Треба завжди пам'ятати, писав Мегрелідзе, що людей пов'язують і роз'єднують духовні прагнення та ідеї не самі по собі, а лише остільки, оскільки ці ідеї є вираженням певних соціальних потреб та інтересів. Соціальне середовище являє собою арену, де відбуваються постійне переплетення, зіткнення, селекція, відбір та боротьба за місце у суспільній свідомості, якої не існує поза конкретними її носіями та творцями, пов'язаними так чи так спільністю інтересів, цілей та завдань.

З цих позицій до дослідження людської психіки підходило багато радянських психологів, праці яких стали відомі західним вченим дуже пізно, а проте були сприйняті ними з великим ентузіазмом і високо оцінені. Зокрема, маємо на увазі соціально-історичне вивчення становлення та функціонування людської психіки, репрезентоване у працях Л. С. Виготського, Б. Г. Ананьєва (1907—1972), О. М. Леонтьева, О. Р. Лурії, С. Л. Рубінштейна (1889-1960), Б. М. Теплова (1896—1965), Д. М. Узнадзе та ін.

Розвинена Виготським та його учнями теорія дістала назву культурно-історичної теорії вищих психічних функцій. У ній Виготський намагався розкрити соціальну природу вищих психічних функцій, включаючи мислення, й водночас з'ясувати співвідношення соціального (культурного) та біологічного (натурального) у психічному житті людини. Ця проблема не була новою на той час, коли за неї у 20-ті роки взявся Виготський. Вона вже стала центральною для психологічної концепції французької соціологічної школи на чолі з Дюркгей-мом і для психологів, які пристали до неї (Ж. Піаже, П. Жане та ін.).

Заслуга Виготського полягала не тільки в тому, що він першим у радянській психології почав систематичну й детальну розробку найважливішої проблеми співвідношення соціального та біологічного у психічному розвитку людини, а й у тому, що він досяг дуже цікавих результатів, які підтверджують соціально-історичну зумовленість людської психіки. Свою роль у цій справі відіграли соціологічні дослідження. Щоправда, не завжди радянські соціологи та психологи знаходили спільну мову. Наприклад, Мегрелідзе іноді виступав з доволі гострою та аргументованою критикою публікацій Виготського.

Повертаючись до проблематики соціології знання, зауважимо таке. Коли мова заходить про потреби людини та про людські інтереси, треба завжди пам'ятати: не існує "людини взагалі", є тільки людина певного часу та певного суспільства. Так само нема раз і назавжди даної таблиці людських потреб. З розвитком суспільства потреби примножуються, змінюються, урізноманітнюються. А проте на будь-якому історичному етапі суспільного розвитку можемо виокремити найусталеніші за своїм характером соціальні потреби та відповідні їм інтереси, зумовлені виробничими відносинами, а також розстановкою людей у суспільному процесі виробництва, розподілу та обміну.

Поділ праці породжує форми власності, а ті, у свою чергу, визначають характер виробничих відносин та форми ринкових відносин. Таким чином, вважає Мегрелідзе, форми власності можна брати як фундаментальні і такі, що визначають усі інші суспільні відносини. Саме на ґрунті відносин власності формуються переважні соціальні інтереси людей.

Будь-яке виробництво передбачає наявність двох головних агентів — засобів виробництва та робочої сили. У процесі поділу праці та появи нових форм власності відбувається відторгнення засобів виробництва від безпосередніх виробників, настає розрив між матеріальними умовами праці та робочою силою. У цей розрив уклинюється приватний власник як особа, яка зумовлює виробництво, оскільки він є господарем (власником) матеріальних умов виробництва.

Нові форми власності диктують і нові способи поділу праці. Відтепер поділ праці підпорядкований не волі безпосереднього виробника матеріальних та духовних благ, а волі власника, зацікавленого у максимізації доходів.

З виникненням інституції приватної власності історія суспільства стає історією майнових відносин та боротьби за власність. Зміна одних форм приватної власності іншими знаходить своє відображення у боротьбі класів. Тепер людей об'єднують в єдине суспільство не спільні для всіх інтереси, а соціальні інституції (держава, армія, поліція, право тощо), які відображають інтереси певних груп, класів власників.

