Соціологічна думка в Росії

План

1. Соціологічна думка в Росії

2. Головні парадигми і напрямки сучасної соціології

Незважаючи на серйозне економічне і соціально-політичне відставання тодішньої Росії від Заходу, а також на те, що соціологія прийшла до нас із Західної Європи, а соціологічна думка в ній почала активно функціонувати лише в останній третині XIX ст., соціологія в Росії до кінця XX ст. досягла високого рівня, який мало чим поступався тому, що був на Заході у той період.

Російська соціологічна думка того часу мала можливість спиратися на досягнення західноєвропейської соціології. Великий вплив на неї зробили погляди Конта, Спенсера, Дюркгейма, Зіммеля, Вебера та ін.

Микола Якович Данилевський (1822 - 1885 рр.) — видатний російський соціолог, етнограф та історик, засновник першої в історії антиеволюціоністської концепції історичного розвитку — "теорія культурно-історичних типів". Це була одночасно і філософська, і соціологічна, і політологічна концепція багатолінійного і паралельного відокремленого розвитку "природних" соціальних систем як своєрідних соціокультурних типів суспільства, особливих цивілізацій. Вона виникла як спроба перебороти недоліки пануючої в той час євроцентристської моделі однолінійного й односпрямованого історичного прогресу і пояснити особливості розвитку Сходу й інших регіонів, у тому числі й Росіїі Головна і найбільш відома праця М. Я. Данилевського "Європа і Росія" (1869-1871).

Заперечуючи плоский еволюціонізм і загальнолюдську єдність світового історичного процесу, Данилевський виділяв 13 відособлених культурно-історичних типів:*

єгипетський,*

китайський,*

ассиро-вавилонський,*

індійський,*

іранський,*

єврейський, ;*

грецький,*

аравійський,*

римський,*

романо-германский (європейський),*

слов'янський,*

американський;*

перуанський.

Кожний із них відбиває цілісну сукупність своєрідних істотних ознак даного неповторного, унікального суспільства, виражену насамперед в особливостях мови, форм побуту, міфів, епосу і т. п. у цілому ж в основі виділення цих "самобутніх цивілізацій" лежить своєрідне сполучення в кожній з них чотирьох основних елементів: культури, релігії, політичного і суспільно-економічного устрою. Кожна з цих цивілізацій, за Данилевським, проходить у своєму розвитку чотири основні фази, що, умовно можна назвати

1) зародженням,

2) становленням,

3) розквітом;

4) упадком.

Безсумнівна заслуга Данилевського в оригінальному визначенні співвідношення загальнолюдського і національного (державного). Віддаючи явний пріоритет другому, яке ширше, багатше "худої абстракції" загальнолюдського, Данилевський говорив про "загальнолюдське, яке і складається не в тому, щоб йти в одному напрямку, а в тому, щоб всі історичну діяльність людства обійти в різних напрямках". І не одна цивілізація, згідно з Данилевським, не може видавати себе за вищу точку зору відповідно до інших. Кожний культурно-історичний тип покликаний внести свій своєрідний внесок у розвиток людства.

Лев Ілліч Мечников (1838 - 1888 рр.) — великий географ і соціолог, найбільш видний представник географічного напрямку в російській соціології, автор всесвітньо відомої праці "Цивілізація і великі історичні ріки. Географічна теорія розвитку сучасних суспільств" (1889). У соціологічному плані в центрі його творчості знаходилося визначення й обґрунтування специфічних законів розвитку суспільства і критеріїв соціального прогресу з позицій визнання вирішальної ролі в цьому географічних факторів. Географічний напрямок у російській соціології виник як противага, з одного боку, соціологічному органіцизму (О. Конт, Г. Спенсер, A.I. Стронін та ін.), а з іншої, і насамперед — пануючого в той час у Росії суб'єктивістського напрямку в соціології.

Л. Й. Мечников розумів соціологію як "вищу науку, що повинна перевіряти, дисциплінувати прагнення до перетворення кожного із нас і пристосовувати їх усі до однієї загальної мети". Такою метою він вважав служіння на благо людства. При цьому він рішуче відкидав претензії будь-якого одного соціологічного напрямку на створення справді наукової теорії суспільства і формулювання її законів. Це завдання, вважав він, повинне розв'язуватися колективним шляхом. Високо оцінюючи наукове і філософське значення відкриттів Дарвіна, Л.І. Мечников у той час виступив проти уподібнення громадського життя біологічному виживанню, проти пояснення соціальних явищ і процесів біологічним законом боротьби за існування. Соціологічна область, на відміну від біологічної, — це "світ колективностей, світ інтересів, що виходять за межі одиничного біологічного існування; світ кооперації, тобто сполучення не протидіючих, а сприяючих досягненню однієї загальної мети сил". Кооперація, за Мечниковим, — це вододіл між біологічним ("громадськістю") і соціальним ("суспільством").

