У сучасній науковій картині світу вирізняються різні типи матеріальних систем і відповідні їм структурні рівні матерії.

Рівень неживої природи представлений елементарними частинками, фізичним вакуумом, полями (гравітаційним, електромагнітним та ін.), атомами, молекулами, макроскопічними тілами, геологічними системами, планетами, зірками, галактиками і їхніми системами, Метагалактикою.

Рівень живої природи репрезентують системи доклітинного стану-ДНК, РНК, білки; клітини, одноклітинні організми, рослини, тварини, популяції, види, біоценози. Жива природа об'єднує сукупність організмів, які мають здатність до самовідтворення і спадкової передачі генетичної інформації.

Рівень соціальної організації матерії - суспільство, характеризується своєю соціальною структурою і системою соціальних взаємин між суб'єктами (від окремих індивідів до соціальних угруповань).

Матерія визначається як об'єктивна реальність, тобто як реальність, що існує поза і незалежно від свідомості людини.

Матерія - це гносеологічна протилежність свідомості. Визначення матерії через свідомість здійснюється саме тому, що матерію як загальну реальність неможливо визначити через щось більш загальне, а лише вказуючи на її протилежність (тобто свідомість) та її властивості.

З другого боку, свідомість онтологічно не є протилежністю матерії, її загальна властивість - відображення, тобто здатність до фіксування результатів взаємодії у змінах взаємодіючих систем. Як вища форма відображення, свідомість характеризується універсальністю відображення. Таким чином, свідомість, на відміну від усіх нескінченних властивостей матерії, не відносна, а абсолютна, тому що у ній може відображатися решта властивостей матерії. З розвитком пізнання вона стає ідеальним двійником матеріального світу (див. додатково характеристику ідеального у темі:"Свідомість як вища форма відображення").

Сучасне природничонаукове та філософське знання про матерію, її будову й розвиток розкривається не лише через дослідження її рівнів структурної організації та їхньої специфіки, але й через уявлення про простір, час, форми руху матерії.

РУХ ЯК ЗАГАЛЬНИЙ СПОСІБ ІСНУВАННЯ СВІТУ. ФОРМИ РУХУ. РУХ І СПОКІЙ

Уявлення про рух, його сутність, джерела, а також про статус щодо буття світу, існування матерії історично змінювалися. Починаючи з античності і майже до кінця XVIII - початку XIX ст., рух пояснювали механічно, тобто як пересування у просторі чи зміну властивостей якихось речей та явищ внаслідок дії зовнішніх причин.

Механістичний погляд на природу руху не давав змоги розуміти його як саморух. Стосовно світу в цілому, пояснюючи джерело (початок руху), доводилося припускати або ідею першопоштовху (Бог у Аристотеля), або ж стверджувати, що рух вічний. Така інтерпретація призводила до того, що рух вважали менш загальною властивістю світу, ніж, наприклад, стан спокою. Таким чином, сам рух не міг розглядатися як загальна властивість, тим паче, як спосіб буття світу чи матерії.

З еволюцією природничонаукового і філософського знання й розуміння світу утверджується ідея загальності руху й розвитку, нерозривного зв'язку руху і матерії, руху як загального способу її буття.

Передумовою появи такої моделі світу слід вважати філософію Дж. Бруно, Б. Спінози, Р. Декарта (вчення про субстанцію), у якій стверджувалася ідея загального взаємозв'язку всіх явищ світу, а також матеріалістичну концепцію Дж. Толанда, яка констатувала, що рух і матерія нерозривно пов'язані.

Г. Гегель, долаючи механічне трактування руху, створює діалектичну картину розвитку світу і формулює діалектичні закони.

Марксистська концепція пояснює рух як спосіб існування матерії, її загальну властивість. Рух визнається як зміна, взаємодія взагалі.

Інтерпретація руху як взаємодії дала змогу вирішити низку традиційних проблем. Так, було з'ясовано питання про джерело руху стосовно світу, матерії в цілому. Це дало змогу відкинути ідею першопоштовху, першорушія як джерела руху в світі. По-друге, спираючись на ідею субстанції як загального взаємозв'язку усіх явищ світу і руху як взаємодії, стало можливим розглядати рух як загальну властивість світу (матерії). Таким чином, цей підхід дав змогу розглядати матерію як таку, що саморозвивається, а рух — як саморух. По-третє, на підставі наукового дослідження і виокремлення відносно самостійних, незвідних один до одного типів взаємодій були визначені форми руху. Кожна з них характеризується відповідним рівнем (наприклад, макросвіт і мікросвіт) і певним типом взаємодії. Кожен структурний рівень незвідний один до одного, як і незвідні різні типи взаємодії (наприклад, внутріатомна взаємодія і міжклітинна). Крім того, що кожна форма руху має свою специфіку і співвідноситься з певним рівнем організації матерії, вона генетично взаємопов'язана з іншими формами руху.

Ф. Енгельс розрізняв п'ять форм руху матерії: механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний рух. У сучасній філософській картині світу виділяють три найзагальніші форми руху, що охоплюють усе багатоманіття буття матерії.

