Соціологічна спадщина М. Вебера, соціологічні концепції Е. Дюркгейма та В. Парето

План

1. Соціологічна спадщина М. Вебера

2. Французька соціологічна школа. Соціологічні концепції Е. Дюркгейма

3. Емпіричні дослідження XIX ст.

4. Соціологічні ідеї В. Парето

Найбільш впливовим представником німецької класичної соціології є всесвітньо відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920), засновник так званої "розуміючої соціології", теоретик соціальної дії, дослідник економічної історії, права, влади, політики, культури, релігії.

Коло наукових інтересів вченого характеризувалося широтою розмаху та глибоким аналізом. Його дослідження мали як теоретико-методологічний, так і практично-прикладний характер. Перш за все М. Вебер ґрунтовно займався питаннями методології соціального пізнання та обґрунтування понятійного апарату соціологічного знання, зокрема розробкою таких понять, як: "соціальна дія", "раціоналізація", "соціальна структура", "влада".

Важливе місце у його науковій творчості займала проблема побудови теорії у соціальних науках. Категорії соціальних наук він конструював через так звані "ідеальні типи", котрі фіксували загальні риси окремих соціальних явищ і процесів.

М. Вебер приділяв багато уваги вивченню релігії. Він досліджував як східні релігійні вчення (іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм та ін.), так і християнство, зокрема протестантство, і насамперед під кутом зору їх соціального формування на спрямування. В основному це соціологічні праці про релігію, починаючи із відомої праці "Протестантська етика і дух капіталізму", в продовження якої Вебер дав порівняльний аналіз найбільш значимих релігій і проаналізував взаємодії економічних умов, соціальних факторів і релігійних вірувань.

Об'єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера були також політичні та правові відносини як минулого, так і його сучасності. Дослідження вченого у цій галузі настільки значні, що зміст основних проблем і понять соціології політики і права і сьогодні значною мірою базуються на його принципах.

Є в нього праці і суто історичного характеру: дослідження виробничих відносин у сільському господарстві в античну епоху, загальна історія економіки, роботи, присвячені деяким проблемам тодішньої Європи.

Головна праця М. Вебера - трактат із загальної соціології, – "Господарство та суспільство". Це робота з загальної соціології, де були викладені проблеми економічної історії, соціології права, політики, релігії. Предмет дослідження - загальна історія. Мета - осмислити різні форми господарства, права, влади, релігії, шляхом включення їх у єдину концептуальну систему. Він ставив перед собою завдання виявити самобутність західної цивілізації шляхом порівняння з іншими цивілізаціями.

Головною ідеєю соціології, за Вебером, є обґрунтування раціональної поведінки, яка проявляється в усіх сферах людських взаємовідносин. Щоб з'ясувати справжні причинні зв'язки явищ у суспільстві і дати осмислене тлумачення людської поведінки, Вебер створює вилучені з емпіричної реальності ідеально-типові конструкції, котрі виражають те, що є характерним для багатьох суспільних явищ. Він розглядає ідеальний тип не як мету пізнання, а як засіб, що дозволяє розкрити сутність і загальний характер подій. Соціолог вбачав в ідеальних типах насамперед пізнавальний інструмент, творчий акт, за допомогою якого утворюється специфічний образ дійсності. Згідно з припущенням вченого, ідеальний тип як методологічний засіб дозволяє сконструювати явище чи людську дію так, як вони мали би місце в ідеальних умовах, і розглядати їх незалежно від місцевих умов. Завдяки цьому вважається можливим розглянути і вивчити, як відбувалася та чи інша історична подія. Тому Вебер трактує історію та соціологію як два різних напрями наукового інтересу, а не як дві дисципліни.

Соціологія, за Вебером, є "розуміючою", оскільки вивчає поведінку особи, котра вкладає в свої дії власний сенс, що його потрібно розуміти. Будь-яка дія людини набуває характеру соціальної дії, коли в ній присутня суб'єктивна мотивація індивіда і його орієнтація на інших. Дію кожної особи слід розуміти. Саме "розуміння" дії, базоване на постулаті існування індивіда разом з іншими індивідами в системі координат конкретних цінностей, слугує основою соціальних взаємодій в життєвому світі. При цьому М. Вебер розглядав раціональність як характеристику взаємодії людей (а не як властивість чи стратегію індивідуальної поведінки). Раціональність ототожнена з поясненням, розумінням. Не тому зрозумілою є поведінка людини, що вона раціональна, – підкреслював М. Вебер, – а тому вона раціональна, що зрозуміла обом учасникам взаємодії. Поведінка індивіда не може бути названа соціальною, якщо вона орієнтована тільки на речові об'єкти, і, крім того, не всі типи взаємовідносин людей мають соціальний характер.

Вебер конструює ідеально-типові моделі дії індивіда, виділяючи при цьому чотири види діяльності, орієнтуючись на можливу реальну поведінку людей у житті:

¦ цілераціональна (що побудована на свідомому виборі і розрахунку);

¦ ціннісно-національна (пов'язана із плановою орієнтацією на переконання, обов'язок, віру);

¦ афективна (як реакція на несподівані, незвичайні вчинки);

¦ традиційна (як система автоматичних реакцій на звичайні подразники, що становлять більшість повсякденної поведінки).

