До суб'єктивного напрямку в соціології тісно примикає психологічний напрямок, представниками якого в Росії є насамперед МІ. Кареєв і Л. Й. Петражицький.

Микола Іванович Кареєв (1850 - 1931 pp.), наприклад, розглядав усі суспільні явища і процеси як результат духовної взаємодії людей, суспільство ("надорганічне середовище") — як складну систему психопрактичних взаємодій особистостей, а його соціальну організацію, якою повинна займатися соціологія, — як продукт соціальної (колективної) психології, показник стану особистості, межі індивідуальної волі.

У класифікації наук він вміщує соціальну психологію як основу соціології між біологією і соціологією, оскільки ніяке соціальне явище не може бути правильно зрозумілим поза суб'єктивним до нього відношенням.

Лев Йосипович Петражицький (1867 - 1931 р.) — психолог, соціолог і правознавець, один із класиків психологічного напрямку в соціології, особливо в соціології права, засновник школи польських соціологів і психологів, який у 1918р. переїхав із Росії в Польщу.

Соціологію він розумів як науку про людську участь у суспільному житті, що спирається на вивчення суб'єктивної психології мотивів людської поведінки, а її центральною категорією вважав "соціальну поведінку", її мотиви. Це поняття він прирівнював до психологічного поняття "емоції", що відбиває найзмістовніший причинний компонент соціальної поведінки. Будучи прихильником психологічної інтерпретації некантіанства, Л. Петражицький визнавав, що в традиційному квантовому розподілі психологічного життя на почуття, як пасивний елемент, і волю, як активний елемент, упущений проміжний, передавальний елемент — емоції, що є справжнім двигуном поведінки людини. При цьому мова в нього йде не тільки про індивідуальну, але і про групову, "народну" психіку, посередником між якою і конкретною поведінкою індивіду виступають "норми-закони". Особливо великий внесок зробив Л. Петражицький у наукову розробку соціології права. Право для нього — явище свідомості, результат емоцій. Але якщо мораль, за Петражицьким, викликає почуття підпорядкування, то право як юридичне переживання — почуття притягання вимоги, правомочності в нерозривному зв'язку з почуттям обов'язку. Л. Петражицький виходив із пріоритету права над мораллю.

Максим Максимович Ковалевський (1851-1916 pp.) — найбільший і найвідоміший російський соціолог кінця XIX — початку XX ст., засновник плюралістичного, багатофакторного напрямку в російській соціології, творець першої в Росії кафедри соціології. Його учнями і соратниками були такі великі вчені, як П. А. Сорокін, М. Д. Кондратьєв та ін. Перебуваючи на позиціях позитивізму, М. Ковалевський (слідом за Контом) виходив із того, що предметом соціології служить вивчення "соціального порядку і прогресу". Соціологія відволікається від випадкових подій і вказує загальну тенденцію розвитку суспільства. її мета — "розкрити причину спокою і руху людського суспільства, стійкості і розвитку порядку в різні епохи у наступності і причинному зв'язку між собою". У класифікації наук М. Ковалевський вміщує соціологію слідом за біологією і психологією.

Основу суспільного прогресу М. Ковалевський бачив у поступовому розширенні сфери солідарності, що проявляється в розширенні сфери "замирення". Замість контівського закону "трьох стадій" він запропонував закон "зростання людської солідарності" як найважливіший соціальний закон, що знаходить своє вираження в переході від вузьких спільностей (родина, рід) до усе більш широких (держава, народність, нація, церква і т. п.). Солідарність людей М. Ковалевський вважав нормою, а класову боротьбу — відхиленням від неї. Він визнавав, що революції рухають суспільство вперед, але цей рух відбувається "у протиприродній формі". Прогрес суспільства закономірний, але революція не є історичною необхідністю, а наслідком помилок уряду. Нормальний історичний процес заснований на гармонії, а якщо вона порушується, тоді і з'являється ґрунт для революції.

Найбільш важливими методами в соціології М. Ковалевський визнавав еволюційний і порівняльно-історичний. Історія та її закони, відзначав він, демонструють типологічну єдність явищ, інститутів, процесів у різних народів і культур на основі їхнього походження. Це дає можливість установити факт проходження народами і державами однакових ступенів розвитку. Основне завдання і цінність порівняльно-історичного методу він бачив не у відкритті нових факторів, а в науковому поясненні вже наявних, у можливості "постійного підйому до загальних світових причин розвитку", Цей метод ґрунтується на визнанні єдності і цілісності людського суспільства й історичних закономірностей Його розвитку.

