Пояснимо на прикладі. На Заході в 70-і — 80-і p.p. XX ст. відзначався розквіт двох протилежно орієнтованих культурних стилів: хіпі і япі. Термін "хіпі" не має потреби в поясненні: дещо про їхні ідеї і життєву практику сказано вище. Япі (япі — від англійського словосполучення young urban professionals) — в основному молоді бізнесмени, що практикують підкреслено діловий стиль, строгість манер, коректність у звертанні, оснащені технічними атрибутами заможної ділової людини — комп'ютер лаптоп, особливої марки годинник, особливої марки автомобіль (наприклад, БМВ). Зрозуміло, япі не обмежувалися суто зовнішніми демонстраціями стилю; для них характерний певний набір цінностей і норм: підкреслена лояльність стосовно держави, висока цінність сім'ї. Багато хто із сучасних українських молодих бізнесменів практикують стиль япі. Риси багатьох представників так званих "нових українців" подібні до рис япі: ідеї лояльності, високої цінності сім"ї, вигляд, характерні предмети споживання.

Але вданому випадку нас цікавлять не ці групи самі по собі, а їхнє ставлення до нерівності та співвідношення концепцій нерівності, прийнятих цими групами. Насамперед, варто відзначити, що їхнє уявлення про нерівність не стикаються і практично не можуть бути взаємно трансльовані. Для хіпі всі люди рівні, усі люди — брати, в ідеалі громада хіпі не ієрархізована. Япі, навпаки, дотримуються практично традиційної системи класифікації (дохід, освіта, престиж) і в оцінці людей керуються "досяжницькими" ознаками.

Спадає на думку такий факт: як окремий і самостійний культурний стиль (чи культурна форма) виділяється те, що повинно відповідно до загальноприйнятих соціологічних уявлень бути верствою, органічною складовою частиною соціальної структури; цей факт свідчить або про неадекватність соціологічних уявлень, або про "розмивання" дійсної соціальної структури, про що в нас і йде мова.

Отже, в уявленнях япі і хіпі відсутня спільна для обох груп система вертикальної класифікації, що могла б стати основою взаєморозуміння в питанні про соціальну нерівність і взаємопогоджуване розміщення тієї й іншої групи в стратифікаційній системі. Те саме можна спостерігати й стосовно інших культурних і життєвих форм та культурних стилів. Кожна життєва форма і кожен культурний стиль керується власною класифікацією, що не збігається з класифікацією інших. Це й означає плюралізацію нерівностей і зняття з порядку денного проблеми нерівності як такої.

Крім того, у випадку, якщо визнається вільне, соціально неприкріплене існування форм і стилів, доводиться відмовитися від поняття соціальної стратифікації.

Тут те саме співвідношення, що й у світовій стратифікації. Поділ культур і суспільств на примітивні, традиційні і розвинуті можливий тільки тоді, коли існує єдиний критерій, а цей критерій представляє універсальна еволюціоністська парадигма. Зміна парадигм, перехід на точку зору культурного плюралізму руйнує самий базис класифікації і всю систему стратифікації суспільств у глобальному масштабі. Тому не випадково модерністський проект і сформовані в його лоні теорії модернізації, що мають за мету ліквідацію регіональних нерівностей, підтягування "світової периферії" (країн і регіонів Африки, Азії, Латинської Америки, а тепер і СНД) до рівня розвинутих індустріальних суспільств, нерозривно пов'язані з ідеями еволюції і прогресу, що після "смерті" старого культураитро-пологічного еволюціонізму відродилися в соціологічно- орієнтованому не революціонізмі структурно-функціональної школи. Без ідеї прогресу і глобальної стратифікації зруйнулася б уся система політичної й економічної організації світового порядку.

Так само без ідеї вертикальної стратифікації і ліквідації нерівності, тобто підтягування нижчих класів за рівнем доходів, освіти й іншими параметрами до середніх класів, що становлять у розвинутих капіталістичних країнах більшість населення, міняється вся політична і господарська організація цих країн. Хоча ряд соціальних експериментів у різних країнах світу демонструє різні варіанти можливої організації регульованого співжиття різних життєвих форм і стилів, безглуздо уявляти, якою повинна бути ця нова, горизонтально організована соцієтальна структура; ця справа не соціологів, а футурологів.

