Таким чином, завдання, які уряд ставить перед державними підприємствами за несприятливих для них економічних умов, мають цілком реальне господарське та політичне значення. Це означає, що виділені державою бюджетні кошти використовують більш-менш доцільно, але не завжди ефективно. Уряд бере це до відома, оскільки не можна не зважати на те, що за умов економічного спаду підтримування зайнятості або навіть збільшення кількості робочих місць можливе лише завдяки збереженню інфляції або низьких темпів зростання продуктивності праці. Зрозуміло, що така політика вимагає збільшення державних бюджетних коштів, а цього досягають підвищенням податків, що веде в остаточному підсумку до зниження ефективності функціонування всього господарства. А проте, якщо дбати не тільки про сьогочасні економічні інтереси, то політика субсидування державних підприємств з метою збереження виробництва дає в остаточному підсумку значний економічний ефект на тому етапі, коли стабілізується стан справ в економіці та виразно окреслюються перспективи економічного підйому.

Не можна забувати, що держава, намагаючись прискорити науково-технічний прогрес, діє у галузях, де ризик більший, ніж може дозволити собі приватний капітал, і де існує необхідність великих капіталовкладень, які не до снаги приватним фірмам. У всіх цих випадках лише через тривалий період можна з'ясувати, якою виявилася віддача від державних капіталовкладень. Державні видатки можна поділити на дві частини — витрати в інтересах досягнення загальнонаціональних цілей та витрати, пов'язані з низькою ефективністю державних підприємств.

Витрати в інтересах досягнення загальнонаціональних цілей залежать від своєрідної угоди між центральними державними органами та підприємствами. У цьому разі поінформованість та зацікавленість сторін неоднакова, оскільки центральні органи не мають усієї необхідної інформації про повний стан справ на певному конкретному підприємстві й до того ж вони безпосередньо не зацікавлені у розв'язанні численних господарських завдань. Але тут уже нічого не вдієш, доводиться ризикувати.

Угорський професор Г. Козма вказує у зв'язку з цим на той факт, що не в усіх капіталістичних країнах державні підприємства перебувають лід контролем холдингу (англ. holding — той, хто володіє; холдингова компанія — акціонерна компанія, яка використовує свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю над ними). Прихильники холдингової системи доводять, що централізоване управління несумісне з вимогою підвищення конкурентоспроможності державних підприємств на зовнішніх ринках. їхні опоненти вказують на недосконалість холдингової системи та на той факт, що нині в усіх західноєвропейських капіталістичних країнах державні підприємства функціонують переважно у формі акціонерних товариств. У тих же країнах, де державний сектор достатньо великий, акціями державних підприємств володіють фінансові інституції, які є акціонерними товариствами.

Отже, на думку західних соціологів та політологів, на сучасній стадії розвитку капіталізму держава неминуче повинна дедалі глибше втручатися у сферу економіки, оскільки внаслідок посилення процесу економічної концентрації економічний цикл втрачає здатність забезпечувати нагромадження капіталу завдяки його власним, внутрішнім закономірностям. Як свідчать статистичні дані, обсяг державної діяльності у сфері приватноекономічного обігу надзвичайно зріс після Другої світової війни і продовжує розширюватися. При цьому для урядів капіталістичних країн проблема полягає в тому, як залучити великий бізнес на свій бік. Проте в усіх цих країнах має місце одне й те саме: різні підприємці у тій чи тій формі виступають проти всіх інституцій, які допускають некапіталістичний вплив на економіку. А проте ці самі підприємці також не тільки допускають, але часто-густо енергійно вимагають розширення державних витрат для стимулювання економічного зростання та запобігання соціальним конфліктам. Наприклад, у повоєнний період Німеччина та США мали високу частку державних витрат у національному доході, хоча у цих країнах підприємці та уряди поставали у ролі найактивніших прихильників ринкового господарства.

Як вважають фахівці, існують дуже незначні можливості для розв'язання неприватнокапіталістичних завдань за допомогою державних підприємств або підприємств, що перебувають під контролем держави. Державні підприємства, такі як пошта, залізниця, електростанції тощо, можуть справляти через систему тарифів той чи той вплив на промисловість, але результати цього впливу виявляються, як правило, вельми незначними. Державні підприємства в інших галузях промисловості (наприклад, сталеливарній, вугільній тощо), конкуруючи з приватними концернами, змушені вести справи так, щоб отримувати максимальний прибуток за ринковими правилами, тобто у цьому розумінні вони мало чим відрізняються від приватних підприємств.

З посиленням взаємозв'язку різних секторів капіталістичної економіки майже повністю зникають шанси для некапіталістичних реформ силами держави. Великий капітал за допомогою міжнародних концернів та транснаціональних корпорацій уже рішуче подолав бар'єри національних ринків. Створення міжнаціональних капіталістичних об'єднань спричинило істотну лібералізацію зовнішньоекономічних відносин (зниження мита, вільне пересування капіталів, створення міжнародної валютної системи). Крім цього, утворилися економічні союзи капіталістичних держав, які породили єдиний наднаціональний (транснаціональний) ринок.

