Світ і форми його існування

План

1. Поняття світу

2. Історичний розвиток уявлень про світ

3. Поняття матерії. співвідношення матеріального й ідеального

4. Рух як загальний спосіб існування світу. форми руху. рух і спокій

5. Рух і розвиток

6. Закономірне і випадкове у розвитку світу.

7. Поняття закону

8. Простір і час як загальні форми існування світу

Що таке світ? Як проявляється співвідношення матеріального і ідеального? Які форми руху? Що таке закон? Чому простір і час є загальними формами існування світу?

ПОНЯТТЯ СВІТУ

Поняття світ має різну інтерпретацію. У філософії воно розкривається через поняття космос, Всесвіт, буття, матерія, субстанція і т. д.

Історично тлумачення поняття світ спирається на філософські, природничонаукові уявлення про будову і розвиток Всесвіту, живої та неживої природи. Це поняття рухоме, воно розвивається. На різних етапах розвитку науки й філософії зміст його багатозначний.

У найбільш загальному вигляді поняття світ можна визначити як сукупну реальність у всій різноманітності її виявів, яка перебуває у всезагальному взаємозв'язку всіх явищ та процесів, а також у безкінечному розвитку. Світ - це безкінечне різноманіття і діалектична єдність безлічі світів.

Інтерпретація поняття світ через поняття буття передбачає виділення як відносно самостійних, але взаємопов'язаних світів, таких форм буття:

1. Буття "першої природи", тобто всієї природи (включаючи "макро" і "мікро" світи), яка перебуває поза межами людської діяльності. Це природний світ, не перетворений людиною.

2. Буття "другої природи", тобто природи, перетвореної людиною. Це предметний світ, який виникає як "розгорнута в природі історія людства", це "втілений у натуральній природі спосіб людського буття".

3. Буття соціальне (світ людського суспільства).

4. Буття духовне, в якому виділяють дві відносно самостійні реальності - суспільну (надособистісну) та індивідуальну свідомість.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО СВІТ

В античних (філософських, наукових, буденних) уявленнях світ розглядається передусім як світ природи - космосу. Людина трактується як істота, яка перебуває у нерозривному зв'язку із світом природи. Структура і закони буття світу та людини єдині.

За аналогією до давньоіндійських і китайських учень (наприклад, даосизму і школи чарваків) у давньогрецькій філософії структура світу розглядається через пізнання матеріальних і духовних першооснов чи першоелементів. Вони визначаються вічними, нествореними і незнищенними, а все багатоманіття речей і явищ у світі виникає як їх конкретна тимчасова комбінація, поєднання.

Представники античного матеріалізму вважали першоосновою світу речове, матеріальне начало. Родоначальник цього напряму давньогрецький філософ Фалес стверджував, що начало всього - вода. Лнаксимен і Діоген вважали, що "повітря первинніше за воду, і з простих тіл переважно його беруть як начало; а Гіппас із Метапонта і Геракліт з Ефеса - вогонь, Бмпедокл же - чотири елементи, додаючи до названих землю як четвертий. Ці елементи, на його думку, завжди зберігаються і не виникають, а у великій чи малій кількості з'єднуються в одне або роз'єднуються з одного".

Грецькі атомісти Левкіп і Демокріт вважали, що першооснова всього -атоми (невидимі частинки, які різняться формою, розмірами і т. д.).

В ідеалістичному напрямі античної філософії першоосновою світу визначається певне духовне (ідеальне) начало, або Бог як світовий розум, або самостійні ідеальні сутності.

Піфагора його послідовники вбачали першооснову світобудови у числах і числових відношеннях. Творець класичної моделі об'єктивно-ідеалістичного вчення Платон розглядав реальність як таку, що складається з двох світів: світу конкретних речей, мінливих, тимчасових, і світу ідей - вічних, незмінних. Світ речей, матеріальні явища Платон вважав колією ідей і розумів їх як безтілесні сутності, що перебувають поза простором і часом, сходяться за ступенем спільності у Богові і тому є тим взірцем, відповідно до якого створюються окремі речі.

Одна з ключових проблем античного уявлення про світ - проблема руху, його джерела, причин, статусу щодо світобудови.

Зенон і Протагор вважали, що світ незмінний, і рух у ньому відсутній. У логічно переконливій формі неможливість процесу руху показана у відомих апоріях Зенона Блейського - "Ахілл і черепаха", "Стріла", "Дихотомія" (див. Філософський словник).

Геракліт із Ефеса, навпаки, намагався показати, що рух і зміна - це загальний стан світу. Один із його афоризмів стверджує! "в одну й ту саму ріку не увійдеш двічі". Джерело руху Геракліт вбачав у протилежних началах всього існуючого, взаємодія яких народжує безперервну зміну.

Найбільш глобально природа і різновиди руху показані в ученні Аристотеля, яке по праву вважають вершиною філософії античності. Аристотель визнавав рух загальною властивістю світу і вказував на чотири причини його.