Ми розглянули можливі теоретичні наслідки альтернативних відповідей на запитання про те, чи скоординовані різні життєві форми і стилі з позиціями, що існують у соціальній структурі сьогоднішнього суспільства.

Однак насправді ці відповіді не є альтернативними. Говорити, як Г.П.Мюллер, про розподіл шансів і прагнень до стилізації з різних позицій у стратифікаційній системі зовсім не означає заперечувати можливості подальшої реідентифікації індивідів і становлення відповідних життєвих форм і стилів як самостійних елементів соціальної структури, які не вписуються в існуючу нині систему стратифікації. У цьому розумінні погляд П. Бурдьє, що визнає класову структуру суспільства й уточнює наші уявлення про цю структуру, не суперечить позиції авторів, що пророкують "кінець соціального розшарування", "кінець стратифікації". Навпаки, підхід Бурдьє, що вивчає, яким чином культура, формуючи класові ідентифікації, починає відігравати усе більшу роль у відтворенні соціальної структури, демонструє, що культура незалежно від передбачуваної соціально-економічної матриці бере на себе роль структуруючого агента. У такому випадку і мюллерівський аналіз розподілу шансів та прагнень до стилізації, і концепція Бурдьє, і ряд інших теорій, на яких ми тут не зупинялися, є не що інше, як вивчення процесу трансформації соціальної структури сучасних індустріальних суспільств у нову структурну організацію, засновану не на вертикальному, а на горизонтальному членуванні.

Література

Американська соціологія: Перспективи. Проблеми. Методи. - М.: Прогрес, 1972. БахтінМ.М. До методології гуманітарних наук//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979.

Бахтін М.М. Марксизм і філософія мови. — Л., 1930.

БахтінМ. М. Проблема мовних жанрів//Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. -М.: Мистецтво, 1979.

Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. — М., 1972. Бахтін М.М. Естетика словесної творчості. — М.: Мистецтво, 1979. Бсрндт P.M. Берндт К.Х. Світ перших австралійців. — М.: Наука, 1981. Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Протестантські секти і дух капіталізму// Вебер М. Вибрані твори. — М.: Прогрес, 1990.

Вебер М. Господарська етика світових релігій. Соціологія релігії// Вибране. Образ суспільства. — М.: Юрист, 1994.

Веблен Т. Теорія панівного класу. — М.: Прогрес, 1984. Вернадський Г.В. Нариси російської історії. — Прага, 1927. Вернадський Г. В. Досвід історії Євразії. — Берлін, 1934.

Волков В.К. Етнократія — непередбачений феномен посттоталітарного світу// Поліс - 1993. — №2.

ВиготськийЛ.С. Мислення і мова. — М.,Л., 1934.

Гаджієв К.С. Геополітика: історія і сучасний стан дисципліни // Поліс. — 1996. — №2. Гайденко П.П. Філософська герменевтика і її проблематика // Природа філософського знання. Част. 1, — М., 1975.

Гайденко П.П., Давидов Ю.Н. Історія і раціональність. Соціологія Макса Вебера і веберівський ренесанс. — М., 1991.

Іонін Л.Г. Консервативний синдром //Соціологічні дослідження -1987 -№б

Іонін Л.Г. Повсякденна і професійна інтерпретація // Структура культури і людина в сучасному світі. — М.: Ін-т філософії, 1987.

Іонін Л.Г. Розуміюча соціологія. Історичний і критичний аналіз. — М.: Наука 1979

Калашник Я.М. Судова психіатрія. — М., 1961.

Календарні звичаї й обряди в країнах зарубіжної Європи. Історичні корені і розвиток звичаїв. — М.: Наука, 1993.

Канетті Е. Маса і влада. — М., 1997.

Комарів М.С. Вступ до соціології. — М.: Наука, 1994.