Най відоміша філософська дискусія тієї епохи, що розкривала суть тодішніх поглядів на світ, точилася між номіналізмом і реалізмом. У центрі її були питання про природу загального (сутності всіх конкретних речей) та духовне буття людини, шляхи пізнання Бога і світу, що конкретно вилилося в полеміці про співвідношення віри й розуму.

Представники реалізму стверджували, що загальне (універсальне) існує як онтологічно самостійні реальності. Вони утворюють самостійний світ духовних ідеальних сутностей, які існують до конкретних речей і поза ними. Номіналісти сповідували протилежні погляди. Вони вважали, що існують лише окремі, конкретні речі. Загальне існує тільки у словах людини (ноуменах - поняттях). Тому воно це не онтологічна духовна реальність, а реальність, що виникає у мові.

Таким чином, обидва напрями не визнавали існування загального у конкретних явищах та окремих речах. Цю світоглядну настанову можна пояснити впливом релігії, бо твердження про причетність загального до конкретних, тілесних речей було б рівнозначне визнанню того, що у них безпосередньо присутнє божественне начало.

Проблема співвідношення віри і розуму, як способів осягнення божественності світу, розв'язувалася в період раннього середньовіччя через визнання підпорядкованості розуму вірі, а в пізньому середньовіччі - навпаки, бо віра тоді, як правило, вважалася вихідним началом розуму.

Відродження. В цю епоху відбувається значна корекція світоглядних настанов, зміна загальної картини світу.

Відродження стає відправною точкою у формуванні світогляду й ідеології гуманізму. Як ідейна орієнтація гуманізм ставить собі за мету виправдання природного буття людини. Через подолання ортодоксальних церковних уявлень гуманісти прагнуть євангельського очищення людини, піднесення її тілесного і соціального життя до рівня духовного, яке релігія визнавала єдино цінним.

Мистецтво та література доби Відродження прагнуть возвеличити людину, її почуття, показати можливість досягнення гармонії духовного і тілесного земного буття.

Головна мета гуманізму Відродження - утвердження людської гідності, розкріпачення людини, розкриття закладеного у ній потенціалу. Людська особистість визначається центром світобудови і вищою цінністю для самої себе. Італійський гуманіст Марсиліо Фічіно писав з цього приводу: "Людина не бажає ні вищого, ні рівного собі і не допускає, щоб над нею існувало що-небудь, не підвладне їй... Вона всюди прагне владарювати, всюди хоче бути возвеличена і намагається, як Бог, бути всюди".

Гуманістичний світогляд спирався на пантеїстичні концепції, які виникли в епоху середньовіччя і утвердилися в суспільній свідомості Відродження як нова концепція світу.

Пантеїзм визнає єдність Бога і природи. Бог у пантеїстичному трактуванні розчинений у природі, присутній у кожному її явищі, а також у людині і її природному бутті. Згідно з пантеїзмом "природа... є не що інше, як Бог у речах", або "Бог і природа є одна й та сама матерія" (Джордано Бруно).

В епоху Відродження відбувається крутий злам у поглядах на природу. Релігійна міфологема про створення світу поволі поступається натурфілософським ученням. Цей злам у поглядах спирається на велике відкриття природознавства XVII ст. - геліоцентричну систему Миколая Коперніка, згідно з якою Сонце, а не Земля, визнається центром світобудови.

Філософські та природничонаукові ідеї Відродження здобули своє логічне завершення у концепціях Нового часу, передусім в ученнях Декарта і Спінози про субстанції.

В основі учення про субстанції лежить пантеїстична ідея про загальний взаємозв'язок, взаємодію всіх явищ світу, а також ідея нестворюваності і незнищенності цієї реальності.

Субстанція тлумачиться як гранична основа світу, а все його різноманіття, зміни й перетворення є лише виявом єдиного цілого. Субстанція - причина самої себе.

Декарт пояснює світ як співіснування двох субстанцій - матеріальної; духовної. Основна властивість матеріальної субстанції або матерії - прості (протяжність), духовної - мислення. Спіноза розумів світ як одну, єдину субстанцію з двома її основними властивостями - протяжністю і мисленням Цим він стверджував ідею матеріальної єдності світу.

Синтезом філософських і природничонаукових уявлень просвіт Нового часу слід вважати концепцію Ньютона. Світ, буття природи, включаючи буття людини, - це існування Всесвіту. Всесвіт Ньютон розумів як просторове часову реальність, як вмістилище зірок. Закони Всесвіту - це закони класичне механіки. Вони визначаються абсолютними (незмінними і загальними для всіх сфер буття світу). Буття людини розчиняється у бутті природи, воно повністю детерміноване законами природи. Таким чином, свобода у бутті людини заперечується. Вона трактується лише як дотримання пізнаних законів природи.

Ідеї механістичного детермінізму особливо поширилися у поглядах суспільно-політичної течії Просвітництва. Найчіткіше вони сформульовані вченим і філософом Лапласом (див. "Закономірне і випадкове у розвитку світу").

