Дати визначення форми досить складно. Зіммель, виявивши і проаналізувавши десятки різних соціальних форм (наука, мода, конфлікт, закон, звичай, мораль, честь тощо), не зміг сформулювати однозначного визначення форми і скласти класифікацію соціальних форм. Останні він називав формами усуспільнення, припускаючи під цим, що у формах і за допомогою форм усуспільнюються змісти, тобто індивідуальні переживання, мотиви, цілі, прагнення, інакше кажучи, з фактів індивідуальної психіки і життя вони перетворюються в суспільні факти, що вливаються в потік суспільних взаємодій.

У даному випадку нас цікавлять не стільки точні визначення зіммелівських понять форми і змісту соціального, скільки проблема їхньої взаємодії, тобто усуспільнення. Звернімося безпосередньо до Зіммеля: "...Коли практичні потреби і відносини спонукають людей силами розуму, волі, емоцій, творчості переробляти узятий з реальності життєвий матеріал, надаючи йому форми, що відповідають життєвим цілям, ...ці сили й інтереси раптом виявляються відірваними від життя — того самого життя, з якого вони вийшли і якому зобов'язані своїм існуванням. Відбувається звільнення й автономізація деяких енергій, останні уже виявляються не пов'язаними з предметом, оформленню якого вони служили... Вони тепер "грають" у собі і заради себе, захоплюють і створюють матерію, що служить тепер тільки засобом їхньої самореалізації.

Так, наприклад, будь-яке пізнання є спочатку засобом боротьби за існування; знати дійсний стан речей найвищою мірою важливо для збереження і розвитку життя. Виникнення ж науки свідчить, що пізнання відірвалося від практичних цілей, стало цінністю в собі, самостійно обирає свій предмет, перетворює його в згоді з власними потребами і не ставить інших питань, крім тих, що приносять Йому самозадоволення. Далі формування наочних і абстрактних реальностей, упорядкованих у своїй просторовій структурі, у ритмі і звучанні, значущості й ієрархії, зумовлено насамперед потребами практики. Але тільки ці форми стають само ціллю, знаходять право і силу в собі самих, обирають і Діють заради самих себе, а не заради злиття з життям, перед нами мистецтво, цілком відділене від життя,.і бере з нього тільки те, шо йому потрібно, ніби твориться ним повторно...

Такий же поворот визначає і суть права. Суспільна необхідність спонукає чи легітимізує певні способи поведінки індивідів; вони доречні й існують спочатку винятково через доцільність. Однак з появою права зміст їх стає зовсім іншим; тепер вони реалізуються тільки тому, що спонукувані і підтримані правом нехай навіть усупереч життю, шо породило їх: fiat justicia, pereat mundus! Отже, хоча відповідна праву поведінка корениться з метою соціального життя, саме право в його чистому вигляді позбавлене будь-якої "мети". Воно вже не є засобом, але, навпаки, із самого себе, без споглядання на узаконення якоюсь вищою інстанцією, визначає спосіб організації життєвого матеріалу.

Тут Зіммелем висловлено кілька дуже важливих думок. По-перше, форми, що згодом "тверднуть" і перетворюються в ритуали, походять із самого життя і колись мали очевидну практичну життєву доцільність. По-друге, будучи ритуалізованими, ці форми ніби позбавляються мети, стають "порожніми" формами, не пов'язаними з безпосередністю життя. По-третє, вони починають впливати на життя, визначаючи і формуючи по-своєму матерію життя, її зміст.

Те, що Зіммель говорить про науку, мистецтво, право, можна сказати про будь-який із соціальних інститутів: про сім'ю, освіту, охорону здоров'я. Зрозуміло, ці інститути пройшли довгий шлях перш ніж придбали сучасний вигляд і зміст. їх власний, незалежний розвиток відбувався після відділення від субстрату життя, від "життєвих змістів". Він визначався впливом двох складових, двох найважливіших факторів. Насамперед впливом (тепер украй опосередкованим) "життєвих змістів", тобто людських цілей, прагнень, мотивів, що аж ніяк не завжди могли виразитися в ритуалізованих інституціональних моделях, а тому впливали на зміну (у напрямку їхнього вдосконалювання) цих моделей. Коли в будь-якому суспільстві й у будь-який час починають переконувати в необхідності реформи соціальних інститутів, це означає, що існуючі форми перестали відповідати реальним життєвим потребам і адекватно задовольняти ці потреби. У такому випадку або відбуваються зміни соціальних інститутів: перевизначаються їхні права, обов'язки, напрями та цілі діяльності, змінюються бюджет і персонал або зміни не відбуваються, але допускається вторинна інституціоналізація, тобто формально фіксуються, будучи вже ритуалізованими, форми поведінки, характерні не для всього суспільства, а для якоїсь з його груп, наприклад, молоді в рамках молодіжно, субкультури чи національних, сексуальних меншин.

