Лапласівські та аналогічні уявлення ґрунтувалися на механістичному розумінні детермінізму, згідно з яким кожен наслідок має свою строго визначену причину, а кожна причина, у свою чергу, породжує конкретний наслідок.

Характерна риса механістичного детермінізму науки і філософії Нового часу - заперечення багатоваріантної причинно-наслідкової взаємодії.

Механістичний детермінізм орієнтувався на визнання динамічних закономірностей (наприклад, відкритих Ньютоном законів фізики) як єдино можливий тип взаємодії. Проте динамічні закономірності властиві лише системам, що складаються з невеликої кількості якісно однорідних елементів, взаємодію між якими можна диференціювати у просторі й часі, тобто простежити безпосередній взаємозв'язок між причиною і наслідком. Окрім цього, вірогідність появи певного наслідку у функціонуванні систем, де діють динамічні закономірності, наближається до 100 відсотків. Аналогом динамічних можливостей можуть бути процеси, наприклад, механічної й астрономічної взаємодії, де можна вірогідно визначити діючі сили, закони руху тіл.

Механістичний погляд на природу закономірного й випадкового у світі фізичних тіл був перенесений на явища суспільного життя, буття людини у світі. Внаслідок цього людина розглядалася як позбавлена свободи істота. її існування пояснювалося дією зовнішніх, природних факторів.

Природознавство ХVIII початку XIX ст., яке звернулося до дослідження процесів розвитку, відкрило нові типи взаємодії, для пояснення яких модель динамічних законів і механістичний детермінізм були неприйнятні. З'ясувалося, що процеси розвитку відбуваються у результаті взаємодії великої кількості неоднорідних елементів, що утворюють систему, а також діючих сил, факторів, тенденцій. Наприклад, в еволюції живих організмів Дарвін визнає як важливу взаємодію трьох складно організованих процесів - спадковості, мінливості і природного добору.

Для цих процесів, в основі яких лежать статистичні закономірності, характерно: по-перше, взаємодія великої кількості елементів, кожен з яких окремо не має вирішального значення для функціонування цілого; по-друге, врівноважування дії кожного з елементів. Через це поява певного наслідку має ймовірнісний характер (часто цей тип взаємодії називають "індетермінізм").

Статистичні процеси (як правило, це процеси розвитку) відрізняються від динамічних тим, що закономірність виявляється не одразу, а лише на певному, досить тривалому часовому етапі. Вона виникає як тенденція. Відкриття статистичних закономірностей дало змогу по-іншому розглядати співвідношення закономірного і випадкового. Випадкове стали розуміти не як щось, що не має причини, або те, причина чого невідома, а як форму вияву необхідності. Необхідність, тобто закономірне, торує собі шлях через силу-силенну випадковостей, як якась стійка, хоч і не стовідсоткова повторюваність.

Як уже зазначалося, статистичні закономірності значною мірою характеризують не процеси функціонування різних систем, а їхній розвиток (наприклад, існування та еволюцію особин у популяціях, соціальні процеси і т. д.).

Стосовно статистичних закономірностей необхідність і закономірність слід розуміти як провідні, головні тенденції розвитку, а випадковість - як одну з тенденцій, яка або не визначає розвиток у цілому, або ж виявляється таким наслідком, поява якого малоймовірна, і сама по собі не суттєва для буття цієї системи в цілому (наприклад, поява в окремих представників якогось виду тварин невластивого їм забарвлення - альбіноси).

Поруч з поняттям закономірність слід виділити поняття закон.

Традиційно закон формулюється так: "Необхідні, суттєві, стійкі, повторювані відносини між явищами". Закон - це "внутрішній істотний зв'язок явищ, що зумовлює їхнє функціонування і розвиток".

Закони виражають об'єктивні відносини, визначений порядок необхідного, стійкого причинного взаємозв'язку. Закони мають об'єктивний характер. Проте у філософії нерідко розмежовують поняття закон і закономірність. Закономірність - це те, що відбувається в об'єктивній реальності. Законом вважається відображення закономірності у людській свідомості через поняття, математичні формули і т. д., наприклад, процеси механічної взаємодії тіл відбуваються згідно з певними закономірностями, і стосовно них Ньютон формулює закони механіки.

За ступенем спільності у філософії прийнята така класифікація цих законів:

1. Специфічні чи окремі, що діють в окремих сферах, наприклад, закони природного добору, економічні закони і т. д. їх вивчають окремі науки.

2. Загальні, властиві цілому ряду сфер буття. Наприклад, закон збереження енергії. Такі закони вивчаються багатьма науками.

3. Всезагальні, універсальні, що діють в усіх сферах буття. Це закони діалектики.

