Інформаційне відображення виникає на тому рівні розвитку живого, коли в організму з'являється певна свобода дії, принаймні здатність до зміни свого положення у просторі, тобто руху в середовищі.

Вищим рівнем інформаційного відображення можна вважати випереджаюче відображення. Його визначають як здатність організму змінювати свій стан, бути готовим відреагувати на вплив зовнішніх факторів у майбутньому. Наприклад, деякі рослини виділяють отруту проти комах навіть тоді, коли комахи в цю мить живляться сусідньою рослиною. Чим вищий ступінь розвитку живого організму, тим краще розвинута у нього здатність до випереджаючого відображення.

Рівні інформаційного відображення.

1. Подразливість - реакція у відповідь на вплив факторів зовнішнього середовища. Вона з'являється у найпростіших одноклітинних організмів і регулює пристосувальну поведінку.

2. Чуттєвість - здатність відчувати. Вона передбачає наявність органів чуттів, нервової системи. Як рівень відображення чуттєвість характеризується тим, що організм реагує на зовнішні, безпосередньо біологічно нейтральні для нього явища середовища. Він також отримує сприйняття дійсності, які, з одного боку, диференціюють її властивості, а з другого - найсуттєвіші і значущі. Чуттєвість - це початкова форма психіки.

3. Психічний образ. Він є основою і механізмом орієнтаційно- дослідницької діяльності, яка властива вже високорозвинутим тваринам. За допомогою психічного образу відбувається відображення зовнішнього світу, його властивостей і процесів, особливо нових і мінливих. Відтак йде моделювання об'єктивної реальності та поведінки в ній у внутрішньому плані, в психічному образі суб'єкта. Опісля - проекція образу на об'єктивний світ і контроль за дією суб'єкта у зовнішній дійсності.

За своєю природою психічний образ є функціональною реальністю. Він виникає як результат взаємодії суб'єкта і об'єкта відображення. Зміст психічного образу - це передусім відображення властивостей об'єктивної реальності, і без об'єкта повний образ неможливий. З другого боку, образ неможливий і без суб'єкта відображення, оскільки це відображення не у світі об'єктів, а в психіці суб'єктів.

Цей взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта розкриває сутність ідеального. Ідеальне - не що інше як матеріальне, але перетворене, відбите у психіці. Ідеальне - це відображення матеріального, тобто світу об'єктів, але існує воно у суб'єкті відображення, як зміст психічного образу.

Ідеальне є гносеологічною протилежністю матеріального. Матеріальне - сам об'єкт і його властивості, об'єктивна реальність. Ідеальне - образ об'єктивної реальності, тобто суб'єктивна реальність. Ідеальне є гносеологічною сутністю свідомості, яка визначається у матеріалістичній філософії онтологічно єдиною з матерією, але за своїми властивостями, гносеологічно їй протилежна.

СТРУКТУРА СВІДОМОСТІ

Структуру свідомості можна розглядати в кількох аспектах.

1. Свідомість поділяється на індивідуальну і суспільну, які виникають як відображення різних типів буття. їх співвідношення, а також структура суспільної свідомості розглядатимуться в окремій темі.

2. Свідомість, з гносеологічної точки зору, можна поділити на форми відображення. Через них відбувається відображення дійсності людиною.

Форми чуттєвого відображення і пізнання світу:

- відчуття;

- сприйняття;

- уявлення.

Ці форми відображення значною мірою є формами індивідуального чуттєвого відображення (їх визначення див. у словниках).

Формами відображення, що належать до абстрактного мислення і за допомогою яких здійснюється раціональне пізнання, є:

- поняття;

- судження;

- висновок.

Вони значною мірою соціалізовані. Ці форми - продукт суспільного розвитку, трудової діяльності та спілкування людей, нагромадження матеріального й духовного досвіду багатьох поколінь. Вони дають змогу отримувати об'єктивне знання, що розвивається за законами, які не зводяться до процесу індивідуального пізнання (визначення поняття, судження, висновку див. у словниках).

3. Рівні пізнання (структура свідомості у вузькому розумінні). Як правило, у цьому разі виділяють такі:

- Підсвідомість. Вона накопичує і зберігає всю отриману інформацію.

- Усвідомлення. У ньому обробляється вся отримана інформація, осмислюються і фіксуються певні ідеї, цінності і т. д.

- Надсвідомість. Це синтез підсвідомості й усвідомлення. Вона здійснює

процес творчості, відкриття, виявлення, показує свідомості виразну ідею, думку після інтенсивної праці над вирішенням якоїсь проблеми. До цього рівня свідомості відносять інтуїцію.

- Самосвідомість. У ній відбувається аналіз, обробка змісту свідомості та процесу мислення. За її допомогою здійснюється цілеспрямований контроль за діяльністю свідомості.

4. З точки зору структури людської діяльності, у свідомості можна виокремити такі сфери:

- Когнітивна (пізнання). У свідомості на різних гносеологічних рівнях з властивими їм формами отримуються і накопичуються знання про дійсність і сам об'єкт пізнання з метою створення точної копії діяльності, отримання істинного знання.

- Ціннісноорієнтаційна або мотиваційна. Це сфера цінностей, ідеалів, інтересів, які визначають життєдіяльність людини, її ставлення до світу, самої себе. Цей зміст свідомості має емоційне забарвлення і створює не точну, тобто об'єктивну копію, а суб'єктивно забарвлену інформацію, тобто оціночне знання.