Інтернаціоналізація (глобалізація) виробництва, збуту та обігу капіталу створила сприятливі передумови для появи нових сфер докладання капіталу, але водночас це обмежило можливості самостійної національно-державної економічної політики, а також зменшило можливість успіху державних некаліталістичних реформ зусиллями представницької влади. Соціологи відзначають тенденцію до звуження повноважень представницької влади, передусім парламентської.

Діяльність парламенту щодо розв'язання питань довгострокового планування багато в чому залежить від експертних прогнозів економічного розвитку. У низці випадків експерти, будучи пов'язаними з монополістичними об'єднаннями й діючи згідно з виробленою спільно з урядом програмою, фактично нав'язують свої пропозиції парламентові. Така практика свідчить про значне збільшення ролі та впливу виконавчої влади у сучасній капіталістичній державі. Проте, на думку низки дослідників, навряд чи правомірно ставити питання про зменшення функцій сучасного парламенту. Справа в тому, що зросле втручання сучасно/ держави в економічну сферу відбулося саме у тих галузях, доступ до яких завжди був закритий для парламентаризму. Таким чином, звуження повноважень представницько влади відбувається не за рахунок урізання її функцій, а за рахунок непропорційного збільшення функцій виконавчої влади. Це призводить до зростання "технократичних" та прагматистських настроїв у вищих ешелонах виконавчої влади, які починають віддавати перевагу ідеології так званого індустріального суспільства.*

Характерними ознаками індустріального суспільства є: планування як метод регулювання економіки з метою усунення соціальних конфліктів; ставка на підвищення соціальної мобільності для усунення класових бар'єрів; плюралізм як політичний принцип, завдяки якому демократія перетворюється на представництво численних політичних угруповань, якими легше маніпулювати, ніж великими партіями.

Як відомо, теорія сучасного індустріального суспільства сформувалася на Заході у 50—60-ті роки XX ст. її ідеї вперше викладено французьким соціологом Р. Ароном (1905—1983) у лекціях у Сор-бонні у /956—1959 pp. та американським економістом, соціологом В. Ростоу (1916—2003) у праці "Стадії економічного зростання".

Теорія індустріального суспільства тлумачить соціальний прогрес як перехід від аграрного (традиційного) суспільства, в якому панують натуральне господарство та соціально-станова ієрархія, до індустріального суспільства з масовим промисловим виробництвом, розвиненими ринковими відносинами та демократичним ладом. Засадовим для цього переходу є процес послідовних технічних нововведень у виробництві разом з різними соціально-психологічними мотивами (наприклад, вплив протестантської етики, зростання національної самосвідомості, особисті якості непересічних політичних діячів тощо).

Згідно з цією теорією, головним критерієм прогресивного суспільного ладу вважають досягнутий рівень промислового виробництва, а згідно з Ростоу — рівень виробництва товарів масового споживання тривалого користування.

Запропонована теорія індустріального суспільства знайшла своє продовження у працях німецького вченого Е. Форстхоффа, який своєрідно інтерпретував демократичну модель сучасної держави. У праці "Держава індустріального суспільства" (1971) він доводив, що період соціальної реалізації завершено і його значною мірою змінила фаза технічної реалізації, під якою він розуміє повоєнну перебудову суспільних відносин, що виявилася у створенні держави з достатньо розвиненими соціальними інституціями.

У своїх ранніх працях Форстхофф підкреслював, що сучасна соціальна держава виникла під тиском обставин. Нині ж соціальна та правова держави різко розділені. До того ж, говорячи, наприклад, про Німеччину, необхідно відзначити, що соціальна держава не пов'язана соціальною програмою з конституцією Німеччини.

Якщо визнати, що соціальні зміни завершені й уже не залежать від виробничих відносин, тоді слід визнати й те, що соціальні відносини зараз більше визначені розвитком техніки, точніше, науково-технічним прогресом, який різко змінює пропорції зайнятості у виробничій сфері та у сфері обслуговування. У такому разі соціальна держава відходить у минуле, як відходять у минуле й партії, що виражають класові інтереси, а на їхнє місце повинні прийти економічні союзи на кшталт профспілок, але серйозно модифікованих, оскільки головною функцією держави стає забезпечення стабільності індустріального суспільства, тобто забезпечення повної зайнятості та збільшення суспільного продукту. Таким чином, держава та суспільство зливаються в єдине ціле, позбавлене класових суперечностей.

Концепція Форстхоффа зазнала серйозної критики за викривлення реального стану справ у західному суспільстві.

Треба підкреслити, що у центрі багатьох теорій демократії перебуває ідея індустріального суспільства з його самобутнім розвитком науки та техніки, що