Георгій Валентинович Плеханов (1856 - 1918 pp.) — видатний соціальний філософ і соціолог, послідовник і пропагандист марксизму, засновник соціал-демократичного руху в Росії. Він послідовно відстоював і розвивав марксистську теорію суспільного розвитку, критикував суб'єктивістський підхід російських народників до проблем і перспектив суспільного розвитку Росії, глибоко і творчо розробляв соціалістичні ідеї.

На противагу народницькому суб'єктивізму Г. В. Плеханов стояв на позиціях матеріалістичного розуміння історії. Він показав, що й у Росії відбувається розвиток капіталізму і що теорія суспільного розвитку К. Маркса застосована й до неї. У той час як народники вважали селянство головною революційною силою, Г. В. Плеханов показував його відсталість і реакційність, відстоював з марксистських позицій справжню революційність пролетаріату. Особливо велика заслуга Г. В. Плеханова в марксистському обґрунтуванні об'єктивної необхідності й закономірності історичного процесу, а також ролі особистості і народних мас в історії.

Володимир Ілліч Ульянов /Ленін (1870 - 1924 pp.) — великий соціальний мислитель і лідер іншого, радикально-революційного крила в російській соціал-демократії — більшовиків, що очолили Жовтень і стали на чолі Радянської держави. На початку своєї творчості в 90-х роках минулого сторіччя, він, як і Плеханов, приділив багато уваги відстоюванню марксизму в боротьбі із суб'єктивною соціологією народництва. Пізніше в центрі його уваги виявилися проблеми організації і ролі партії, соціальної революції, держави і її форм, будівництва соціалізму у відсталій селянській країні та ін. В.І. Ленін більше уваги приділяв політичним проблемам, ніж соціологічним, і не створив розгорнутої і стрункої власне соціологічної концепції.

До порівняно недавнього часу вчення Леніна тлумачилося в нас майже винятково як "творчий розвиток марксизму", "марксизм нової епохи", "марксизм XX століття" і т. д. Такі розхожі формули серйозно огрубляли суть справи, затрудняли розуміння щирої сутності цього вчення. В.І. Ленін, безсумнівно, дуже багато запозичував у марксизму. Але не можна не бачити й те, що в його вченні чимало і такого, що не випливало з марксизму, було породжено дуже великою своєрідністю умов відсталої Росії, що наклали серйозний відбиток на його погляди. З цим, наприклад, багато в чому було пов'язане перебільшення, а також абсолютизація в ленінізмі вольового початку, насильницьких, революційних і прискорених форм суспільного розвитку, зверхкласовість, зверхідеологізація і т. д. Це у свою чергу стало головною причиною корінних розбіжностей з ним значної частини російської соціал-демократії, демократичної інтелігенції, багатьох західних прихильників марксизму.

За радянських часів розвиток соціології був спрямований за одним теоретичним руслом — руслом комуністичної ідеології, і підпорядковувався потребам будівництва соціалізму в Росії (з 1922 р. — в СРСР) і стимулювання робітничого руху, світової соціалістичної революції. В умовах комуністичної диктатури і сталінської тиранії соціологія була практично ліквідована. Тільки після смерті Сталіна (1953 р. з початком розвінчування його особи), почалося її поступове відродження.

У 1958 р. виникла Радянська соціологічна Асоціація. У 1960 р. в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ — сектор дослідження нових форм праці й побуту. Пізніше на базі цього сектора утворився відділ конкретних соціологічних досліджень (1964 p.). З 1968 р. у Москві почав працювати Інститут конкретних соціологічних досліджень. З 1974 р. і на довгий час виходить у світ, фаховий журнал "Социологические исследования" (Социс). Протягом 60-90-х pp. в Росії сформувався значний загін відомих соціологів-теоретиків і практиків, серед яких В. Ядов, Т. Заславська, Б. Грушін, Л. Коган, І. Бестужев, Г. Волков, А. Яхієл, Г. Андрєєва, Г. Осипов, М. Мацковський. За цей час видано чимало наукових праць. Тільки у 1990-х pp. в Росії різними авторами видано понад 30 підручників і навчальних посібників та понад 10 навчальних словників-довідників з соціології

Головні парадигми і напрямки сучасної соціології

Поняття "сучасна соціологія" далеко не однозначне. Воно вживається й у найширшому розумінні — як соціологія усього XX сторіччя, і в порівняно більш вузькому, але теж досить широкому розумінні — як соціологія, що склалася лише до 20 - 30-м років нашого століття; і в ще більш вузькому розумінні — як соціологія тільки другої половини XX ст., і в найобмеженішому значенні — як соціологія лише останніх десятиліть. Зазначене поняття використовується тут у досить широкому розумінні — як соціологія 20 -90-х років XX ст. у рамках цього широкого етапу можна, у свою чергу, виділити особливі