Переоцінка історичних функцій держави у працях вчених кінця XX ст.

У 70-ті роки XX ст. настала криза буржуазних державних інституцій, викликана різними причинами, зокрема дефіцитом державного бюджету у низці країн та ускладненням соціального управління, що призводить до перевантаження державного апарату малоефективними адміністративними функціями та інформаційними потоками. У цій ситуації гору взяла неоконсервативна концепція обмеження державного втручання в економіку. Водночас соціологи, правознавці та філософи почали укотре переосмислювати історичні функції держави, класифікувати типи держав та створювати нові концепції державності. Наприклад, професор Інсбрукського університету (Австрія) П. Пернталер запропонував виокремлювати такі історичні концепції державності:

(1) держава як організм (Й. Г. Фіхте, Ф. В. Й. Шеллінг, О. Гірке, К. Юнг, націонал-соціалістська доктрина);

(2) держава як система реальних суспільних відносин;

(3) держава як сукупність зразків поведінки, орієнтованих на соціальну єдність (Г. Зіммель, М. Вебер);

(4) держава як порядок, що інтегрує індивідів (Р. Сменд);

(5) держава як надбудовне відношення, яке виражає та захищає класові інтереси (К. Маркс);

(6) держава як нормативно-правова єдність (Г. Кельзен, А. Меркль) та як суб'єкт міжнародного права.

На думку Пернталера, в усіх цих концепціях центральними є категорії розвитку, комплексності та системності, тобто держава як живе ціле піддатна історичним змінам, функціонує як динамічна саморегульована система у середовищі суспільних (передусім економічних) відносин.

Пернталер називає сучасну державу народною у тому розумінні, що державний порядок та влада слугують або повинні слугувати потребам народу, а не корисливим інтересам правлячих кіл. Народ (нація) має права як на "зовнішнє" (створення суверенної незалежної держави), так і на "внутрішнє" (зміна політичного статусу через вільне волевиявлення) самовизначення. Народ має і право на батьківщину, оскільки самовизначення можливе лише на території, з якою народ пов'язаний історією та культурою. У національних державах, де офіційно визнано лише одну так звану державну націю, мають обов'язково дотримуватися інтереси національних меншин. У народній державі за національними меншинами мають визнавати право на використання своєї мови, збереження традицій виховання, освіти та культури, на політичні та культурні зв'язки за межами державних кордонів, на вільну еміграцію тощо. Крім того, у народній державі має бути заборонено соціальну, економічну та політичну дискримінацію національних меншин.

Щоб народна держава була справді народною, вона, вважає Пернталер, має бути конституційною, що означає взаємопов'язаність політичних та правових рішень у рамках особливої юридичної системи та контрольованість усіх державних рішень за допомогою судової процедури. Водночас державу належить розглядати як особливий апарат, що виокремився із суспільства у вигляді системи служб та органів публічної влади. Владний апарат — це засіб досягнення цілей державної організації суспільства (внутрішній соціальний мир, мирне вирішення соціальних конфліктів, управління економікою, науково-технічним прогресом, культурою та охороною навколишнього середовища).

За умов конституційної держави суверенітет державної влади означає її монополію на правотворчість, яка забезпечує державну владу юридично обґрунтованою примусовою силою. Щоправда, при цьому виникає напруженість між правовою державою та владним примушуванням, оскільки будь-яка влада має тенденцію виходити за правові рамки під приводом більшої ефективності у вирішенні державних проблем.

Примусова влада діє не тільки за допомогою примусу, а й як мотивація поведінки громадян. Від порушень санкціонованого владою порядку останніх утримують наявність апарату примушування та зіставлення тих "переваг", задля яких порушують порядок, з можливими несприятливими наслідками застосування санкцій.

Необхідними якостями ефективної влади є її авторитет та легітимність. Поняття авторитету пов'язане з відносинами повеління — підпорядкування. Завдяки наявності реального, а не позірного авторитету той, хто підпорядковується, сприймає владу, що повеліває, як щось належне. Навпаки, авторитарна влада домагається підпорядкування застосуванням сили та всупереч волі того, хто підпорядковується.

Легітимність означає внутрішню виправданість правління з точки зору принципів соціального порядку. Відповідно до ідеї народного суверенітету легітимним вважають державний та правовий порядок, який спирається на ціннісні уявлення, прийняті у певному суспільстві й такі, що набули статусу культурної традиції. Приналежність суверенітету народові реалізують у конституційній демократії як формі організації держави, яка закріплює принципи панування права та прав людини, а також свободу, рівність та солідарність.

У сучасній конституційній державі необхідне соціально відповідальне ставлення громадян до використання своїх прав. Це означає підпорядкування егоїстичних інтересів вимогам соціальної солідарності.

Такою є точка зору низки західних вчених на народну державу.

Поряд з поняттям "народна держава" у країнах Заходу існують і поняття "держава добробуту", "соціальна держава".

