перетворює науку на безпосередню продуктивну силу й тим самим позбавляє традиційних пролетарів їхнього соціального статусу як експлуатованого класу. Цю ідею поділяли Г. Маркузе та Ю. Хабермас, які виходили з того, що наука та техніка перетворилися в індустріально розвинутих країнах не тільки на провідну продуктивну силу, а й на нову форму ідеології. За таких умов пролетаріат як носій революційної ідеології інтегрується до нових соціальних структур і фактично залишає історичну арену, поступаючись місцем "пролетареві розумової праці", який має всі шанси спокійно й без конфліктів стати представником забезпеченого середнього класу.
Слідом за теорією індустріального суспільства з'явилася теорія постіндустріального суспільства, найбільш знаними захисниками якої стали Д. Белл, 3. Бжезінський, Г. Кан, О. Тоффлер (США), Ж. Фурастьє та А. Туран (Франція). Засаловими для членування всесвітньої історії зазначені автори роблять рівень розвитку виробничої техніки, а також галузевий та профспілковий поділ праці. Відповідно, історію суспільства поділяють на доіндустріальне (аграрне) суспільство, індустріальне та постіндустріальне (технотронне, згідно з Бжезінським, або надіндустріальне, згідно з Тоффлером).
На думку творців теорії постіндустріального суспільства, це суспільство виникає тоді, коли нагромадження капіталу досягає рівня, на якому потреби та злиденність не є головною соціальною проблемою, тобто індустріальна система здатна задовольняти всі головні потреби людини.
У чомусь схожі ідеї раніше висловлювали Маркс та Енгельс, які надавали великого значення науково-технічному прогресові й передбачали перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства. Нагадаємо, що відповідно до марксистського вчення поділ праці визначає форми власності, а ті, у свою чергу, впливають на форми ринкових відносин. З цієї точки зору не можна не визнати, що науково-технічний прогрес сприяє поділові праці й, отже, справляє цілком певний відчутний вплив на зміну форм приватної власності за умов капіталістичної економіки.
ЛІТЕРАТУРА
Амелин В. Н. Социология политики. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 184 с.
Ашин г. К. Современные теории элиты. — М.: Международные отношения. 1985. - 256 с.
Вятр Ј Социология политических отношений. — М: Прогресс, 1979. — 463 с, Гаджиев К. С. Политическая наука. — М.: Международные отношения, J995. -400 с.
Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. —- М.: Высш. шк., 1995. — 271 с.
Дмитриев А. В. Политическая социология США. — Л.: Изд-во Ленинград, ун-та, 1971. - 84 с.
Ермоленко Д. В. Социология и проблемы международных отношений. — М: Международные отношения, 1977. — 232 с.
История политических и правовых учений. — М.: Инфра & М.Кодекс, 1995. — 728 с.
История фашизма в Западной Европе. — М.: Наука, 1978. — 614 с.
Мангейм Дж. Б., Рич Р. К. Политология: Методы исследования: Пер. с англ. — М.: Весь Мир, 1997. - 543 с.
Маркузе Г. Одномерный человек // В кн.: Американская социологическая мысль: Пер. с англ. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994. — С. 121—146.
Марченко М. Н. Политическая теория и политическая практика в развитых капиталистических странах. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 384 с.
Миме Р. Властвующая элита: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1959. - 543 с.
Морено Д. Л. Социометрия. Экспериментальный метод и наука об обществе: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностранной литературы, 1958. — 289 с. По/тер К. Р. Открытое общество и его враги: В 2 т. — М.: Международный фонд "Культурная инициатива" — Soros foundation: Открытое общество "Феникс", 1992. - Т. /-2.
Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию. — М.: Аспект-Пресс, 1995. - 320 с.
Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М.: Владан: Союзбланкоиздат, Московское отделение, 1992. — 122 с.
Теоретическая и практическая политология. — М.: РОССЛЭН, 1993. — 239 с.
Филатов Г. С. Крах итальянского фашизма. — М.: Наука, 1973. — 492 с. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Пер. с нем. — М.: Наука, 1992. - 176 с.