Югославський соціолог Р. Лукич, наприклад, у такий спосіб характеризує суспільний прогрес:

"Можна вважати, що прогресуй те суспільство, у якому усе більше число людей усе довше і краще живе.. і в той же час створюється такий суспільний лад, що дає можливість кожному жителю одержувати все більшу кількість суспільного продукту і там самим усе краще жити."

Для кожного, хто визнає об'єктивний і поступальний характер суспільного розвитку, хто визнає особистість самоціллю такого розвитку і стоїть на позиції гуманістичного критерію суспільного прогресу, тільки та соціальна зміна може бути визнана прогресивною, яка відповідає цьому критерію, об'єктивно наближає людство до справжньої гармонії особистості, суспільства і природи. Саме тому важливими віхами в прогресивній історії людства минулого були і Велика Французька революція кінця XVIII ст., незважаючи на всі складні зигзаги її ходу, і перемога антигітлерівської коаліції над фашистською Німеччиною в 1945 р., незважаючи на пов'язані з цим численні жертви і руйнування, і створення ООН у підсумку цієї перемоги як органу забезпечення колективної безпеки у світі.

Таким чином, оцінні судження "прогресивно — реакційно" самі по собі дійсно суб'єктивні, як і всяке судження, думка, оцінка. Але якщо вони не помилкові судження, то за своїм змістом не можуть не відбивати соціальні зв'язки і взаємодії, які об'єктивно складаються в реальному суспільстві, їхнього співвідношення з такими ж зв'язками і взаємодіями на попередніх етапах людської історії. У цьому розумінні вони не тільки суб'єктивні, але й об'єктивні. У цьому ж плані потрібно говорити про такі найчастіше виділені сьогодні об'єктивні критерії суспільного прогресу, як:*

рівень розвитку виробництва;*

розподілу і послуг;*

науки й інформатизації;*

життєвого стандарту;*

соціальної рівності;*

демократизації;*

соціальних і політичних прав і свобод особистості;*

середньої тривалості життя.

Однак не всі соціологи й історики визнають поступальний, прогресивний характер розвитку суспільства. Прикладом цього може служити теорія культурно-історичних типів Н. Я. Данилевського. Концепція культурно-історичних типів розвитку суспільства одержала своєрідне відображення й у західній соціології. Так, о. Шпенглер (1880 - 1936 рр.) виходив з циклічного суспільного розвитку народів і їхніх груп (усього він виділяв вісім культурно-історичних типів), у рамках якого вони проходять два визначених основних етапи, цикли — висхідна ("культура") і спадна ("цивілізація") гілки розвитку. Пізніше його англійський дослідник А. Тойнбі (1889 - 1975 pp.) дещо модернізував циклічну модель історичного процесу в напрямку пом'якшення зумовленості і визнання об'єднуючої ролі світових релігій (ісламу, християнства, буддизму), що, на його думку, і є вищими цінностями й орієнтирами історичного розвитку. Сама ж динаміка історичного процесу, починаючи з появи і росту цивілізації і кінчаючи и розкладанням і загибеллю, пов'язана, за А. Тойнбі, з дією "закону виклику і відповіді", відповідно до якого рух суспільства ґрунтується щораз на адекватних відповідях на виклики історичних ситуацій, що складаються.

На позиціях своєрідної концепції культурно-історичного типу стояв і П. А. Сорокін, у якого мова йшла про ідеальні соціокультурні суперсистеми, які розрізняються зверхнім світоглядом і типом сприйняття дійсності. На відміну від Шпенглера та Тойнбі, Сорокін не заперечував суспільного прогресу і вів мову про формування, а в перспективі і твердження нової єдиної цивілізації в масштабах усього людства. Це знайшло своє відображення, зокрема, у виникненні і різкому розширенні впливу концепцій сучасного глобалізму.

Глобалізм (від лат. globus — куля) у світлі зазначених концепцій означає, що сучасне людство розглядається не як проста сума (збори) більш-менш відособлених країн і народів, а як єдине ціле, як принципово нова соціальна суперсистема, усі структурні елементи (країни, народи) якої знаходяться в найтіснішому і неухильно поглиблюючому взаємозв'язку, взаємозалежності. Глобалізація світу обумовлена постійно прогресуючою інтернаціоналізацією всіх сторін життя країн і народів. Глобалізація економічних, політичних, соціальних і культурних відносин і процесів знаходить своє вираження не тільки і не стільки в тому, що ті чи інші риси, моменти, проблеми суспільного розвитку стають повсюдними, здобувають планетарні масштаби, так звані глобальні проблеми сучасності, які з'являються і ростуть, а в тому насамперед, що досягається такий рівень єдності людства, при якому існування й успішний розвиток кожної країни, кожного народу виявляється усе більше в прямій і вирішальній залежності від стану і зміни світу в цілому. І навпаки, успіх і розв'язання глобальних проблем сучасності виявляється у всезростаючій залежності від активності і погодженості дій усіх країн і народів світу.

