Таким чином, відповідно до марксизму, суспільне буття визначає суспільна свідомість, тобто духовна сторона життя суспільства.

Досліджуючи суспільне виробництво, Маркс виділив дві його сторони: продуктивні сили і виробничі відносини.

Головною продуктивною силою будь-якого суспільства є люди, які володіють знаннями і трудовими навичками. Не менш важливу роль відіграють створені суспільством засоби виробництва (предмети і знаряддя праці).

V процесі спільної трудової діяльності люди вступають у виробничі відносини, в основі яких лежить ставлення їх із приводу засобів виробництва. Уся система виробничих відносин залежить від того, у чиїй власності знаходяться основні засоби виробництва. Це визначає місце людини в системі виробництва, розподілу продуктів праці і присвоєння доходів від продажу виробленого. В умовах капіталізму це виявляється таким чином: капіталіст, який володіє засобами виробництва, оплачує у формі зарплати лише частину праці, витраченої працівником на виробництво товару, а іншу, неоплачену частину праці безоплатно привласнює. У цьому, як вважав Маркс, і полягає сутність капіталістичної експлуатації.

Продуктивні сили і виробничі відносини у взаємозв'язку утворюють спосіб виробництва. Він є основою суспільно-економічної формації.

Основоположники марксизму вважали, що протиріччя, які виникають між продуктивними силами, більш динамічно розвиваються і щодо стійких виробничих відносин, на певному етапі переростають у конфлікт. Він, у свою чергу, вирішується в результаті заміни застарілих виробничих відносин новими, відповідними більш високому рівню розвитку продуктивних сил. Зміни, що відбуваються потім у всій системі суспільних відносин, ведуть до заміни однієї формації іншою. Ця зміна не відбувається автоматично: її здійснюють у ході соціальної і політичної боротьби люди, спонукувані своїми інтересами.

Висунуті марксизмом положення про примат суспільного буття стосовно суспільної свідомості, про вирішальну роль матеріального виробництва в житті суспільства, про необхідність відповідності виробничих відносин характеру і рівня розвитку продуктивних сил, про визначальний вплив економічного базису на все різноманіття надбудовних явищ, про неминучість переходу від однієї формації до іншої - представлені й обґрунтовані як закони суспільного розвитку, які діють, подібно до законів природи, об'єктивно і незаперечно. Саме тому основоположники марксизму назвали розвиток суспільства природно-історичним процесом. Однак, на відміну від природи, в суспільному житті закони прокладають собі дорогу через свідому діяльність людей.

Вивчаючи основні етапи суспільного розвитку, Маркс і Енгельс прийшли до висновку, що на зміну капіталізму повинна прийти нова суспільно-економічна формація - комуністична. "На вищій фазі комуністичного суспільства, після того як зникне підпорядкування людини, її поділу праці; коли зникне разом з цим протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути тільки засобом для життя, а сама стане першою потребою життя; коли разом із усебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили, а всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді можна буде зовсім перебороти вузький обрій буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: "Кожному - за здібностями, кожному - за потребами!"

Ця картина майбутнього може, звичайно, захопити уяву. Разом з тим, виникає резонне питання: чи можливе взагалі існування такого суспільного устрою? Багато дослідників і публіцистів висловлюють думку, що подібне ідеальне суспільство, позбавлене соціальних відмінностей і протиріч, навряд чи здатне розвиватися, сподіватися ж на появу "нової людини", яка не має потреби в зовнішніх стосовно неї стимулах до праці, утопічно. У той же час висуваються і такі судження: комуністична ідея виникла задовго до Маркса і належить не йому; протягом декількох епох вона знаходила відгук у свідомості людей, підтверджуючи свою притягальну силу. Комуністична ідея відноситься до наддалекого прогнозу, а він неминуче містить у собі утопічні елементи, які б методи не застосовувалися при його розробці, тому головне - не ставитися до такого прогнозу як до конкретного проекту найближчого майбутнього.

Ще більшій критиці піддаються сьогодні марксистські уявлення про шляхи і способи перебудови суспільного життя, про роль революційного насильства в суспільно-історичному розвитку. Говорячи про комунізм як суспільство соціальної справедливості, яке виключає будь-які прояви насильства, Маркс і Енгельс проте вважали, що шлях до цього суспільства пролягає тільки через соціалістичну революцію, тобто через період гострого класового протиборства. І хоча вони різко виступали проти його крайностей, "марних жорсткостей", попереджали, що "повстання було би божевіллям там, де мирна агітація привела б до мети більш швидким і правильним шляхом", усе-таки висновок їхній був однозначний: оскільки буржуазія добровільно владу не віддасть, остільки пролетаріат повинен завоювати її. При цьому насильство, як вважали Маркс і Енгельс, не тільки історично неминуче, але і морально виправдане, тому що пролетарська революція завжди є відповіддю на систематичне, вікове насильство над трудящими.

