Соціологія перетворюється на "систему соціальних наук". Таким чином, у межах соціологізму проглядає тенденція, відповідно до якої усі інші наукові дисципліни, котрі вивчають різні аспекти соціальної дійсності, є підлеглими соціології.

Інша заслуга Дюркгейма в теоретико-методологічному аспекті - висвітлення предметної специфіки соціології - її фундаментальної проблеми. Вихідним моментом аналізу було ототожнення предмета соціології з такою реальністю, якою не займалася жодна з наук, а саме: з соціальними фактами, котрі у своїй сукупності складають соціальні факти в цілому. Важливою ознакою соціальних фактів Дюркгейм вважав їх незалежне від індивідів буття і здатність впливати на останніх. Вчений відверто прагне побудувати соціологію за зразком природничих наук, займаючи таку об'єктивну позицію відносно суспільства, яку природничі науки займають відносно свого предмета – природи, і відкидаючи при цьому психологізм та "ідеалізм" в аналізі суспільних явищ. Наріжним правилом соціологічного методу Дюркгейма є правило об'єктивності: "соціальні факти потрібно розглядати як речі".

Аналізуючи розвиток соціального життя, Дюркгейм дотримувався еволюціоністського принципу, застосовуючи власний структурно-функціональний аналіз його вивчення. Він говорить не про суспільство взагалі, а про суспільства та спільноти, котрі існували протягом всього суспільно-історичного процесу, даючи класифікацію соціальних структур. Так, прості суспільства в ході історії замінюються на більш складні, "організовані". Ключове значення в цьому процесі, як і в історичному розвитку в цілому, має поділ суспільної праці. Під цим терміном Дюркгейм мав на увазі силу, котра об'єднує людей у суспільство.

Соціологічну проблему взаємовідносин суспільства та особистості Дюркгейм вирішував у контексті аналізу протиріч капіталістичного суспільства. В цьому плані його теоретичні погляди багато в чому збігаються із концепцією К. Маркса. Дюркгейм був впевнений в тому, що суспільство не може розвиватися і процвітати, якщо пригнічується людська особистість, коли людина є простим придатком машини, виконуючи все більш вузьку професійну функцію. Якщо деградує суспільство, деградує і людина, особистість. Особистість та суспільство тісно взаємопов'язані, і кожна з цих "підсистем" заінтересована у розвитку та процвітанні одна одної.

Дюркгейм передбачав також і зростання класової боротьби і прагнув зрозуміти її причини і характер. Нерівність, на його думку, виникає внаслідок порушення еквівалентності в обміні благ та послуг, а також через непридатність всіх індивідів до професійних ролей. В свою чергу, будучи отриманими різними шляхами (як свідчить історія - найчастіше, деструктивними), суспільні привілеї призводять до насильницького поділу праці, порушуючи солідарність, породжуючи та загострюючи класову боротьбу.

Центральною категорією в аналізі цієї проблеми є соціальна солідарність. Всі зв'язки між людьми в суспільстві повинні базуватися на ній. А поділ праці є важливим джерелом соціальної солідарності. Все це є основою морального порядку, який перетворюється на вищу, універсальну цінність.

Джерелом універсального соціального процесу, на думку Дюркгейма, може стати диференціація суспільства, в основі якої виступатимуть не соціальні привілеї, а індивідуальні здібності людини. В цьому і виявляється рівність, справедливість і свобода - три кити, на яких повинно триматися прогресивне суспільство. Сучасне промислове суспільство, на думку вченого, наблизилося до такого критичного стану, але його не слід руйнувати чи перебудовувати, а лише вдосконалювати.

Важливе місце в аналізі теоретичних проблем суспільства та особистості посідають поняття "норма" та "патологія", які відображають нормальні та патологічні стани суспільного життя. Розрізняти нормальне та патологічне вчений рекомендує, знову-таки, з точки зору структурно-функціонального стану суспільства. Нормальними, за Дюркгеймом, є всі "діяння" соціального організму, котрі випливають з умов його існування. Але ми маємо справу з парадоксом, оскільки, за Дюркгеймом, норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає нормальними фактами ті, які найбільш розповсюджені. Всі інші є патологічними, хворобливими для соціального організму. Це означає, що нормальний тип збігається із "середнім" (збалансованим) і що будь-яке відхилення від цього еталону суспільного здоров'я є хворобливим, патологічним явищем. Тому, згідно з дюркгеймівською логікою, злочини та інші соціальні хвороби, котрі завдають шкоду суспільству і засуджуються, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча й хворобливі, але, водночас, необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізуються системою наказів, покарань (соціального контролю), суспільство продовжує існувати та функціонувати. Оскільки злочин має місце в усіх або майже у більшості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоров'я. А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих, "індустріальних" суспільств (зростання числа самогубств, послаблення їх засудження з боку моралі, деякі типи економічних криз), кваліфікувалися ним як патологічні. Саме при цьому Дюркгейм застосовував принцип історизму, який допоміг краще зрозуміти сутність проблеми - факт може бути нормальним чи патологічним лише у відношенні до даного суспільного устрою. У міркуваннях автора ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою. Але, коли вона порушує функціонування суспільства і призводить до його деградації, – тоді ця хвороба стає патологією. Не дивно, що ці погляди соціолога викликали рішучу критику, Дюркгейма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя.