Концепція соціальної держави викристалізувалася в ході політичних дискусій другої половини XIX ст. У центрі цих дискусій перебували два питання: (1) про можливість інтеграції промислового пролетаріату в буржуазне суспільство з його інституційними структурами політичної влади та (2) про суміщення капіталізму й гегемонії класу буржуазії з широкою демократією для мас промислового пролетаріату.

У 1929 р. німецький державознавець X. Хеллер висунув поняття соціальної правової держави як альтернативи економічній та політичній диктатурі буржуазії. Соціальна правова держава, згідно з Хеллером, є інституційним засобом обмеження капіталістичного ринкового суспільства політичними принципами, які поєднують формально-юридичну рівність з демократичним самовизначенням у сферах виробництва та розподілу благ.

Поняття держави добробуту, введене до наукового та політичного вжитку англійським економістом Дж. М. Кейнсом (1883—1946), зародилося у надрах політекономічної думки, яка займалася проблемами криз перевиробництва. Згідно з Кейнсом, головне завдання держави добробуту полягає у забезпеченні зайнятості та підтримуванні високого рівня споживання у суспільстві. Якщо ідея соціальної, держави ґрунтована переважно на етичних мотивах подолання капіталізму та звільнення пролетаріату, то ідея держави добробуту має економічне підґрунтя.

Сьогодні нормативні принципи соціальної держави найчастіше зводять до загального принципу справедливості у капіталістичній системі, а проблему відносин між працею та капіталом — до питання про оптимальний перерозподіл національного доходу, що передбачає підтримання відповідних темпів економічного зростання, рівня зайнятості, споживання тощо. Ця переоцінка статусу та функцій соціальної держави зближує її з ідеологією держави добробуту. Водночас окреслюється конфлікт з ідеєю права.

На противагу ринковому механізму розподілу, держава добробуту та сучасна соціальна держава зорієнтовані на помірний егалітаризм (фр. egalitarisme від egalite — рівність; ідея всезагальної рівності) та перерозподіл благ згідно з принципом соціальної справедливості. Вони формують нову структуру прав, уводячи до них так звані дистрибутивні (від англ. distribution — розподіл, розміщення, розподільчий) права, які мають задовольнятися при виконанні обов'язків, покладених на уряд та різні політичні інституції. Від інших прав дистрибутивні права відрізняються тим, що вони суперечать ринковому механізмові розподілу благ, захищають інтереси трудівників, споживачів, клієнтів та інших категорій населення від влади підприємців, що так чи так змінює структуру капіталістичної економіки, яка передбачає придбання благ лише як винагороду.

Економічна політика держави добробуту націлена на підтримування споживчої спроможності широких мас за рахунок надання різним групам населення переваг у періоди економічної нестабільності. Трансформація таких переваг у права означає встановлення для уряду обов'язку не змінювати посталий порядок перерозподілу незалежно від економічної ситуації. Таким чином, володіння дистрибутивними правами — це можливість вимагати від уряду задоволення своїх економічних інтересів, які не вдається задовольнити у процесі ринкового розподілу, за відсутності відповідних зобов'язань перед суспільством. За таких умов право перетворюється з однакової для всіх міри на систему привілеїв, відмінних для різних груп населення залежно від їхнього становища у системі ринкового розподілу благ, що у підсумку обмежує можливості політики перерозподілу.

Звичайно, найпростіше розв'язати проблему соціально безвідповідального використання дистрибутивних прав, скасувавши їх на тій підставі, що вони є завадою для ефективного ринкового розподілу благ. Але тоді буде відновлено гегемонію класу буржуазії, робітничий клас знову виявиться беззахисним перед стихією ринкової економіки і, можливо, запанує авторитарний політичний режим.

Згідно з цією теорією, пропозиція суспільних благ у потрібному суспільству обсязі не може бути забезпечена за допомогою ринкового механізму і, отже, потрібне втручання держави. До того ж приватний сектор не здатний виробляти у широкому масштабі суспільні блага, оскільки затрати виробництва не виправдовують себе з точки зору прибутку.

На думку німецького професора X. Хануша, теорія суспільних благ головним чином являє собою вчення про недостатність ринкового механізму для задоволення всіх суспільних потреб і передбачає державне втручання у справи економіки. Це втручання має свою теоретичну базу — теорію державного підприємництва. У рамках згаданої теорії досліджують реальну діяльність державних підприємств, їхні переваги та недоліки порівняно з приватними підприємцями.

Слід мати на увазі, що державне підприємство держава створює та підтримує не через любов до цієї форми підприємництва. Такої "любові" скупенькі платники податків не вибачать своєму урядові. Головною метою утворення державних підприємств (у формі націоналізації або створення на "чистому місці") є прагнення держави зберегти найбільш значущі в економічному, військовому та політичному відношеннях напрями господарської діяльності, а також стимулювати розвиток перспективних або просто необхідних для певної держави галузей, які вирізняють високі капітал о- та наукоємність. У зв'язку з цим питання про націоналізацію підприємств слід розглядати під