Глобалізація пов'язана, насамперед, з інтерпретацією всієї суспільної діяльності на Землі. Ця інтерпретація означає, що в сучасну епоху все людство входить у єдину систему соціально-культурних, економічних, політичних і інших зв'язків, взаємодій і відносин. Таким чином, у сучасну епоху в порівнянні з минулими історичними епохами незмірно зросла загальнопланетарна єдність людства, що є принципово новою суперсистемою, скріпленою загальною долею і загальною відповідальністю. Тому, незважаючи на разючі соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, соціологи вважають правомірним говорити про становлення єдиної цивілізації.

Особливість же сучасного технологічного перевороту, пов'язаного з інформатизацією суспільства, полягає в тому, що він створює принципово нові передумови для універсалізації і глобалізації людської взаємодії. Завдяки широкому розвитку мікроелектроніки, комп'ютеризації, розвитку засобів масової комунікації й інформації, поглибленню розподілу праці і спеціалізації, людство поєднується в єдину соціокультурну цілісність. Існування такої цілісності диктує свої вимоги до людства в цілому і до окремої особистості, зокрема. У цьому суспільстві повинна домінувати установка на інформаційне збагачення, придбання нового знання, оволодіння ним у процесі безупинного навчання, а також його технологічне і людське застосування. Чим вищий рівень технологічного виробництва і всієї людської діяльності, тим вищим повинен бути рівень розвитку самої людини, її взаємодії з навколишнім середовищем. Відповідно, повинна сформуватися нова гуманістична культура, у якій людина повинна розглядатися як самоціль суспільного розвитку. Звідси й нові вимоги до особистості — у ній повинні гармонічно сполучатися:*

висока кваліфікація, віртуозне оволодіння технікою,*

гранична компетенція у своїй спеціальності,*

соціальна відповідальність,*

загальнолюдські моральні цінності.

Однак глобалізація соціальних, культурних, економічних і політичних процесів у сучасному світі, поряд з позитивними сторонами, породила ряд серйозних проблем, які одержали назву "глобальних проблем сучасності":*

екологічних,*

демографічних,*

політичних.

Сукупність цих проблем поставила перед людством глобальну проблему "виживання людства". Засновник міжнародного дослідницького центру "Римського клубу", що вивчає перспективи людства перед лицем сучасних глобальних проблем, А. Печчеї так сформулював сутність цієї проблеми: "Справжня проблема людського виду на даній ступені його еволюції полягає в тому, що він виявився цілком нездатним у культурних відносинах йти в ногу і цілком пристосуватися до тих змін, які сам вніс у цей світ". І якщо ми хочемо приборкати технічну революцію і направити людство до гідного його майбутнього, то нам необхідно, насамперед, подумати про зміну самої людини, про революцію в самій людині. А. Печчеї, звичайно ж, має на увазі, насамперед, зміну соціальних установок особистості і суспільства, переорієнтації людства від ідеології поступального зростання виробництва і споживання матеріальних цінностей на духовне самовдосконалення. Але він не обмежувався такими абстрактними побажаннями. З його ініціативи, за замовленням "Римського клубу" були проведені широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі розвитку кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і середовищем його існування: "Світ-2" Д. Форрестер (1971), "Світ-3" Д. Медоуз (1978), "Стратегія виживання" М. Месарович, І.Е. Пестель (1974). У 1974 році, паралельно з М. Месаровичем і Е. Пестелем, група аргентинських учених на чолі з професором Ерера розробила так звану латиноамериканську модель глобального розвитку, чи модель "Барилоге". У1976 р. під керівництвом Я. Тінбергена (Голландія) був розроблений новий проект "Римського клубу" — "Зміна міжнародного порядку" і т. п.

У глобальних моделях береться "світ у цілому". Проводячи за допомогою системної динаміки розрахунки для світу в цілому Форрестер і Медоуз прийшли до висновку, що протиріччя між обмеженістю земних ресурсів, зокрема, обмеженістю придатних для сільського господарства площ і зростаючими темпами споживання населення, яке збільшується, можуть привести на середину XXI в. до глобальної кризи. Як альтернативу такому розвитку висувалася концепція "глобальної рівноваги", відповідно до якої необхідно негайно припинити збільшення чисельності населення земної кулі, обмежити промислове виробництво, зменшити приблизно в сто разів споживання ресурсів Землі.

Моделі Форрестера і Медоуза привернули увагу до реально існуючих проблем глобального характеру, змусили людство задуматися про подальші шляхи свого розвитку. Однак закладені в цих моделях методологічні прорахунки дозволили взяти під сумнів висновки, що містяться в них. Зокрема, указувалося, що при складанні моделі добір параметрів здійснювався з чисто конкретно-наукових і прикладних критеріях, що дозволяє вести математичну обробку: середні величини виробництва і споживання, послуги і харчування розраховувалися в середньому на душу населення. Тільки для демографічних параметрів уводилася диференціація, але і то за чисто демографічною ознакою: бралися в розрахунок різні вікові групи. Таким чином, усі ці параметри "очищалися від