Закони поділяються також на закони функціонування і закони розвитку. До першого типу можна віднести, наприклад, закон всесвітнього тяжіння, закони механіки. До другого - закони природного добору, закони діалектики.

Існують відмінності між законами природи і соціальними законами. Найбільш чітку межу між ними проводить сучасний англійський філософ і соціолог К. Поппер. Він вважає, що природний закон "описує жорстку незмінну регулярність, яка або насправді має місце у природі (у цьому разі закон є істинним твердженням), або не існує (у цьому разі він хибний)—Закон природи незмінний і не допускає винятків". І тому закони природи не можуть бути порушені. Соціальні закони К. Поппер називає "нормативними", або "нормами". На відміну від законів природи, нормативні закони створюють люди як "заборони і заповіді", як "правила, які забороняють або вимагають певної поведінки". До соціальних законів, на думку К. Поппера, не можна застосувати критерії "істина" і"хибність", бо ці закони описують не факти, а лише створюють орієнтири для нашої поведінки. "Якщо цей (соціальний - В. В.) закон має сенс і значення, то він може бути порушений, а якщо його неможливо порушити, то Він поверховий і не має сенсу".

Інші філософські школи і напрями співвідношення законів природи і суспільства розглядають інакше. Детальніше специфіка законів розглядатиметься у спеціальній темі.

ПРОСТІР І ЧАС ЯК ЗАГАЛЬНІ ФОРМИ ІСНУВАННЯ СВІТУ

Буття світу розкривається через уявлення про простір і час, їхню сутність і співвідношення. У філософії з опорою на природничонаукові знання формувалося декілька концепцій простору і часу. Традиційно серед них виділяють дві - абсолютну й відносну, тобто концепції абсолютності (субстанціональності) простору і часу та відносності (реляційності).

Концепція абсолютності домінувала в уявленнях про світ до кінця XIX ст. Найвиразніше вона представлена в ученнях Ньютона і Лапласа. Суть її можна виразити так.

1. Простір і час є загальними, але самостійними, зовнішніми щодо світу (матерії, природи, людського буття) реальностями. Вони об'єктивні, але незалежні від матеріальних систем. Простір і час є певним вмістилищем світу, своєрідними осями координат, в яких перебуває усе суще.

2. Простір і час абсолютні ще й тому, що їх властивості незалежні одна від одної.

3. Простір і час абсолютні, бо їхні властивості незмінні. Простір - це безкінечна протяжність, він тривимірний, лінійний, неперервний. Час -одномірний, спрямований (від минулого до майбутнього), незворотний. Це тривалість, у якій відбуваються всі процеси. Час асиметричний, оскільки неможливе повторення пройдених станів, причинно-наслідковий зв'язок незворотний.

Реляційна концепція спочатку сформувалася у філософії, а через кілька століть отримала природничонаукове обґрунтування.

Передумовами появи цієї концепції стали ідеї Декарта, Лейбніца, науково підтвердило її природознавство XX ст., передусім теорія відносності А. Ейнштейна. За аналогією до концепції абсолютності простору і часу, суть реляційної концепції можна сформулювати у таких тезах.

1. Відповідно до цієї концепції простір і час є загальними формами існування світу, буття матерії, але не зовнішніми щодо них властивостями. Простір і час нерозривно пов'язані, залежні від форм руху матерії, структурних особливостей і процесів розвитку, що відбуваються в різних типах матеріальних систем (наприклад, залежність просторово-часових параметрів від швидкості руху, впливу потужних гравітаційних полів і т. д.).

2. Простір і час відносні, бо їхні властивості взаємопов'язані. Із зміною властивості одного настає зміна властивостей другого.

3. Простір і час відносні, бо їхні властивості не є незмінними. Як і властивості матерії, ці властивості невичерпні і кількісно, і якісно.

У сучасній науці розробляються не лише традиційні просторово-часові моделі, як, наприклад, тривимірного, лінійного простору, що поєднує перервність і неперервність, одномірність, незворотність часу макросвіту, але й просторово-часові параметри мікросвіту і галактичних об'єктів (квазарів, білих карликів, що мають дуже велику щільність і потужні поля тяжіння). Створюються також і концепції, здатні відобразити специфіку просторово-часових параметрів біологічного й соціального світів.

Крім перелічених вище, є концепції підходів, що визнають об'єктивний характер простору і часу, їх властивостей, існують концепції, які стверджують, що простір і час мають лише суб'єктивний характер: вони розглядають властивості людської свідомості. Так, І. Кант вважав простір і час апріорними (вродженими) формами людського пізнання, чуттєвого споглядання. З їх допомогою людина впорядковує, структурує отриману про зовнішній