Пропедевтичні зауваження

План

1. Пропедевтичні зауваження

2. Біля витоків соціології знання. "Назад до Канта!"

3. Проблеми соціології мислення у працях К. Р. Мегрелідзе

Соціологія, яка формувалася від самого початку як позитивна наука (за визначенням її творців) і була покликана витіснити спекулятивно-умоглядну філософію з традиційних для неї сфер, рано чи пізно мала довести свою конкурентоспроможність на прикладі розв'язання фундаментальних питань теорії пізнання, яку вважали непорушною вотчиною філософів. Тим самим вона мимоволі перетворювалася на соціальну філософію, хоча й цуралася філософських лаврів.

У XX ст. про "дуель" філософії та соціології у вигляді особливої та у певному розумінні замаскованої соціальної філософії було задекларовано створенням соціології знання. Представники цього напряму в соціології своїм головним завданням поставили з'ясувати, яким чином різні форми людських знань (релігія, філософія, мистецтво, наука, політика тощо) відчувають та перетворюють на свій внутрішній зміст соціальний досвід. На кінець XX ст. протиборство загострилося, оскільки виявилося, що від відповідей на питання про зв'язок свідомості з буттям залежить не просто розуміння сутності, наприклад, науки, а й організація науки як особливої соціальної інституції, її фінансування та впровадження її досягнень у практику промислового виробництва, у соціально-культурну сферу. Але оскільки соціологія знання не обмежується галуззю науки, то не менш важливими є наукові прогнози та рекомендації соціологів стосовно економіки, політики, права, культури тощо.

З урахуванням цього соціологію знання не можна розглядати як виключно теоретичну дисципліну, яка лише побічно стосується злободенних проблем сучасного життя. Практичне значення цієї дисципліни виявляє себе й у розв'язанні методологічних питань соціального пізнання, й у забезпеченні організаторів культури та науки корисними експертними порадами, пропозиціями, рекомендаціями.

Біля витоків соціології знання. "Назад до Канта!"

На думку деяких вчених, одним з головних джерел сучасної соціології знання є погляди французьких послідовників школи Е. Дюркгейма. Відповідно до цих поглядів вони стверджували, що у сучасній соціології знання є два головних напрями — етнологічний та соціопсихологічний. Обидва зазначених напрями виходять з ідеї про так звані колективні уявлення (групове визначення, психічний склад розуму) та з категорії перцепції (лат. perceptio — уявлення, сприйняття від лат. регсіріо — відчуваю, сприймаю).

Інші вчені записують до розряду фундаторів соціології знання, поряд з Дюркгеймом, К. Маркса та італійського соціолога, економіста В. Парето.

Автором назви "соціологія знання" був К. Мангейм (1893—1947). Він деякий час захоплювався вченням Маркса, але був переконаний, що найкраще суспільство може бути досягнуте нереволюційним шляхом. Перебував під потужним впливом німецької історичної школи, неокантіанства й почасти англосаксонського прагматизму.

У своїй першій і найголовнішій праці "Ідеологія та утопія" (1929) Мангейм стверджував, що акт пізнання не треба розглядати як зусилля суто теоретичної свідомості, оскільки людська свідомість обтяжена нетеоретичними елементами, які виникають з людської співпричетності до соціального життя, а також з потоку волевиявлень. У зв'язку з цим він наполягав на тому, що традиційна теорія пізнання, міцно прив'язана до філософсько-спекулятивної метафізики, має бути замінена на нову дисципліну у вигляді соціології знання, яка враховує соціальну зумовленість наших знань.

Згідно з Мангеймом, між ідеологією та утопією існує своєрідний посередник, яким є цілком раціоналістична думка, що функціонує без особливих розбіжностей всередині певної життєвої структури, атакованої з різних боків полярними соціальними силами. Цей острівець охороняє науково-технічна інтелігенція, найближча за усіх до істинного розуміння суті справи. Іншими словами, справжня й достеменна істина може бути знайдена тільки незалежними від партійних уподобань інтелігентами, не прив'язаними ні до якої політичної позиції й настільки вільними, що вони мають можливість стати на будь-яку позицію (мисленнєву або реальну). Завдяки цьому незалежна інтелігенція досягає розуміння всіх ідеологій з усіх точок зору. Для фіксування цієї позиції, здатної синтезувати конфліктуючі точки зору, Мангейм уводить поняття "тотальна (всеохоплююча) перспектива". Таке поняття сприяє подоланню однобічності тих чи тих точок зору на істину, яку належить не тільки пізнавати, але й переживати. Тому Мангейм вважає, що традиційне уявлення про відповідність думки реальності має бути замінене на уявлення про відповідність думки конкретній соціоісторичній ситуації, унікальній у своєму роді.

Значне місце Мангейма у галузі соціології знання часто пояснюють тим, що його книжка "Ідеологія та утопія" була першою працею англійською мовою, у підзаголовку якої використано вираз "соціологія знання" (англ. sociology of knowledge).