Стаючи власником, людина не лише виграє, а й програє, оскільки починає виконувати функцію абстрактного представника свого майна, що передбачає цілком певні "правила гри" щодо відстоювання власницьких інтересів. З одного боку, власник звужує діапазон розв'язуваних ним соціальних завдань, оскільки не може й не бажає братися за розв'язання завдань, чужих його соціальним інтересам, але, з іншого боку, він раціоналізує розв'язання доступних йому завдань, щоб підвищити ефективність засобів у боротьбі за своє майно та його збільшення.

Безглуздо сперечатися про те, чи становить приватна власність зло взагалі чи добро взагалі, безвідносно до того, про яку добу та про який щабель розвитку суспільства йдеться. Наївно вважати, підкреслює Мегрелідзе, що історія людства випадково чи через якусь помилку розвивалася у напрямі до приватної власності, що вона могла розвиватися як історія промисловості, культури, цивілізації до нинішнього щабля не на підставі приватної власності, а у рамках, наприклад, родового устрою. Але ще гірше гадати та сподіватися, що відносини, ґрунтовані на приватній власності, колись сприяли соціальному розвиткові. Тут Мегрелідзе, слідуючи у річищі критики молодим Марксом приватновласницького відчуження за капіталізму, робить виразний ухил у бік знищення приватної власності за соціалізму як першої фази єдиної комуністичної формації.

Зараз це виглядає утопією, але у 20-ті роки XX ст. так не здавалося. Крім того, Мегрелідзе, будучи тверезо мислячим вченим та чесною, самокритичною людиною, не міг не бачити тих перегинів, які супроводжували сталінську політику побудови соціалізму в одній окремо взятій країні. Явно у дусі М. І. Бухаріна (1888—1938), ризикуючи своєю головою, він пише про те, що громадяни соціалістичного суспільства своєю працею повинні забезпечувати собі заможне та культурне життя. При цьому проблема нагромадження за соціалізму не тільки не зникає, а стає однією з вузлових ланок соціалістичного будівництва.

За соціалізму не може бути й мови про привласнення індивідуумом зі споживчою метою повного продукту праці. Цього не може бути й у комуністичному суспільстві. Мало втіхи у такому комунізмі, зауважує Мегрелідзе, де суспільство має скніти на одного разу досягнутому щаблі розвитку, а це неминуче, якщо прийняти "право на повний продукт праці", оскільки це означало б позбавити суспільство будь-якого джерела нагромадження й повністю паралізувати його розвиток.

Комуністичне суспільство тим відрізняється від соціалістичного, що за соціалістичного господарства ще існує економічний примус з боку суспільства і держави. Принцип соціалістичного поділу праці та продуктів між людьми говорить: кожний, за вирахуванням частки, яка надходить до фонду соціалістичного нагромадження, отримує пропорційно до своєї праці.

У комуністичному суспільстві розвиток продуктивних сил передбачає зростання культурного рівня робітників і можливість механізації у настільки широкому масштабі, що людині залишається переважно праця творча, вільна від будь-якого примусу.

Нелегко сьогодні сказати, наскільки впевнений був Мегрелідзе у можливостях та перспективах здійснення комуністичної теорії, але те, що він міцно стояв на позиціях марксистської соціальної філософії, не викликає ніяких сумнівів. На цих або близьких до них позиціях стояло тоді багато європейських філософів, соціологів, економістів, істориків. Одні з них дуже скептично оцінювали комуністичні прожекти, інші, не будучи комуністами, вірили у можливість побудови "безкласового суспільства", треті вбачали у комунізмі силу, здатну приборкати фашизм. Таким був час, і на це не можна не зважати, шоб адекватно зрозуміти соціальний досвід XX ст. і з урахуванням цього досвіду рухатися далі.

Література

Бешелев С. Д., Гурвич Ф. Г. Экспертные оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с. Гречихин В. Г. Лекции по методике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с.

Куприна А. П. Проблема эксперимента в системе общественной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с.

Кэмпбелл Д. Модели эксперимента в социальной психологии и прикладных исследованиях: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — 391 с. Лейтц Г. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа "Прогресс", "Унивсрс", 1994. — 352 с.

Логический подход к искусственному интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — м.: Мир, 1990. — 430 с. Марпшно Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1977. - 592 с.

Масленников Е. В. Метод интеграции концепций экспертов в социологическом исследовании. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с. Налимов В. В. Теория эксперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с.

Налимов В. В., Голикова Т. И. Логические основания планирования эксперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с.

Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблемы социальных показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с.

Ноэль Э. Массовые опросы: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1978. — 381 с. Овсянников В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом исследовании. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1989.