Поступ сакральної географії у XXI ст.

Сакральна географія — соціально-географічна наука, вкрай потрібна сучасному суспільству: лише завдяки знанням, які формуються в її царині, можна побудувати самостійну і в політичному, і в духовному сенсі державу, виховати морально стійке і духовно багате молоде покоління XXI ст. її знання завжди були й, очевидно, будуть актуальними для людини, суспільства. Основу цих знань становить священна світоглядна позиція. В чому ж полягав її суть? У процесі життєдіяльності сучасної цивілізації викристалізувалися два способи перебування Людини у Світі — священний і мирський (світський). Священний спосіб життя передбачає ставлення людини, суспільства до навколишнього світу як до священного. Таке сприйняття світу глибоко сакральне, благоговійне. Воно характеризується релігійним підходом до простору, часу, власного житла, окремих елементів простору і, по суті, є освяченням самого життя, всіх життєвих функцій (роботи, харчування, сексу тощо) — таїнством. Мирський, або світський спосіб життя трактує життєдіяльність як сукупність фізіологічних актів, тобто актів, позбавлених духовної значущості й зведених до власне людських дій.

За словами відомого історика релігії Мірчі Еліаде, священне і мирське — це два способи буття у світі, дві ситуації існування, що приймаються людством у ході історії. Вони цікаві не лише як об'єкт історичних, соціологічних і етнографічних досліджень, а й викликають інтерес у філософів і тих дослідників, котрі намагаються пізнати можливі масштаби людського існування.

Ці два способи буття також надзвичайно цікаві з погляду географії. Якщо мирський спосіб життя досліджений географічною наукою у різних аспектах, то вивчення священного способу перебуває на стадії становлення.

Дослідження священного способу життя людини, суспільства в просторовому аспекті належить до завдань сакральної географії.

Це завдання надзвичайно складне хоча б тому, що священне певною мірою присутнє і в мирському. Адже немає людей-атеїстів у повному розумінні цього слова. Щоб побудувати сучасний мирський світ, людина зруйнувала святість світу, в якому жили її предки, проте поведінка предків проступає з найпотаємніших глибин душі сучасної людини у вигляді обрядів, дій у процесі життєдіяльності. Це завдання складне ще й тому, що священне, накладаючись на мирське, суттєво впливає на територіальну організацію суспільства. У свою чергу мирське, накладаючись на священне, приводить до зміни сакрального світу людини, суспільства, зумовлюючи трансформацію культів, зміну релігійних доктрин, перебудову світосприйняття загалом.

Сакральний світ людини, релігія, священне світосприйняття — це феномен сучасної цивілізації Землі, який заслуговує на увагу фахівців багатьох галузей знань, у тому числі й сакральної географії.

В сучасних умовах десакралізації суспільства таке питання надзвичайно важливе хоча б тому, що, на думку М. Еліаде, процес руйнації святості людського буття неодноразово призводив до виникнення "гібридних форм дешевої магії з мавпячою релігією". Лише знання всіх тонкощів територіальної організації сакральної життєдіяльності може суттєво допомогти людині сформувати власний світогляд, зробити правильний вибір у житті стосовно священного і мирського.

Тоталітарний режим за радянського періоду знецінив найвищі людські цінності, у тому числі й людське життя, витравив із свідомості людей надію, спустошив душі. Тепер ситуація змінюється, проте не настільки, щоб можна було покладати надію на швидкий прогрес розвитку суспільства внаслідок переоцінки ставлення до релігії у незалежній Україні. Відносини "держава — релігія" впродовж усієї історії розвитку людства були непростими. Взявши до уваги, що немає абстрактної держави, як і немає абстрактної релігії, доходимо висновку: згадана теза передбачає взаємозв'язок конкретної держави та конкретної релігії. А це — вже сакральна географія.

Сакральна географія — відносно молода самостійна галузь знань. Однак її знання допомагають формувати повноцінний світогляд, здійснювати оцінку власної і суспільної сакрально-географічної поведінки та ролі релігійної сфери в суспільній життєдіяльності у конкретних геопросторово-часових координатах.

Перед людством безперестанно поставали і постають запитання: у чому полягає смисл існування людини? Якщо людина з самого початку появи на Землі приречена на смерть, то для чого вона народжується? Для чого потрібна земна цивілізація, якщо Земля не існуватиме вічно?

Ще в далекому минулому кращі представники роду людського намагалися знайти відповіді на ці запитання. Давні греки Мойсей, Ісая, Конфуцій, Будда, Сократ, Паскаль, Спіноза та багато інших геніальних умів постійно замислювалися над сенсом життя.

Ці пошуки істини, прагнення знайти виправдання існуванню людини на Землі за рахунок інших живих організмів (рослин і тварин) рано чи пізно приводили до релігії. Релігія б не існувала, якщо б не задовольняла певні потреби людини, не виконувала особливих завдань. Вона сприяла формуванню особистості, розвитку мистецтв, особливого світобачення, розвитку людства загалом. Чимало дослідників розглядають релігію як форму суспільної свідомості. Останнім часом вчені схиляються до думки, що релігія — форма духовно-практичного освоєння світу.