Але чи можна побудувати світлий, справедливий світ, починаючи перетворення з використанням примусу, репресій, всіляких обмежень у масштабах держави? Чи не відбувається при використанні таких засобів підміна мети? Драматичні події історії XX ст., особливо в нашій країні, дають вичерпні відповіді на ці питання.

ІСТОРИЧНІ ДОЛІ МАРКСИЗМУ В ХХ СТ.

Наприкінці XIX - початку XX ст. позначилося кілька напрямів у марксизмі, прихильники яких по-різному тлумачили погляди і принципи, сформульовані К. Марксом і Ф. Енгельсом, по-різному переломлювали їх у політичній діяльності.

Чому ж на основі марксизму з'явилися різні, нерідко ворожі одна одній течії? Одну з причин цього сучасні дослідники вбачають у відомій суперечливості самого вчення. Так, виступаючи супротивниками "казарменого комунізму" , основоположники марксизму пропонували після завоювання пролетаріатом політичної влади здійснити перетворення, що при відомих умовах могли призвести саме до такого соціалізму: скасування приватної власності, загальне одержавлення, централізоване державне управління народним господарством.

Інакше кажучи, саме марксистське вчення - складне, суперечливе - не виключало можливості різних його тлумачень в інших історичних умовах.

Крім того, процес поширення марксизму, що почався вшир, не міг не супроводжуватися зміною його окремих положень, їхнім спрощенням, а часом і догматизацією, перетворенням у деякий абсолютний канон. Наприкінці життя Енгельс із тривогою відзначав, що окремі місця з їхніх творів і листування Маркса трактуються деякими революціонерами "як збори догм, які варто завчити напам'ять і повторювати вголос, подібно до формули заклинання чи католицької молитви ".

Але головне все-таки було в іншому. На рубежі XIX- XX ст. відбулися глибокі зміни в самій історичній дійсності.

Вступ капіталістичного світу в нову стадію супроводжувався посиленням суперечливості суспільного розвитку. На рубежі століть чітко виявилися дві різнонаправлені тенденції. Одна з них виражалася в посиленні стабілізаційних засад, можливостей мирного прогресу: нагромадження монополіями надприбутків і як наслідок цього певне збільшення заробітної плати робітників, скорочення робочого дня; розвиток акціонерної форми капіталу і поява нових шляхів збагачення середніх верств. Інша проявилася в посиленні революційних настроїв, викликаних збереженим контрастом між станами новоявлених мільйонерів і становищем трудящих.

Друга тенденція, що найбільше чітко проявилася в Російській імперії, де розвиток капіталізму йшов болісно - при збереженні феодальних пережитків, породжувала віру у швидке торжество пролетарської революції. У цих умовах зародився ленінізм - найбільш радикальна (тобто прихильна крайнім, рішучим поглядам і діям) течія у марксизмі.

Спираючись на розроблене ним вчення про імперіалізм як вищу стадію капіталізму, В.И. Ленін (1870-1924) переглянув деякі висновки марксистського вчення і вніс у нього ряд нових ідей, зокрема про нерівномірність! економічного і політичного розвитку країн як "безумовному" законі капіталізму і про неможливість перемоги соціалістичної революції у всіх капіталістичних країнах одночасно. Соціалізм може перемогти "спочатку в деяких чи навіть в одній, окремо узятій капіталістичній країні".

Оцінюючи перспективи розвитку революції, Ленін вважав, що вона швидше за все відбудеться в тій країні, що стала "вузлом протиріч", хоча в ній матеріальні передумови революції (рівень розвитку продуктивних сил, чисельність робітничого класу) є менш зрілими в порівнянні з іншими державами. При цьому особливого значення набуває політична влада. Завоювавши її, пролетаріат може використовувати державні важелі для вирішення завдань економічного розвитку.

Звідси випливає оцінка ролі пролетаріату. Ядром диктатури пролетаріату, на думку Леніна, повинна стати комуністична партія. Ленінізм не меншою мірою, ніж теоретична спадщина Маркса, є сьогодні предметом критичного аналізу. При цьому маються на увазі не тільки теоретичні погляди Леніна, але і реальна політика, яка здійснювалася під його керівництвом. Прихильники ленінізму продовжують стверджувати, що він у дусі марксизму дав свої відповіді на "виклик" часу, з огляду на нові революційні можливості, що відкрилися на початку XX ст., а також назрілу необхідність корінних перетворень у Росії. У той же час публікації раніше невідомих документів, що відносяться до перших післяреволюційних років, дають супротивникам Леніна все нові підстави для висновку: саме ця теорія і її практичне втілення створили умови для ствердження в колишньому СРСР антидемократичних, командно-бюрократичних методів управління державою. Один лідер, одна партія, одна ідеологія, рішуча перевага однієї (державної) форми власності -ці ідеологічні