1. Рух в неорганічній природі: переміщення у просторі, процеси перетворення елементарних частинок, гравітаційні, електромагнітні, сильні й слабкі взаємодії, перетворення атомів і молекул, найрізноманітніші зміни в структурі макроскопічних тіл, геологічні процеси тіл і систем, що змінюються, і т. д.

2. Рух у живій природі: від клітинного рівня (обмін речовин, відтворення, саморегуляція і т. д.) до взаємодії на рівні біоценозів, усієї біосфери Землі.

3. Соціальна форма руху охоплює всю сукупність життєдіяльності людей, засновану на матеріальному виробництві.

Трактування руху як взаємодії не лише дає змогу розглядати його як загальну властивість світу, спосіб існування матерії, але й по-новому розв'язує питання співвідношення руху й розвитку. У такій інтерпретації рух постає як більш загальна властивість, ніж спокій. На відміну від механістичного трактування, згідно з яким спокій був абсолютний, а рух відносною властивістю світу, у діалектичній концепції співвідношення руху і спокою стає оберненим. Точніше, спокій - не лише відносний стан у бутті світу, він взагалі неможливий. Як протилежність руху спокій у такому разі слід було б розуміти як відсутність взаємодії. Але це суперечить початковій ідеї у тлумаченні світу і матерії - ідеї загального зв'язку всіх явищ і процесів у світі.

РУХ І РОЗВИТОК

За своїм змістом поняття "рух" більш загальне, ніж поняття "розвиток". Розвиток - це такий рух (взаємодія), під час якого відбувається не просто зміна вже існуючих властивостей, стану якоїсь системи, а виникають нові властивості, нова якість (сутність чогось), яких раніше не було.

Традиційно виділяють два типи розвитку:

1. Розвиток у межах однієї форми руху матерії (наприклад, поява нових ознак у тварин, рослин і т. д.).

2. Розвиток, за якого відбувається перехід від однієї форми руху матерії, від одного рівня її структурної організації до іншого, вищого (наприклад, виникнення органічної природи з неорганічної). Цей тип розвитку називають прогресивним.

Процес розвитку, його характер і спрямованість розглядаються через категорії "прогрес" і "регрес", які є співвідносними поняттями, що є сукупністю уявлень і слугують критеріями, мірилами розвитку.

У найпростішій формі прогрес визначається як такий розвиток, внаслідок якого виникає перехід від простого до складного, від вищого до нижчого. Однак поняття "просте", "складне", "вище" і "нижче" можна пояснити лише завдяки одне одному, крім цього, вони не несуть у собі точного наукового змісту. Найчастіше ці поняття вживаються у буденній мові.

Слід взяти до уваги той факт, що складність і простота часто не можуть бути критеріями прогресивності чи регресивності розвитку. Збільшення складності в організації системи нерідко призводить до втрати ефективності її функціонування, а спрощення, навпаки, - підвищує надійність, посилює потенціал для дальшого розвитку.

Прогресом (і розвитком у вужчому розумінні) визначається така зміна властивостей певної системи, за якої відбувається збільшення функціональних можливостей, підвищення ефективності функціонування, зростання ступеня незалежності існування від впливу зовнішніх факторів. Прогресивний розвиток характеризує й те, що відбувається збереження і накопичення потенціалу, можливостей для дальшого розвитку.

Регресивні зміни - це зворотний рух. Регресивними явищами визнаються ті, за яких відбувається деградація, зниження рівня організації й ефективності функціонування, втрачається здатність до здійснення того, що було можливе раніше (наприклад, старіння організму). Для регресу характерне наростання залежності від зовнішніх факторів середовища. Регресивну спрямованість у розвитку відзначає втрата потенціалу, можливостей для подальших змін (наприклад, еволюції). Так, у світі живої природи регрес нерідко виявляється у вузько спеціалізованому пристосуванні до середовища проживання.

Сутність прогресу й регресу, їхні критерії отримують конкретну інтерпретацію щодо кожної форми руху матерії (наприклад, суспільний прогрес і його критерії). Тому зміст цих понять, специфіка розвитку окремих сфер буття світу розкриватимуться через зміст таких тем, як свідомість, пізнання, природа, суспільство, культура, цивілізація і т. д.

ЗАКОНОМІРНЕ І ВИПАДКОВЕ У РОЗВИТКУ СВІТУ. ПОНЯТТЯ ЗАКОНУ

Інтерпретація закономірного і випадкового у розвитку світу, їх співвідношення залежить від філософських, релігійних і наукових концепцій. Багато в чому розуміння закономірного і випадкового пов'язане з уявленнями про сутність причинно-наслідкової взаємодії.

Релігійні вчення заперечують випадковість у бутті світу. Акцент робиться на загальній визначеності, тобто причинній зумовленості усіх явищ світу: природи, людського життя, історії - волею Бога. Картина світу фаталістична.

Упродовж тривалого часу природознавство і наука, яка орієнтувалася на ідею детермінізму (все має свою причину), не визнавали нічого випадкового.

На основі механіки Ньютона, філософських ідей Нового часу сформувалося стійке переконання, що у світі все закономірно, і тому випадковостей, як протилежностей причинно зумовлених явищ, бути не може.

Класична модель світу - концепція