-х роках XIX ст. американський вчений Г. Марш вводить термін "соціальна екологія", трактуючи її як науку про вплив міського середовища на формування індивіда. На початку XX ст. французькі географи (Е. Мертон, Ж. Брюн, П. Відаль) розробляли концепцію географії людини, предметом якої було вивчення групи явищ на пленеті, до яких причетна діяльність людини. Найбільш яскраво екологічна проблематика, пов'язана із виживанням людської цивілізації, знаходила вияв і у російських космістів. У джерел цієї проблематики стояв М. Умов. Особливо чітко ця тема визначилась у працях К. Ціолковського, В. Вернадського, в яких висвітлювалися глобальні біологічні та геологічні