В науковій літературі існує дуже багато визначень змісту поняття релігія, і вони суттєво відрізняються між собою. Проте яким би визначення поняття релігії не було, яким би не було особисте ставлення дослідника до релігії, всі науковці визнають її як соціальний факт, що існує у будь-якому суспільстві.

Релігії впродовж багатьох віків належала і належить величезна роль у житті людини, розвитку суспільств, формуванні цивілізацій. Що ж таке релігія?

Релігія — набожність, стверджують богослови, — це зв'язок людини з Богом, комплекс явищ і об'єктів, що охоплюють такі аспекти:—

ідеї, погляди, уявлення про Бога чи Вищі сили;—

віру в Бога чи Вищі сили;—

емоції людини (переживання, почуття, настрої);—

культові дії (молитви, обряди, свята, богослужіння);—

спосіб життя (побутові традиції, стереотипи мислення, поведінка, пости);—

організації, що об'єднують, спрямовують і контролюють віруючих;—

культові споруди;—

інфраструктура елементи (забезпечення духовної сфери атрибутикою, видання релігійної літератури, підготовка служителів культу, розвиток спеціальних засобів інформації (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Релігія як комплекс явищ і об'єктів

Релігія виконує такі функції;—

інтегративну (суть її полягає в об'єднанні людей за конфесійною приналежністю);—

комунікативну (виражає можливість спілкування людини з Богом, вищими космічними силами, одновірцями);—

регулятивну (забезпечує поведінку людини за наперед визначеною схемою — культові обряди, норми, вимоги та ін.)—

світоглядну (дає змогу уявити картину світу, зокрема зрозуміти, у чому полягає сенс людського життя, перебування людини в світі).

Релігія охоплює не лише погляди, ідеї, уявлення, а й конкретні вчинки людей, їх відносини, почуття, прагнення, оцінки. На особистому рівні вона концентрує зусилля для з'ясування питання: "Хто я? Що було раніше? Що буде потім?"

У первісних людей переважали чуттєві форми пізнання світу, від яких значно відставали абстрактне мислення і практика. Власне, чуттєвий досвід, а не реальні предмети, явища видимого об'єктивного світу, став гносеологічною причиною релігійних уявлень. Саме це зумовило конфронтацію релігії та науки, яка потребувала доказів у вигляді експериментів і практики. З плином часу ця конфронтація загострилась і охопила чотири надзвичайно важливі сфери: наукового пізнання, суспільної практики, проблем людини та суспільної теорії. Все це привело до того, що впродовж багатьох віків релігія існувала як феноменальне явище, а науки про релігію не було.

Лише наприкінці XIX ст. почали формуватися науки про релігію загалом, науки про окремі релігії, а також про сакральну життєдіяльність населення.

У XX ст. почала формуватися географія релігії. її сьогодні розуміють як самостійну галузь знань у системі соціальної географії, самостійну науку, що вивчає поширення релігій, їх взаємоспівіснування у конкретних геопросторово-часових координатах.

Згодом географію релігії почали називати, відповідно до терміна, запропонованого О. Шаблієм 1991 p., сакральною географією, і тепер ці терміни вживаються у науковій літературі як синоніми, хоч, безумовно, між ними існує певна різниця. Вона ґрунтується на відмінності у змісті понять релігійний і сакральний. Релігія, релігійні вірування містяться в основі сакральної життєдіяльності населення. Термін "сакральний" (лат. священний) — той, що причетний до релігійного культу і ритуалу, обрядовий. У наш час зміст цього поняття значно поглибився. У найширшому розумінні він означає внутрішній, священний, святий, потаємний, духовний, особистий світ людини, групи людей, суспільства, в якому найголовнішим у житті є взаємозв'язок, спілкування з Богом, Вищими Космічними Силами, Світовим Розумом. Якщо зміст поняття "релігійний" у своїй основі містить ставлення людини до Бога, означає віру в нього, релігійну поведінку людини на Землі, а також ставлення Бога до людини, але переважно в межах конкретної конфесії, то зміст поняття "сакральний" вміщує все це в якнайширшому смислі: ще не було релігій з їх постулатами і нормами, але вже існував сакральний світ людини, етносу. Зміст поняття "сакральний" охоплює також систему відносин між людиною, групою людей, суспільством і священним — найвищими цінностями, що завжди виявляються як дивовижна заповітна сокровенна таємниця. Це поняття в сучасному суспільстві доповнюється й тим, що взаємозв'язок людини з Богом виявляється не лише як Божа благодать для кожного, а й як всебічна допомога через посередництво церкви завдяки її соціальній доктрині. У багатьох випадках церква, вірні надають мирянам цю допомогу, не афішуючи свою діяльність, розцінюючи її як внутрішню, тобто сакральну потребу. Така діяльність останніми роками набула масового характеру. Достатньо сказати, що Україна постійно отримує гуманітарну