Перші спроби формування соціологічних знань (кінець Середньовіччя - початок буржуазної епохи)

Гуманістичні ідеї аж ніяк не узгоджувалися з реальною практикою тодішнього феодального суспільства, тим більше – буржуазними відносинами, що ідентифікувалися з розвитком егоїстичних інтересів, первинним накопиченням капіталу, власності і т. ін. Потреби молодої буржуазії зумовлювали зміни дослідницько-споглядального вектора, який скеровувався в русло соціальної філософії, державного та приватного права, проблеми походження суспільства та людини, перегляду релігійних доктрин.

Ідеологами нового часу, котрі репрезентували стан і розвиток знань тієї доби, були Нікколо Макіавеллі та Жак Боден.

Видатний італійський мислитель, політичний діяч та письменник Нікколо Макіавеллі (1469-1527) один з перших піддав сумніву та критиці релігійне тлумачення історії та суспільства і редиціював останні через суб'єктивістські елементи. Людську історію породжують людські пристрасті - егоїзм та матеріальний інтерес, які і є спонукальними мотивами людської діяльності. Саме ці риси людської натури виступають "будівельними складовими" суспільних відносин, зокрема політики та держави. В історію політики Макіавеллі увійшов як ідеолог політичної безпринципності та підступності.

У відомій його праці "Князь" було викладено програму створення централізованої держави, викладено принципи державності та політичної діяльності, Італія у той час переживала період формування капіталізму, була політично роздробленою, і питання політики, влади, державності були актуальними. Роботи Макіавеллі мали генераційний, конструктивний характер для формування капіталізму та державності Італії.

Соціальним мислителем цього періоду, який відстоював позиції нерелігійного походження суспільства, був французький політичний діяч, юрист Жак Боден (1530-1596). Відомий тим, що започаткував становлення географічного напряму в соціології. Згідно з його твердженням, розвиток суспільства залежить від впливу природного середовища. Клімат, родючість ґрунту, рельєф тощо зумовлюють особливості людського життя, психологічні та інтелектуальні якості людини. Фізичні умови існування зумовлюють як особливості тілесного, так і духовного складу людей. Він порівнює жителів півночі та півдня: перші - фізично міцніші, жорстокі, марнотратні, здебільшого "ремісницькі" народи; другі - жителі південних широт - фізично слабкі, малорослі, духовні, хитрі і скупуваті натури. Найбільш оптимальними рисами характеризуються жителі помірних широт - так би мовити, "золота середина". Різноманітними факторами Боден пояснює і різне домінування науки, ремесла, права, державності, торгівлі в тих чи інших народів (залежно від широт і кліматичних умов).

Видатним мислителем свого часу був голландський політик та юрист Гуго Гроцій (1583-1645). В руслі "нового знання" (антирелігійної позиції) він висунув ідеї "природного права" і "суспільного договору", які, на думку Гроція, обумовлюють формування держави, суспільних відносин як результат людських інтересів, взаємин, спілкування, а не з ідеалістичних позицій.

З XVІІ-XVIII ст. соціальне знання почало все більш істотно різнитися від попереднього своєю інтенсивністю, характером, широтою. Виникали нові наукові галузі, використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, знання суміжних наук. Суспільні знання "розкріпачилися" від теології і спрямувалися тепер на пошук наукової істини.

Поступальні зміни в науковій сфері були відображенням істотних політичних, економічних, світоглядних змін, пов'язаних із формуванням буржуазно-капіталістичних відносин.

Буржуазію хвилювали "земні" проблеми і турботи, котрі були пов'язані з товарним виробництвом, розвитком відносин, які б мали забезпечувати оптимальність її існування та організації. На відміну від попереднього феодального класу, новий клас - буржуазія - вбачала перспективи в новому горизонті власного розвитку і намагалася якомога глибше осягнути сьогодення, а тому і виникла нагальна потреба в новому за своїм характером знанні про все, і особливо про суспільство.

Далі інтенсивно розвиваються філософії, елементи соціологічного знання, все більший інтерес викликають пошуки психологічних механізмів пізнання, фактор географічного середовища в суспільному розвитку тощо. Цей період названо епохою Просвітництва - на знак поширення нових "об'єктивних" знань про Всесвіт, природу, суспільство. Яскравими представниками тієї епохи були видатні філософи-просвітителі Д. Дідро, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Дж. Віко, А. Кондорсе, Й. Гердер та ін.

Гуманісти епохи Відродження істотно розширили межі і характер розуміння людської діяльності, що зумовило в подальшому розвиток уявлення про те, що людина є суб'єктом, творцем власної історії. Соціальне пізнання стає одним з природничих факторів розвитку суспільства. Середньовічну систему цінностей і світосприйняття поступово займає нова соціальна парадигма, пов'язана із натуралістичним розумінням світу природи та людини. В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на вивчення впливу соціальних детермінант соціального.