1. Бог, який перебуває поза космосом, але є якимсь першоруінієм, першопоштовхом, стає джерелом початку будь-якого руху у світі.

2. Матеріальна причина? або матерія. Аристотель пояснює її як пасивну причину, тобто як речовину, першоелемент, сировину, з якої все виникає.

3. Формальна причина або форма. За Аристотелем, вона є активним началом, оскільки конкретні речі виникають лише внаслідок надання форми речовині, матерії (наприклад, із глини як матерії, надавши їй тієї чи іншої форми, можна зробити різні речі).

4. Телеологічна причина або цільова (рух, розвиток як напрям до певної цілі). Цю причину Аристотель відносив досвіту живих організмів. Існування й розвиток живого організму він трактував як послідовну зміну, що веде до появи тих властивостей, форм, які з самого початку закладені як майбутня ціль у всьому живому. Телеологізм, за Аристотелем, певною мірою властивий космосу в цілому і виникав з позасвітового початку - Бога.

В античності велика увага приділяється дослідженню духовного світу людини, передусім природі душі й пізнання.

Для грецьких матеріалістів душа за своєю будовою аналогічна до решти явищ світу. Наприклад, за Демокрітом, душа людини, як і все решта, складається з атомів (зокрема з атомів водню). Єдина відмінність атомів душі від атомів тіла в тому, що вони мають іншу форму і більш рухливі.

В ідеалістичній концепції Платона душа - це самостійна реальність. На відміну від тіла, вона безсмертна і" залишаючи після смерті людини її тіло, потрапляє у світ ідеальних сутностей - ідей. Структура душі має три ієрархічні елементи: "хтиву частину" (локалізована у черевній порожнині), "емоційно-гнівливу" (міститься у грудях), "раціональну" (її пристанище - голова).

Аристотель трактує душу як активне і доцільне начало живого тіла, що невіддільне від нього. Тіло - це матерія, душа - форма. За Аристотелем, душа є спільним для природи началом. "Живильна" здатність душі властива вже рослинам, "чуттєва" — тваринам, "інтелектуальна" - людині.

Пізнавальна діяльність в античності розглядалася передусім з погляду співвідношення чуттєвого й раціонального (підвладного розумові) пізнання, співвідношення думки і знання. Ідеалом визнається пізнання істини, краси, доброчинності (блага), справедливості, мета - досягнення мудрості. Мудрість розуміють як нерозривну єдність знання і дії. "Мудрість, - говорив Демокріт,- дає такі три плоди: дар добре мислити, добре говорити і добре чинити".

Найбільший внесок у розвиток теорії пізнання античності вніс Аристотель. Він розробив основи логіки як науки про форми і закони наукового мислення, створив викінчену теорію дедукції.

Велику увагу філософія античності приділяла вивченню соціального світу, Платон і Аристотель розглядають історичну еволюцію форм державного правління, їх відмінні риси. Пропонують свої моделі ідеального суспільства і державного ладу, який відповідав би сутності людини, служив реалізації ідеї справедливості, блага, щастя. Характерною рисою античних трактувань соціального світу стало ототожнювання суспільства і держави.

Суттю античних уявлень про світ, синтезуючими ідейними основами є поняття "макрокосмос" і "мікрокосмос".

Термін "космос" філософія запозичує з позначення державного і військового ладу. Зміст цього поняття орієнтує на визнання того, що явище, яке воно позначає, має чітку внутрішню організованість, упорядкованість і підпорядковане єдиному началу та законам.

"Макрокосмос" використовується як поняття для позначення світу природи. "Мікрокосмос" - це людина.

За своєю структурою і закономірностями буття "мікро" і "макро" космоси сприймаються як аналогічні. Самі закони існування цих двох світів трактуються як гармонійні, естетично й морально досконалі. Нерідко ідея Збігу, паралелізму "макро" і "мікро" космосів вела до визнання (як у матеріалістичних, так і в ідеалістичних ученнях) того, що світом керують закони розуму, світової душі, Бога-творця.

Однією з ключових ідей у розумінні "макро" і "мікро" космосів була ідея кругообігу. Життя людини, її народження і смерть так само, як і існування будь-якого окремого природного явища й природи в цілому, уявлялися як нескінченний процес народження і смерті, виникнення і зникнення у розумінні перекомбінації елементів, що утворюють їх.

Середньовічні уявлення просвіті людину побудовані на релігійних ідеях: створення світу з нічого волею Бога, гріхопадіння людини, індивідуального безсмертя душі, яке можна заслужити вірою в Бога, дотримання моральних норм і заповідей. У середньовічній картині світ поділяється на дві реальності - земну (природа й тілесне життя людини - тимчасові, мінливі, гріховні) і божественну, тобто вічну, істинну, блаженну.

Протиставлення двох світів відбувається на підставі того, що природа, будучи створеною Богом, позбавлена його безпосередньої присутності. У середньовіччі, особливо ранньому, уявляли Бога як такого, що не розлитий у природі.

Філософськими і природничонауковими ідеями