Перше, що кидається в око при найбільш загальному погляді на сучасну соціологію, ця надзвичайна розмаїтість навіть загальних підходів різних соціологів до вивчення соціальної реальності.

Для принципового розмежування різних соціологічних вчень у літературі широко використовується таке важливе поняття, як парадигма, висунуте ще в 20-х роках американським науковцем Г. Куном. Соціологічна парадигма — це система найбільш загальних, вихідних і важливих основ досить визнаної соціологічної теорії, що визначає її концептуально-методологічний підхід до постановки і розв'язання соціальних завдань. (Іноді під парадигмами розуміються великі теорії, групи теорій чи метатеорії). Кожна парадигма визначає специфічний підхід дослідника до вивчення, інтерпретації й оцінці соціальних об'єктів і вимагає вироблення своєрідного категоріального апарату. Соціологія, як свідчать її історія й особливо сучасність, — це не монопарадигмальна, а поліпарадигмальна наука. Її розвиток пов'язаний з постійним виникненням, обґрунтуванням, розширенням впливу одних парадигм, спростуванням і падінням інших, їхнім протиборством і зміною. Різноманіття соціологічних парадигм не виключає можливості і їх групування. Так, наприклад, вони можуть бути об'єднані в структурні:*

функціоналізму,*

конфліктології;*

інтерпретативні (інтерпретивні), куди повинні бути включені парадигми:*

інтеракціонізму,*

феноменології,*

етнометодології та ін.

Та сама парадигма може лежати в основі не однієї, а ряду теорій, і розроблятися представниками декількох соціологічних шкіл. Соціологічна школа — це більш-менш велика і визнана група соціологів, що досліджує суспільство на основі вироблених нею дослідницьких традицій і у відповідних інституційних рамках. Яскравими прикладами тут можуть служити Чикагська школа емпіричної соціології при Чикагському університеті і Дюркгеймівська (Французька) соціологічна школа, що склалася навколо заснованого Е. Дюркгеймом журналу "Соціологічний щорічник". Від соціологічних шкіл нерідко відрізняють напрямки в соціології, що поєднують тих соціологів, які розробляють певну ідентичну проблематику і/чи мають загальні світоглядні позиції (наприклад, конфліктологічний, позитивістський, антропологічний, психологічний, гуманістичний напрямки в соціології).

Найважливішими особливостями сучасного етапу в розвитку цієї науки є не тільки поява багатьох нових теорій і напрямків, посилення плюралізму теоретичної соціології, але й становлення і розвиток емпіричної соціології, тенденція до об'єднання теоретичної та емпіричної соціології, макро- і мікросоціологією.

Перший період у розвитку сучасної соціології — 20-і - середина 40-х років — був ознаменований насамперед твердженням, бурхливим розвитком і домінуванням, особливо в США, емпіричної соціології. Бурхливий розвиток у ці роки емпіричної соціології в США був пов'язаний, з одного боку, з назрілою потребою подальшого розвитку самої соціологічної науки, насамперед із прагненням перебороти європейську традицію, що панувала до цих пір, розглядати соціологію як філософію історії з її абстрактно-теоретичними міркуваннями, не підкріпленими вивченням соціальних фактів; а з іншого боку, насамперед з потребою індустріального суспільства, що швидко розвивається в конкретному дослідженні і практичному розв'язанні численних нових і складних соціальних проблем, що загострюються.

Свого роду рубіжним явищем тут виявився вихід у світ у 1918 -1920 роках спільної праці американських соціологів У. Томаса (1863 -1947 рр.) і Ф. Знавецького (1882 - 1958 рр.) "Польський селянин у Європі й Америці", цілком побудованої на емпіричному матеріалі. На основі аналізу насамперед особистих документів (листів, щоденників, спогадів, біографій та ін.) вони досліджували різноманітні проблеми адаптації іммігрантів у нових для них соціальних умовах, приділивши особливу увагу установкам особистості і соціальної групи. Вони показали, що джерелом соціальних конфліктів і дезінтеграцій, що породжують багато хвороб сучасного суспільства, с розбіжність визначення ситуації діючим індивідом із груповими цінностями.

Особливо великий і серйозний внесок у становлення і розвиток емпіричної соціології внесла Чикагська школа соціологів однойменного університету — Р. Парк (1864 - 1944 рр.), Е. Берджес (1886 -1966 рр.), Л. Вірт (1897 - 1952 рр.), У. Огборн (1886 - 1959 рр.), Р. Маккензі та ін., заслуга яких полягала насамперед в емпіричному соціологічному дослідженні процесів індустріалізації та урбанізації в такому великому промисловому місті, як Чикаго, яке вони називали соціальною лабораторією. У центрі їхніх емпіричних досліджень були зростання міст, життя громад сільських та іноземних мігрантів, проблеми їхньої адаптації до міського середовища, соціалізації особистості, сім'ї, громади, девіантної поведінки (поведінки, що відхиляється), злочинності, бродяжництва й ін. Р. Парк та Е. Берджес видали перший підручник з соціології "Введення в науку соціології", у якому були узагальнені відомі тоді принципи і методи емпіричних соціологічних досліджень.