Інший шлях розвитку j зміни соціальних інститутів визначається їх власною інституціональною логікою, тобто логікою організацій, тому що сучасні соціальні інститути мають форму соціальної організації. Логіка організацій - це логіка бюрократії. Бюрократія (принаймні у її раціонмьній формі, властивій сучасній західній цивілізації) – феномен порівняно недавнього походження; історія її збігається з історією європейського Нового часу.

У наше завдання не входить аналіз логіки розвитку соціальних інститутів і їхньої взаємодії з зовнішнім середовищем. У даному контексті важливо лише підкреслити, що соціальні інститути формуються на основі ритуалізованих форм поведінки. У суспільствах зі слаборозвиненими інституціональною системою і системою стратифікації ритуали практично виконують функції соціальних інститутів, є знаряддям соціальної інтеграції, засобом соціальної мобільності й формою відтворення соціальної структури.

Визначення ритуалів

Очевидно, що нас не влаштує наведене в 5.1 тлумачення ритуалу як своєрідної форми нещирої поведінки. Справа не в тому, щирі чи нещирі вираження почуттів у діях, а в складності організації соціального співжиття, що припускає безліч інстанцій, опосередковуючих "крик душі" і його доречне, соціально прийнятне вираження. Однією з таких інстанцій і є ритуал, що породжує ритуалізовану, соціально прийнятну поведінку.

Відомо кілька визначень ритуалу. У багатьох етнографічних працях українською мовою, як вітчизняних, так і перекладних, як синонім до слова ритуал застосовується термін обряд. Нічого поганого в цьому немає. Ми вживаємо обряд як синонім до ритуалу. Однак треба мати на увазі, що обряд—слово досить багатозначне, так що застосування терміна ритуал вважаємо більш точним у технічному розумінні. Етнографи, етнологи, культурантропологи мають на увазі під ритуалом "певні встановлені дії, що здійснюються з метою впливати на дійсність, мають символічний, неемпіричний характер і, як правило, соціально санкціоновані" (Р. Фирт). * Лаконічне і виразне визначення ритуалу дали Р. і К. Берндти: "Обряд, магічний чи релігійний, є стилізованою і символічною дією, яка здійснюється для досягнення визначеної мети у земному житті чи в загробному ".

Антропологу М. Дуглас належить таке визначення: "Ритуали — це певні типи дій, які служать меті вираження віри чи прихильності певним символічним системам ".

Соціологічне розуміння ритуалу має за необхідністю більш загальний характер. Ритуал, за визначенням В.Фукса, це "соціально регульована, колективно здійснювана послідовність дій, що не породжують нової предметності І не змінюють ситуацію у фізичному розумінні, а переробляють символи і ведуть до символічної зміни ситуації".

Тут ритуал — не обов'язково релігійне явище. Визначення, дане В.Фуксом, до речі, може бути віднесене і до бюрократичних організацій у сучасному їхньому розумінні: вони також є строго здійснюваною і колективно регульованою послідовністю дій, що не породжують нічого матеріального, а займаються переробленням символів і "ведуть до символічної зміни ситуації". Адже будь-яке рішення, розпорядження чи дозвіл, отримуваний бюрократичним шляхом, змінює ситуацію лише символічно, як, наприклад, штамп у паспорті про одруження чи дозвіл на отримання десяти тонн дахового заліза на такому-то складі.

Ще одне досить розгорнуте визначення (утім, швидше опис, який, мабуть, вичерпним чином формулює бачення ритуалу для соціологів) належить Дж. і АТеодорсонам: "1. Культурно стандартизований набір дій символічного змісту, здійснюваний у ситуаціях, що передбачаються традицією. Слова і дії, що складають ритуал, визначені дуже точно і дуже мало змінюються, якщо взагалі скільки-небудь змінюються, від одного випадку здійснення ритуалу до іншого. Традиція також визначає, хто може проводити ритуал. У ритуалах часто використовуються священні об'єкти; передбачається, що наприкінці ритуалу його учасники повинні відчувати загальне емоційне піднесення. У випадку, якщо мова йде про магічний ритуал, його учасники вірять, що ритуал сам по собі здатний викликати певні результати — зміни зовнішнього середовища. Релігійні ритуали звичайно символізують фундаментальні вірування і проводяться для того, щоб продемонструвати благочестя і благоговіння. Ритуали також служать посиленню групової єдності, наприклад, націоналістичні ритуали. У період кризи ритуали можуть знімати відчуття тривоги і неблагополуччя. Ритуал потрібно відрізняти від церемонії, яка є більш деталізованою послідовністю дій і включає в себе певну кількість ритуалів. Крім того, церемонія завжди має соціальний характер і її не