Згідно з його твердженням, лише перші два типи дій можна віднести до соціальних, бо вони мають справу із усвідомленим сенсом. Так, даючи оцінку раннім типам суспільства, соціолог зауважує, що в них переважали традиційні та афективні дії із домінуванням першого типу. А в пізньому суспільстві - цілераціональні та ціннісно-національні з домінуванням першого типу. Таким чином, за Вебером, раціоналізація є рушієм всесвітньо-історичного процесу. Раціоналізується спосіб ведення господарства, управління економікою, політикою, спосіб мислення, спосіб життя в цілому. Веберівська теорія раціоналізації - це, по суті, його бачення долі капіталізму. Таким чином, підґрунтям веберівської "розуміючої" соціології є ідея раціональності, котра знайшла конкретний та послідовний вираз у сучасному капіталістичному суспільстві.

При аналізі проблематики влади Вебер послідовно спирається на свою теорію соціальної дії (орієнтація на іншого). У повній відповідності до своєї методології Вебер аналізує типи владарювання, де критерієм для конструювання ідеальних типів слугують мотиви повинності, виходячи з того, що їм притаманна певна доля раціональності. З цього він виділяє три типи владарювання і відповідно три типи мотивів повинності:

¦ влада в силу віри в обов'язковість легальної установи та ділової компетентності;

¦ влада, обумовлена правами, звичаями, схильністю до певної поведінки;

¦ влада, яка тримається на особистісній схильності підданих.

Веберівська соціологія релігії також базована на дослідженні соціальної дії. Вебер прагнув вивести зв'язок між релігійно-етичним принципом і поведінкою індивідів щодо їхньої економічної та політичної діяльності.

Аналізуючи різні форми релігійного життя, вчений шляхом емпіричних обстежень і порівнянь фіксує, де домінують ритуально-культові зачатки, де – містично-споглядальні, а де - аскетично-раціональні. Це дало йому підставу зробити висновок про існування зв'язку між релігійними переконаннями та поведінкою (передусім економічною), і про те, що релігія, в котрій переважають раціоналістичні зачатки, сприяє становленню раціонального суспільного устрою. У зв'язку з цим Вебер показує, що в конфуціанстві, наприклад, поєдналися етико-раціональні та ірраціонально-магічні начала. Тому, для прикладу, в Індії релігійний консерватизм (кастовість, заборони, обмеження) в кінцевому підсумку не дав розвитку цілеспрямованим діям людей. Лише раціоналізм протестантської етики прямо сприяє раціоналізації економічного життя, ініціюючи у людей прагнення до прибутку, раціональної дисципліни праці, що знайшло своє втілення у відомій тезі Вебера про "адекватність духу капіталізму та духу протестантизму" (відома праця "Протестантська етика та дух капіталізму").

Розробки Вебера мали основоположне значення і стали вихідним пунктом нових соціологічних напрямів (теорії соціальної дії, соціології культури, управління, науки, релігії, права, економічної соціології, історичної, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів і т. ін.).

Французька соціологічна школа. Соціологічні концепції Е. Дюркгейма

Французьке суспільство у XIX ст. переживало добу криз і потрясінь. Цей період характеризується плідністю в інтелектуально-культурній, науковій та політичній сферах. На межі століть у цих галузях знань виникає суперечність між новими фактами про суспільне життя і старими теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступала у переломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, який виявився спроможним опрацювати множину нових факторів і ідей, поєднати їх у нову чітку соціологічну лінію, був видатний французький соціолог, класик, патріарх світової соціології Еміль Дюркгейм (1857-1917). Його багаточисленні праці справили і продовжують справляти винятковий вплив на подальший розвиток соціологічної думки. Будучи послідовником позитивістської традиції О. Конта в соціології, Е. Дюркгейм зробив вагомий внесок у розробку предмета та метода соціології як самостійної науки з позицій структурного функціоналізму (виділення елементів соціальної взаємодії, котрі підлягають дослідженню, визначення їх місця та функцій (у відповідному зв'язку та системному розгляді). Найбільш значні соціологічні праці Е. Дюркгейма: "Про поділ суспільної праці" "Правила соціологічного методу", "Самогубство", "Елементарні форми релігійного життя".

В історії соціології, як і в інших історіях наук, часто використовують "ярлики", якими виділяють певні суттєві риси тієї чи іншої теорії і таким чином визначають її своєрідність (натуралізм, психологізм, "розуміюча" соціологія, формальна соціологія і т. ін.). У Дюркгейма таким ярликом є "соціологізм" - як метод обґрунтування і спосіб підходу до соціальної реальності, її розуміння та пояснення. Відмітною особливістю даної концепції є, перш за все, її орієнтація на визначення соціальної реальності як дійсності особливого роду. Вона не тільки ґрунтовна і автономна, але і зверхня у відношенні до індивідуальної, біопсихічної реальності, втіленням