Велике значення мало і проникнення соціології у виробничу сферу і розвиток індустріальної соціології та соціології управління. Особливу роль тут зіграв так званий Хоторнський (від назви м. Хоторна, поблизу Чикаго) експеримент, проведений американським соціологом Е. Мейо (1880 - 1949 pp.), що наприкінці 20-х - початку 30-х років здійснював свої дослідження на підприємствах Вестерн Електрик Компані.

В основу своєї концепції Мейо заклав такі три моменти:

1) погляд на людину як на соціальний організм, зорієнтований і включений в контекст групової поведінки;

2) несумісність людської природи з конкретною ієрархією підпорядкованості в бюрократичній організації;

3) керівники організації повинні орієнтуватися в більшій мірі на людей, ніж на виробництво продукції.

Такий підхід, за Мейо, забезпечує соціальну задоволеність людини своєю безпосередньою працею і в кінцевому рахунку — соціальну стабільність суспільства.

Емпіричний напрямок у сучасній соціології одержав у наступні десятиліття ще більший розвиток. На його основі створювалися різноманітні соціологічні служби прикладного характеру, які називалися "соціальна інженерія", тобто соціальний менеджмент, і клінічна соціологія (психологічний тренінг). В емпіричній соціології виявилися два варіанти: радикальний і помірний емпіризм. Перший поширився в 40-х роках і був представлений у першу чергу Дж. Ліндбергом (1895 - 1966 рр.), який вважав предметом соціології лише поведінку індивідів та груп, що зовні спостерігається, а її методом — сукупність логічних принципів і дослідницьких нормативів вивчення суспільної реальності, на зразок того, що використовується природознавством, особливо фізикою. У 50-і роки радикальний емпіризм багато в чому поступається місцем помірному емпіризму П. Лазарсфельда (1901 - 1976 рр.) і С. Стауффера (1900 - 1960 рр.), що на відміну від Ландберга зайнялися розробкою насамперед логічних прийомів узагальнення і систематизації емпіричних даних, а не процедурно-технічними сторонами соціологічного дослідження.

Бурхливий розвиток емпіричної соціології в США у 20 - 30-і роки, а потім і в Європі, зіграв, безсумнівно, дуже важливу роль у подальшому розвитку всієї соціологічної науки, різко підсилив її зв'язок з реальним громадським життям і підняв престиж соціології. Разом з тим, чим далі, тим усе більше та ясніше проявлялася однобічність у розвитку соціологічного знання, оскільки величезний прогрес в емпіричній і прикладній соціології не супроводжувався тоді відповідним прогресом у теоретичній соціології, необхідним для узагальнення і серйозного аналізу фактичного матеріалу, який швидко накопичувався. У 30-ті роки гостро виявилася потреба в створенні такої систематичної соціологічної теорії, що могла б знайти застосування в емпіричній соціології. Ця теорія проявилася в особі структурного функціоналізму і зайняла пануюче положення в західній соціології 50 - 60-х років.

Структурний функціоналізм — це такий напрямок у соціології, що розглядає суспільство, соціум, їхні явища і процеси як соціальні системи, які мають свою структуру і механізм взаємодії відповідних структурних елементів, кожний з яких виконує своєрідну роль, функцію в даній системі.

У 1937 р. вийшла у світ перша велика праця видного представника Гарвардської соціологічної школи Толкотта Парсонса (1902 -1979 pp.), що називалася "Структура соціальної дії" і визначила основи і загальну спрямованість усієї його творчої діяльності у створенні загальної соціологічної теорії.

Т. Парсонс увійшов в історію соціологічної думки насамперед як творець сучасної теорії соціальної дії і на цій основі — структурно-функціональної теорії соціальних систем, покликаної бути основою рішення приватних емпіричних і прикладних проблем. Вихідне місце в цих теоріях займає розуміння соціальної дії як єдності трьох підсистем:

1) суб'єкта дії (індивіду як діючої особи),

2) певної ситуації,

3) ціннісно-нормативних розпоряджень як умов дії.

Емпіричні дані, за Парсонсом, знаходять справжнє розуміння, якщо вони досліджуються в системі координат "діюче обличчя — ситуація". Найважливіше значення надається ним категорії "система дії", а сама соціальна система розуміється не як система "культурних стандартів" (Е. Дюркгейм), а як система соціальної дії мотивованої поведінки, яка взаємодіє з культурними стандартами, як і з фізичними та біологічними елементами навколишнього середовища. Соціальна дія для Т. Парсонса — це самоорганізуюча система, яка відрізняється:*

символічністю (мова, цінності та ін.),*

нормативністю,*

волюнтаристичністю (незалежністю від середовища),

У загальній системі соціальної дії Т. Парсонс виділяв чотири підсистеми:

1) соціальна система,

2) культура,

3) особистість,

4) поведінковий організм,

Які один для одного виступають як специфічні середовища їхньої діяльності. Завдяки цьому йому вдалося перебороти характерне для багатьох попередніх соціологічних концепцій, у тому числі Конта і Спенсера, Дюркгейма і Вебера, протиставлення суспільства й особистості.

Велику увагу Т. Парсонс приділив проблемі стійкості, стабільності соціальних систем.

Суспільний розвиток, за Парсонсом, відбувається в напрямку усе більшої структурної диференціації суспільств, ускладнення їхньої соціальної структури, що веде до зменшення їхньої стабільності. Так, у "примітивному"