Свою роль у розвиткові ідей соціології знання відіграв і німецький філософ М. Шелер (1874—1928), один з фундаторів аксіології та філософської антропології. Він підходив до соціології знання з наміром подолати й перевершити як марксизм, так і позитивізм, але з цього нічого путнього та оригінального не вийшло.

Для Шелера характерне гостре відчуття кризи європейської культури, джерело якої він вбачав у пануванні буржуазного духу з його культом вигоди та розрахунку. Проте самого тільки відчуття недостатньо для того, шоб констатувати кризу, розкрити її причини, а також знайти шляхи виходу з кризи. Міркування Шелера про багатоманітність історичних умов, які перешкоджають або сприяють здійсненню різних життєвих, духовних та релігійних цінностей, не нові. Достатньо згадати І. Канта й підійти до оцінки його філософської спадщини без упередженості.

Визнаючи як незаперечний факт існування науки, Кант ставить питання про раціонально-логічне виправдання існуючого типу наукового знання. Розв'язання цього питання починається з виявлення умов, які визначають перетворення науки з можливості на факт дійсності.

Зосередившись на виявленні сутності наукового знання, німецький філософ намагається реорганізувати існуючі теорії з метою ефективного пояснення наукових методів пізнання. Гносеологія в його розумінні перетворюється з теорії будь-якого знання (знання взагалі) на теорію виключно наукового пізнання, яка усуває себе від дослідження індивідуальних рис суб'єкта пізнання та емпіричних умов індивідуальної пізнавальної діяльності. Ось чому у кантівській теорії пізнання таке принципове для психології пізнавальної діяльності питання про причину виникнення відчуттів, не має абсолютно ніякого значення.

Вельми показово, що представників сучасної філософії науки передусім приваблює у Канта його орієнтація на математичне природознавство, під сильним впливом якого формувалася кантівська філософія. Філософ полюбляв при нагоді згадати, що у кожній галузі пізнання стільки істинно наукового знання, скільки у ній математики. Не випадково історики філософії підкреслюють, що вся теоретична філософія Канта являє собою осмислення математичного природознавства.

Кант не проти того, що знання має бути узгодженим з пізнаваним предметом, але досвід його попередників з-поміж емпіристів не влаштовує філософа. Посилаючись на приклад польського астронома М. Коперника (1473—1543), Кант пропонує поглянути на завдання під новим кутом зору: предмети мають відповідати нашим знанням, зафіксованим у поняттях, а не навпаки, як це зазвичай заведено робити й розуміти.

У цьому разі мова має йти не про механічну зміну кута зору, а про принципово нове бачення завдань та можливостей наукового пізнання. Предмет пізнання для Канта — не довільний предмет, який привернув до себе увагу людини, а предмет науки. Філософ хоче сказати, що людина не створює природу мов якийсь "божественний творець", а вона ознайомлена з природою у тому вигляді, в якому її розуміють і подають різні науки, відповідно до своїх власних мірок та можливостей. Зокрема, та природа, яку знає Кант, дана у книжках природодослідників, і передусім у "Математичних принципах філософії природи" 1. Ньютона (1643—1727). Таким чином, між людиною та природою як такою стоїть своєрідний екран, на який ми проектуємо свої знання природних процесів та явищ. Якою ж є природа сама по собі — цього ми не знаємо й ніколи не знатимемо в усій вичерпній повноті.

Ця дивна й незрозуміла для багатьох філософська позиція видатного німецького мислителя дала привід для звинувачення його в ідеалізмі, суб'єктивізмі, агностицизмі (від грецьк. agnostos —- непізнава-ний; філософське вчення, яке заперечує пізнаваність об'єктивного світу) та багатьох інших гріхах. Особливого успіху досягли у цій "критиці" представники діалектичного матеріалізму, виховані на гегелівській діалектиці, яких надихало бажання змінити соціальний світоустрій відповідно до своїх утопічних уявлень про свободу та справедливість. Якби вони погодилися з Кантом, їм довелося б погодитися і з тим, що на реальну соціальну дійсність вони дивляться крізь сторінки "Капіталу", твору дещо суперечливого й до того ж недописаного.

Проблеми соціології мислення у працях К. Р. Мегрелідзе

І все-таки саме з марксизмом пов'язане виникнення головних ідей та методів соціології знання, які найповніше репрезентовано у праці К. Мегрелідзе "Головні проблеми соціології мислення" (1938), задум якої сформувався ще у 20-ті роки, коли по закінченні Тбіліського університету його було відряджено до Німеччини для вдосконалення знань. Там він слухав лекції всесвітньо відомого філософа Е. Гуссерля та видатного психолога М. Вертгеймера (1880—1943).

На час повернення на батьківщину, у 1927 p., Мегрелідзе визначився з колом питань, якими займався потім упродовж усього життя, навіть перебуваючи за колючим дротом сталінських концтаборів як "ворог народу".

З 1932 р. у Ленінградському інституті мови та мислення АН СРСР він продовжив свою наукову роботу головним чином над