Прогрес природознавства ХУІІ-ХVIII ст. ст. (фізики, біології, хімії, математики) створив передумови для розгляду світу як реальності, що розвивається. Універсальна концепція розвитку всіх сфер буття, світу в цілому з'являється у німецькій класичній філософії (І. Кант, Й. Фіхте, Ф.Шеллінг, Г. Гегель).

І. Кант створює першу концепцію виникнення планетарної системи з дифузійної хмари. Ф. Шеллінг інтерпретує світ як такий, що сам розвивається і проходить у своєму розвитку стадії: природа, суспільство, самосвідомість людини. В ідеалістичній формі він формулює загальні закони саморозвитку. Джерело розвитку - єдність і боротьба протилежностей, тобто взаємодія і взаємопроникнення протилежних начал, сил, тенденцій.

На відміну від поглядів попередників, світ людини і сама людина трактуються як такі, що розвиваються. Буття людини, як його розуміли німецькі філософи, відокремлюється від буття природи і немислиме без свободи. Цим світом людської свободи, на відміну від світу природи, де все закономірно і причинно обумовлено, І. Кант визнає моральний світ, його моральне життя. Щодо цього світу І. Кант формулює моральний закон (категоричний імператив), функціонування якого неможливе без рівності й свободи людини.

Г. Гегель світом свободи вважав пізнавальну діяльність, самосвідомість людини. Ф. Шеллінг асоціює свободу із світом мистецтва та інтуїцією.

Духовний світ німецька філософія досліджує як відносно самостійну реальність, проводяться чіткі межі між індивідуальною та суспільною свідомістю.

Соціальне життя людини, суспільство також розглядається як історичний процес, що має певні ступені прогресу. По суті, створюється філософія історії.

Сучасні уявлення про світ спираються на розвинуте природничонаукове і гуманітарне знання. Вони знаходять своє послідовне вираження через поняття: матерія, рух, розвиток, закони діалектики, свідомість, людина, діяльність, суспільство, культура і т. д.

Усі наступні теми і питання розкриватимуть сутність сучасних уявлень про світ і людину значно глибше.

ПОНЯТТЯ МАТЕРІЇ. СПІВВІДНОШЕННЯ МАТЕРІАЛЬНОГО Й ІДЕАЛЬНОГО

Уявлення про матерію, її будову, основні властивості історично змінювалися. Першу концепцію матерії можна назвати субстратною. Виникла вона ще в античні часи. Багато її ідей без суттєвих змін проіснували до кінця XIX ст. Згідно з цією концепцією матерія ототожнювалася з нестворюваними, незнищуваними природними першоелементами (субстратом), тобто водою, землею, повітрям, вогнем, атомами і т. д. Реальними властивостями матерії вважалися просторові параметри і вага.

Прихильники субстратної концепції ототожнювали матерію з речовинним першопочатком, відрізняли її як першоматерію від усього багатоманіття конкретних речей і предметів, з якої вони утворені. Таким чином, усі якісні відмінності речей і явищ зводилися до кількісних.

Другу концепцію можна назвати субстанціональною. Ґрунтувалася вона на тому, що світ - це субстанція, а властивості матерії - не що інше, як властивості субстанції.

Наприкінці XIX ст. природознавство відкриває нові явища. Це завдає відчутного удару по традиційних уявленнях про матерію і матеріальне (передусім як про речовину і речовинне). Ці фундаментальні відкриття вимагали відмовитися від традиційних уявлень про матерію та її властивості (зокрема неподільність і непроникність атомів, незмінність маси тіл і т. д.) і стимулювали потребу у філософській переоцінці поглядів на природу матеріального.

Узагальнюючи природничонаукове знання, марксистська філософія створює нову концепцію матерії. Виходячи з принципів та ідей діалектико-матеріалістичної концепції, В. Ленін пропонує таке визначення. Матерія - це "філософська категорія для визначення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, яка копіюється, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них".

Це визначення виходить з нескінченного багатоманіття структурних особливостей і властивостей матерії. У ньому матерія не ототожнюється з уже пізнаними і загальними її станами - речовиною, полем, енергією, їхніми властивостями і залишається відкритою для нового знання про неї.

Філософська концепція марксизму виходить із принципу матеріального монізму. Онтологічно світ - об'єктивна реальність, тобто вічна, нестворювана, нескінченна матерія, що перебуває у єдності всіх форм свого існування, у безперервному русі і розвитку. Вона невичерпна у структурному плані.

Діалектико-матеріал і стична концепція матерії близька, але незвідна до субстанціональної. По-перше, субстанцію можна розуміти й пантеїстично, й ідеалістично. По-друге, визнаючи субстанціональність матерії, діалектико-матеріалістична концепція засвідчує нерозривну єдність матерії і руху. Визнаючи рух універсальним способом існування матерії, концепція марксизму акцентує на тому, що, на відміну від субстанції, завжди стабільної

(незмінної у своїй якісній визначеності), матерію не можна зводити до одного певного стану, одного структурного рівня чи основних властивостей. Вона безперервно переходить з одного стану в інший, змінюючи свої властивості, її структурна впорядкованість та організованість виявляються у закономірній взаємодії усіх елементів,