Найважливішим і найбільш загальним законом громадського життя Л. Мечников вважав великий закон прогресу. Головним для нього було з'ясування суті соціального прогресу і його об'єктивних ознак, критеріїв. Л. Мечников бачив критерій соціального прогресу в "наростанні загальнолюдської солідарності", що виявляється в різаних формах кооперації, які залежать від усвідомлення людьми необхідності їхнього об'єднання. Нижчим ступеням історії людства властиві суспільні об'єднання, засновані на примусовості і залякуванні, на зовнішніх механічних зв'язках. їм на зміну на другому, перехідному етапі приходять супідрядні соціальні групи, для яких характерна соціальна диференціація в силу розподілу праці, підсилена спеціалізація і взаємозалежність цих груп. І нарешті, третій, вищий етап історії людства — це вільний і добровільний союз людей, об'єднаних спільністю інтересів і схильностей, що свідомо прагнуть до солідарності.

У географічному середовищі, під якою Л. Мечников розумів не всю природу взагалі, а ту її частину, що залучена в трудовий процес, він особливо виділяє водяний фактор. У зв'язку з цим ним виділяються три періоди (епохи) світової історії:

1) річковий,

2) морський,

3) океанічний.

До першого відносяться давні й ізольовані цивілізації (китайська, індійська, ассиро-вавилонська і єгипетська), що складалися в басейнах великих рік — відповідно Хуанхе і Янцзи, Інду і Гангу, Тигру і Євфрату, а також Нілу. Другий період — середземноморський (від заснування Карфагену), коли культури почали розвиватися в середовищі людей й охоплювати багато країн і народів. Третій період — всесвітній, пов'язаний з відкриттям Америки.

Петро Лаврович Лавров (1823 - 1900 pp.) — один із зачинателів соціології в Росії, хоча у своїй творчості почав займатися соціологією досить пізно, лише наприкінці 60-х років. Особливо пильна увага в його роботах приділяється проблемам предмету і методу соціології, її співвідношення з історією, соціальним прогресом і роллю особистості в історії. Спираючись в цілому на контівський позитивізм, П. Лавров розглядав соціологію як науку про солідарність, тобто про суспільні зв'язки людей.

Я. Лаврову належить пріоритет введення в соціологію поняття "суб'єктивний метод", з цим було пов'язано і назву цілого напрямку в російській соціології.

Особливо тісний зв'язок із соціологією виявляв П. Лавров в історії, оскільки й вона вивчає людину і розвиток суспільства на основі-суб'єктивного методу. Але якщо історія досліджує одиничні, неповторювані явища, то соціологія — явище повторюване, закономірне. Тільки через історію можна пізнати сучасне суспільство, його закони.

Історія, по Лаврову, — це одночасний прогресивний процес зростання свідомості особистості і суспільної солідарності. Посилення й розширення суспільної солідарності він розумів як "єдино можливу мету прогресу".

Микола Костянтинович Михайловський (1842 - 1904 рр.) по-своєму розробляв близькі соціологічні проблеми з єдиних позицій суб'єктивного методу. Як і Лавров, він виходив з того, що в центрі соціології знаходиться вивчення особистості, що соціолог, який вивчає стосунки між людьми, які переслідують визначені цілі, не може обійтися без суб'єктивного методу, суб'єктивних оцінок соціальних явищ і займати нейтральну позицію. Він також підкреслював найтісніший зв'язок соціології з етикою, публіцистикою і соціальною психологією, яку розглядав навіть як основу соціології. Як і Лавров, він не заперечував закономірного характеру суспільного розвитку, але вважав, що закони історії визначають лише її загальний напрямок і порядок зміни фаз, у той час як свідома діяльність людей і їхні ідеали наповняють ці закони "реальним змістом".

Особливо велике місце у творчості М. Михайловського займає проблема соціальної кооперації та її ролі в розвитку особистості, оскільки, на його думку, той чи інший тил кооперації обумовлює все громадське життя і саму особистість. Ідея різних форм кооперації як типів взаємозв'язку суспільства й особистості лежить у нього в основі концепції соціального прогресу.

М. Михайловський розрізняє два типи кооперації діяльності людей — простий і складний, залежно від рівня її диференціації, розподілу праці. Проста кооперація, властива первісній громаді і початку варварства, характеризується недиференційованістю діяльності членів суспільства, подібністю їхніх інтересів і суспільних функцій, розвинутою солідарністю і єдністю цілей, що сприяє індивідуалізації особистості і робить її центром та активним початком громадського життя. На противагу цьому складна кооперація, властива наступним етапам суспільного розвитку і заснована на диференціації людей, розподілі праці, корпоративності, розколі свідомості і поведінки, веде до "скалічення" особистості, придушення її індивідуальності, росту протистояння між особистістю і суспільством, "боротьби за індивідуальність". Це, за Михайловським, — патологічний шлях суспільного розвитку, а капіталізм — його останній і найбільш антагоністичний варіант. Завдання наукової соціології він бачив у тому, щоб обґрунтувати такий новий, по суті соціалістичний ідеал, який дозволяв би повернути людство на нормальний шлях природної еволюції до нової, не наївної та стихійної, а свідомої і строго наукової простої кооперації".

Багато уваги приділив Михайловський і такому аспекту проблеми співвідношення особистості і суспільства, як питання про співвідношення великої особистості і народних мас, "героя" і "юрби". Він не ототожнював поняття