Відомими теоретиками з цих питань були представники англійської філософії та соціології Томас Гоббс і Джон Локк.

Томас Гоббс (1588-1679) був відомий своєю концепцією "природного права" і "суспільного договору". Одним з перших він дає досить об'єктивне окреслення людини як біосоціальну істоту, котра завдяки своїм біологічним особливостям та соціальним характеристикам у процесі взаємодії з іншими формує суспільно-договірну конструкцію, яка надалі завдяки власному поступальному розвитку трансформується на більш складну конструкцію - державу, суспільство.

З метою спільного утримання суспільства, – на користь держави як виразника загального інтересу і суспільного блага, – люди змушені вдаватися до своєрідного "суспільного" договору. В такого роду договірні стосунки, на думку Гоббса, люди вступають між собою, відводячи державі роль зовнішнього гаранта дотримання договору. Ідея, що історія - продукт власне діяльності людини, яка формує себе як історичний суб'єкт - соціальну істоту, – ставала фундаментом соціального світогляду.

Проблему державності розробляв також англійський філософ Джон Локк (1612-1704). Як і Гоббс, він виходив з концепції "природного права" та "суспільного договору", завдяки чому держава створюється людьми свідомо для гарантії їх прав на приватну власність, особисту свободу, права на життя. Між особою, суспільством та державою, таким чином, зав'язуються конструктивні відносини, завдяки чому досягається злагода, соціальний порядок тощо. Дж. Локк - основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокрема, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та "федеральну".

Джон Локк прагнув теоретизувати та систематизувати знання про державу та владу, що вплинуло на подальший розвиток європейської соціальної думки.

Особливе місце займає творчість видатних французьких просвітителів Ш. Монтеск'є та Ж. Ж. Руссо.

Французький мислитель, соціолог Шарль Монтеск'є (1689-1755), як і Жан Боден, був фундатором нового напряму в суспільствознавстві, що у XIX ст. отримав назву географічної школи в соціології. Як і всі просвітники того часу, Монтеск'є виступав проти релігійного редукування історії суспільства (хоча і вважав, що Бог створив світ, але не втручається в закони природи та історії людства), обґрунтовував об'єктивний характер законів розвитку природи та суспільства, взаємозв'язок між природним і соціальним.

Монтеск'є обґрунтував так звані основні закони людини, які, на його думку, обумовлювали (у філософсько-антропологічному контексті) зміст і спрямованість людської діяльності: життя в мирі, добування їжі, потреба в спілкуванні, бажання жити в суспільстві. Тобто Монтеск'є будує логічний ланцюжок, у якому у взаємопов'язаній системі виступають і природа, і суспільство.

Беручи до уваги природні дані та спираючись на дані власного спостереження, вчений намагається довести залежність фізичної, розумової та психологічної природи людей у різних географічних регіонах, насамперед, від клімату, природних умов. Монтеск'є послідовно аналізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного управління, на дух, звичаї народу, натури, розглядає проблеми інституцій (торгівля, гроші тощо). На основі цього постає нова соціологічна теорія про роль клімату, ґрунтів, території, ландшафту не тільки в розвитку суспільства, а й у формуванні духу народу, що, у свою чергу, впливало й на політичну та правову системи держави.

Серед французьких мислителів-просвітителів визначне місце займає Жан-Жак Руссо (1712-1778) - соціолог, теоретик мистецтва, філософ, політичний мислитель. Велику увагу Руссо приділяв політичному праву, аналізу соціальної нерівності. Головною темою його роздумів були правові аспекти людини в контексті суспільного договору. Сутність суспільного договору, на його думку, полягає в тому, що кожна людина свідомо "підпорядковується" загальній волі, загальній суспільній згоді, внаслідок чого утворюється колективне ціле.

Учасники такої "угоди" називалися "народом", а окремі особи - "громадянами" як учасники суверенної влади і підлеглі державним законам. Однак і держава повинна виконувати загальну волю народу. Його вчення певною мірою мало політичний відбиток і, зокрема, було ідеологічною силою, що "підігрівала" Велику французьку революцію.

Новим етапом у розвитку соціального пізнання була поява та розвиток філософії історії, предметною сферою якої виступала історія суспільства та її аналіз. Це стало свого роду з'єднувальною ланкою між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціологія зобов'язана була саме філософії історії.

Філософія історії допомагала відтворити історичний процес поєднання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальненнями та інтерпретаціями.

Термін "філософія історії" вперше вжив Вольтер у значенні системи загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення його змісту.

Одним з перших, хто зробив спробу окреслити і реалізувати принципи та завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу, був відомий італійський філософ та соціолог Джамбаттіста Віко (1668-1744). Як і більшість просвітителів, Віко розглядає історію як продукт діяльності людей (хоча й припускає створення світу Богом),