Важливим етапом становлення соціологічного підходу у вивченні екологічних проблем було виникнення у 20-х роках XX ст. Чикагської школи соціології міста, де об'єктом наукового інтересу був зв'язок між різного роду проявами соціальної патології та економіко-географічною організацією міста. Р. Парк, представник даного напряму, сприяв поглибленню системного підходу до суспільства у його єдності з природою. У 50-60 роках велись активні наукові дискусії з приводу завдання, предмета дослідження, методології екосоціологічного знання ("Соціальна екологія" А. Холі, "екологічний комплекс" О. Данкена та Л. Оноре, Римський Клуб та ін.), що підносили дану галузь знань у вищий дисциплінарний рівень.

У 1970 р. у Варні на Всесвітньому конгресі соціологів було "визнано" існування соціальної екології як самостійної галузі наук. З кінця 80-х років даний напрям дістав назву інвайронментальної соціології (від. англ. епуігоптепі – навколишнє середовище), що виникло під впливом діяльності Римського Клубу та комісії ООН з проблем середовища і розвитку.

Сьогодні ще ведуться наукові дискусії з приводу визначення даної галузі знань. Її визнають як соціальну екологію, екосоціологію, інвайронментальну соціологію. Немає потреби у детальному розмежовуванні цих понять, кожне з яких вносить свій підзміст у завдання вивчення екологічної проблеми, адже предметом її є вивчення взаємодії людського суспільства з навколишнім природним середовищем і формування загальної теорії збалансованої взаємодії суспільства і природи, всебічне дослідження взаємодії суспільства і середовища. Особливою ознакою цієї галузі знань є те, що вивчаючи об'єкти та явища природи і суспільства, екологія користується категоріями природних наук: екології, біології, фізіології та ін. Екосоціологія з'ясовує вплив людини на рівновагу природних екосистем і обґрунтовує необхідність управління та взаємовідносин суспільства і природи.

У процесі взаємодії суспільства та природи, коли остання піддається потужному людському впливу, виникає загроза самому існуванню людства: відбувається забруднення навколишнього середовища і вичерпання природних ресурсів. Людство вже півсотні років як розпочало платити борги за технічні та інші успіхи цивілізації: знищено дві третіх світових лісових запасів; забруднення атмосфери і світового океану зростає в арифметичній прогресії, в гірший бік змінюється і стан біосфери. Вченими досліджено, що коли біосфера буде забруднена на 33%, почнуться беззворотні катастрофічні процеси як на генному рівні мікросередовища, так і в глобальному рівні нашої біосфери. Сьогодні ця цифра сягнула - не більше і не менше - як 25% (коментарії, як кажуть, зайві).

Різновиди негативного впливу суспільства ("технічної" цивілізації) і зворотного впливу природного середовища (як наслідок негативного впливу суспільства) для наочності можна показати на такій схемі (див. схему):

Взаємовплив причин і наслідків негативного ставлення людини до природи (як причина) і відповідного негативного резонансу на людину від природи (як наслідок) можна схематично зобразити так (рис. 1).

Рис. 1

У нових для людства умовах взаємодія суспільства і природи набуває і набуватиме дедалі відмітних рис. Розвиток суспільства повинен якомога менше завдавати шкоди і якомога більш сприяти виробленню умов для збереження природи, вмілого та бережливого її використання. На такій платформі були сформульовані соціологічні погляди, за якими суспільство та природа становлять єдину соціо- природну систему, за якої гармонійний розвиток суспільства неможливий без всебічного врахування природного. Інакше кажучи, подальший розвиток суспільства, в усіх його культурологічних і матеріальних факторах, неможливий без узгодження із розвитком природи.

Структуру взаємодії, або системи суспільство - природне середовище – як рівноцінні елементи - і основні напрями вивчення соціології екології можна подати як взаємодію складових:

¦ екологічна свідомість;

¦ екологічна культура;

¦ суспільно-екологічні дії.

Кожна з цих ланок виконує специфічну власну роль у взаєминах (бажано конструктивного характеру) із природою.

До недавнього часу екологічна свідомість характеризувалася такими особливостями: по-перше, вона мала (і по сьогоднішній день має) явно споживацький характер, будувалася на глибокій впевненості у тому, що дари землі - невичерпні. Лише десь три десятки років тому більшість населення почала усвідомлювати непоновлюваність природних багатств та обмеженість їх ресурсів. По-друге, люди довший час невиправдано сподівалися на те, що природа сама "справиться" із негативними впливами-проявами. По-третє, суспільна свідомість (особливо в колишньому СРСР) була уражена безтурботністю і невиправданим спокоєм (винятком, і то незначним, були США та Західна Європа, де набував розвитку рух противників "забруднюючої індустрії", рухи "зелених" та інші прогресивні течії, які певною мірою могли вплинути хоч частково на державно-політичний апарат з метою обмеження дії негативного впливу на природу, а також спонукало до вироблення конструктивних дій в цій галузі).