Виділяючи "ненормальні" форми вияву суспільного життя, вчений одним з перших теоретизує і визначає поняття "соціальна аномія" - як такий суспільний стан, при якому відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивіда, групи, як роздрібність правил, котрі регулюють відносини між соціальними функціями. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму, характерний для кризових періодів розвитку суспільства, коли загострюються суперечності між класами, групами, індивідами та суспільством, відбувається занепад соціальних функцій.

Одним із свідчень моральної дезорганізованості суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (відходу від нормального стану) є зростання кількості самогубств. Самогубство Дюркгейм розглядає як об'єктивно існуючий соціальний факт, тому дослідження самогубства, з погляду Дюркгейма, виступає практичним втіленням вимог соціологічного методу. Дослідження причин самогубства дало вченому значний матеріал для з'ясування рис соціальної кризи. Він мав можливість зібрати та проаналізувати чималий статистичний матеріал, виокремити групи "впливових" факторів, розділяючи при цьому зовнішні та внутрішні чинники, соціальні та позасоціальні (психоорганічна схильність, навколишнє середовище, соціальні проблеми, екстремальні умови тощо).

Аналіз соціологічної спадщини Дюркгейма дозволяє зазначити, що вона і сьогодні перебуває в центрі гострих дискусій. У його працях є чимало і спірних концепцій та ідей. Останнім часом у західній соціології увага дослідників все більше зосереджується не тільки на вивченні наукової спадщини Дюркгейма, а і на діяльності створеної ним школи (відомі представники Мпарсель, Мосс), де наріжним каменем залишаються проблеми ціннісної орієнтації, морального ідеалу людства. Іноді масштаби і глибина роздумів вченого виходять за рамки соціологічного аналізу і переходять у площину філософських проблем.

Емпіричні дослідження XIX ст.

Соціологія на зламі ХІХ-ХХ ст. вже чітко сформувалася і утвердилася як самостійна наука з широким обсягом досліджуваних проблем та глибиною їх аналізу. Вона не розвивалася однобічно, на суто теоретико-методологічному рівні. її становлення та розвиток відбувалися одночасно із поширенням соціальних досліджень різноманітних сфер суспільного життя. Емпіричні (практичні) дослідження політики, економіки, демографічних процесів істотно стимулювали розвиток соціального пізнання, надаючи цікавий матеріал для аналізу потреб, інтересів, цінностей, і разом з тим створили можливості для розвитку емпіричних соціологічних досліджень та обслідувань. Емпіричні обслідування того часу не можна було ще назвати повноправним соціологічним дослідженням з тієї причини, що такого роду процес наукового пізнання не вівся на основі чітких процедур, правил, програм, як це має бути, з причини відсутності таких. Натомість емпіричні дослідження того часу, незважаючи на всю свою активність, впевненість, зводилися до вивчення, перевірки, огляду локальних соціальних процесів та явищ з розкриттям істотних причиново-наслідкових зв'язків між ними, визначення закономірностей, тенденцій їхнього розвитку в даній системі. Основна мета такого роду наукового розгляду – констатація стану об'єктів або вузькообмежені дії практичного характеру.

Попередній процес інтенсивного розвитку соціологічного знання теоретико-методологічного та прикладного характеру накопичив значний потенціал, що в свою чергу слугувало лавинному поширенню соціальних обслідувань. Одними з перших виходять на якісно науковий рівень статистичні та демографічні дослідження.

Найвідомішим представником у цій галузі був франко-бельгійський вчений - математик, демограф, соціолог - Лам бер Кетле (1796-1874). Нам він відомий більше як засновник сучасної теорії статистики. Кетле вперше запровадив та використав точні математично-статистичні методи для вивчення соціальних явищ. Його ім'я