Сьогодні екологічна свідомість являє собою досить суперечливе явище, в якому тісно переплетені як позитивні, так і негативні процеси. На жаль, багато ще байдужості, самозаспокоєності, нерозуміння реальної небезпеки можливої екологічної катастрофи.

З екологічною свідомістю нерозривно пов'язана й екологічна культура.

Низький рівень екологічної культури виявляється практично у всіх аспектах:

¦ в екологічній освіті (епізодичними є знання про природу, про її взаємозв'язок з суспільством, про зміни оточуючого середовища в процесі виробничої діяльності, про взаємодію системи "суспільство-природа-людина";

¦ в екологічному вихованні (нешанобливе ставлення до природи, відсутність особистої відповідальності за її долю (як на локальному, місцевому рівні, так і на глобальному), недостатнє розуміння її краси та гуманістичної суті);

¦ в екологічній поведінці (орієнтація не на гармонізацію відносин людини з природою, не на примноження багатств останньої, а на те, щоб взяти від неї найбільше, незважаючи на її ресурси та можливості.

Невирішеність багатьох економічних проблем спричиняє усвідомлення важливого стратегічного завдання – екологічна культура людини не може бути сформована випадково, вона вимагає цілеспрямованого розвитку, спонукання людей до активних дій щодо захисту оточуючого середовища. Стан природного середовища - це критерій культурного рівня не тільки держави, а й кожного громадянина зокрема.

Як показують соціологічні дослідження, дуже багатьом не вистачає знань з екології. І по сьогоднішній день зберігається ставлення до природи як до чогось вічного, безкоштовного. Це особливо виявляється в практично-споживацькій, егоїстичній поведінці людини, яка розглядає свої відносини з оточуючим світом тільки з позиції "беручого". Слід зазначити, що повага до природи починається і складається з дрібниць, що знаходять свій вияв у повсякденному спілкуванні, наприклад: не рвати гриби та лікарські квіти з корінням, не рвати все підряд, не займатись браконьєрством, особливо щодо рідкісних видів тварин, не засмічувати природу оточуючого середовища та ін.

Що стосується практичних суспільно-екологічних дій суспільства по відношенню до природи, то основним критерієм тут слугують як знання і набутий досвід з охорони природи, так і активна екологічна поведінка та діяльність, які спрямовані на збереження і збагачення природних багатств. Щоправда, основні складності пов'язані з протиріччями, які виникли між економічною політикою і умовами, необхідними для формування екологічної культури.

Екологічна активність у сучасних умовах виявляється по-різному, передусім, у великій заінтересованості людей у вирішенні екологічних проблем. Це і різні форми "зеленого руху", інших громадських рухів, форумів, організацій, що виступають за дотримання екологічної культури, проти грубих порушень санітарних правил підприємствами, бездіяльності відомств і т. ін. Акцент стратегічної спрямованості природоохоронної роботи робиться на:

¦ екологічних вимогах сучасного виробництва, що залучає застосування маловідходних та безвідходних технологічних процесів, максимальне використання альтернативних енергоносіїв, здійснення природоохоронних заходів і тощо;

¦ екологізації науки і техніки (активний процес екологізації всіх галузей наукового і технічного знання, апробація нових технологій з точки зору екологічної безпеки тощо;

¦ управлінні соціоприродною системи та її координації (поєднання соціальної та геоекоінформації дозволяє оперативно керувати соціоприродними процесами, прогнозувати тенденції розвитку і взаємодії суспільства і природи на віддалену перспективу);

¦ розвитку та збагаченні екологічної освіти, що включає свідомий та планомірний розвиток знань про навколишнє середовище протягом усього життя. Основна мета природоохоронної роботи - формування уявлень про навколишню природу, характер людського впливу на неї, формування поведінки, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природного середовища. Важливо розпочинати її з раннього дитячого віку, і вона повинна охоплювати всі форми загальноосвітньої та професійної школи, різні методи та види підвищення її рівня.

Слід зазначити: все більш зростає інтерес до проблем охорони біосфери, до збагачення гармонії у відносинах між людиною і природою, зростає всезагальна грамотність, розуміння проблем, які мають міждержавний характер.

Збільшується кількість екологічних організацій та їх прихильників, водночас підвищується й ефективність їх діяльності. Людство зможе уникнути "екологічного забруднення" лише за умови, що позбудеться "забруднення соціального".

Сьогодні про екологічну проблему говорять в усьому світі. Створюються міжнародні симпозіуми, конгреси, наради, екологічні рухи, проводяться екополітичні заходи як місцевого, локального, так і глобального характеру. Одним із сучасних теоретиків суспільно-екологічного руху був видатний російський вчений та мислитель академік М. Моісеєв. Вихід з екологічної кризи він вбачав через коеволюцію людини і біосфери, вступ людства до нової епохи - епохи ноосфери, для котрої буде характерний такий розвиток людства, що не порушуватиме стабільності біосфери. Збереження стабільності біосфери повинно повністю базуватися на тих наукових знаннях, які були отримані в попередні століття. Людина повинна нарешті навчитися користуватися Розумом, що надала йому природа. Розумна діяльність людини включає в