- Нормативна. Це сукупність норм, правил, які мають регулювати поведінку людей, їхню виробничу, соціально-політичну, моральну та іншу діяльність.

Сутність і структура суспільної свідомості розглядатимуться у темі "Духовне життя суспільства".

ПІЗНАННЯ ЯК ФОРМА ДУХОВНОГО ОСВОЄННЯ ДІЙСНОСТІ

Пізнання є вищою формою відображення об'єктивної дійсності. Проте вважати його формою лише духовного освоєння дійсності можна тільки за певних теоретичних припущень, тобто абстрагуванні процесу пізнання від практики (виробничої і соціально-історичної).

Пізнання як сукупне знання і методи його отримання - це продукт, результат людської діяльності в цілому. Практика також диктує цілі пізнання, його можливі межі, визначає предметну зону і є критерієм істини. Таким чином, це духовна складова перетворювальної діяльності людини.

Становлення пізнання як форми духовного освоєння дійсності відбувається із формуванням і розвитком спеціалізованого духовного виробництва, коли пізнавальна діяльність перетворюється на відносно самостійний і окремий вид діяльності, відірваний від практики (матеріального виробництва).

Пізнання як форма духовного освоєння дійсності зорієнтоване на опанування світом і людським буттям у ньому через отримання суб'єктивно істинного знання, через відображення структури і закономірностей реальності у свідомості людини.

Свідомість, створюючи ідеальний образ, чуттєве і мисленне відображення дійсності, у своєму існуванні й розвитку відносно самостійна. Подвоюючи світ духовно, вона дає можливість здійснювати практичну діяльність спершу в ідеальному плані, а відтак у сфері матеріальних об'єктів.

Сутність пізнання як духовного освоєння дійсності розкривають передусім такі властивості свідомості.

1. Свідомість як відображення дійсності (суб'єктивний образ об'єктивного світу).

2. Відносна самостійність, активність і творчий характер свідомості.

3. Свідомості властива здатність визначення цілей. На основі свідомості людина визначає свої потреби, можливості, оформлює їх як цілі, шукає шляхи і контролює реалізацію досягнення цих цілей.

Пізнання як духовне освоєння дійсності характеризується тим, що спосіб людського існування - діяльність, тобто не пристосування до зовнішнього середовища, а активна, цілеспрямована його зміна, перетворення. Щоб нормально існувати, діяти, людина спершу повинна отримати точний образ об'єктивної реальності. Вона має пізнати її, опанувати своїм духом.

І чим складнішою стає життєдіяльність людей, масштабність впливу на природу, підвищення соціальної організації, тим більшої активізації і розвитку пізнавальної діяльності це вимагає.

Вищою формою духовного освоєння дійсності стає наука.

ПОНЯТТЯ МЕТОДУ ПІЗНАННЯ

Метод пізнання - це сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практичного освоєння дійсності.

Відмітною рисою методу пізнання є те, що він як сукупність пізнавальних процедур має відповідати об'єкту пізнання. Різні об'єкти та їхні властивості вимагають різних способів пізнавальної взаємодії суб'єкта з об'єктом (наприклад, пізнання структури фізичних тіл, їх переміщення і вивчення суспільства). Як зазначив англійський філософ Т. Гоббс, "метод повинен відповідати порядку творення речей".

Через те, що різні властивості об'єктів (наприклад, фізичні параметри тіла та його хімічний склад) або навіть самі об'єкти (наприклад, елементарні частинки чи віддалені небесні тіла) можуть бути пізнані лише за допомогою відповідних методів: науки, що вивчають різні за своєю якістю об'єкти, не можуть використовувати одні і ті самі методи. Нерідко сучасне природознавство та суспільні науки змушені створювати вузько спеціалізовані методи пізнання. Оскільки нині нараховують близько двох тисяч різних наук, то кількість методів неймовірно велика.

У цілому методи пізнання слід вважати сукупністю прийомів, способів та знарядь, за допомогою яких вивчають світ, отримують істинне знання про нього.

Можлива різна класифікація методів пізнання.

По-перше, їх традиційно поділяють на емпіричні й теоретичні. До методів емпіричного пізнання належать: вимірювання, спостереження, експеримент (їх характеристику див. у філософських словниках).

До методів теоретичного (раціонального) пізнання відносять дедукцію, аналіз, синтез, метод аксіоматизації, математичного моделювання і т. д. Кожному з цих рівнів властиві свої форми відображення (див. тему "Свідомість").

По-друге, методи пізнання можна класифікувати за ступенем спільності, за масштабами застосування їх об'єктів. За такою класифікацією ці методи можна розділити на:

- окремо наукові (що застосовуються в окремих науках);

- загальнонаукові (застосовуються в багатьох науках, наприклад,

спостереження);

- всезагальні. Це гносеологічні й методологічні настанови, на які орієнтується більшість наук. Історично до цих методів належать метафізичний і діалектичний.

1. Метафізичний метод панував як загальнометодологічна база у природознавстві й філософії до кінця XVIII ст. Він орієнтував наукове пізнання на вивчення сутності всіх явищ, світу як якісно незмінних, таких, що не мають внутрішніх джерел розвитку і тому позбавлених протилежних властивостей, сил, тенденцій. Сутність кожного явища, об'єктів світу пізнавалася через вивчення структури і зв'язку основних елементів. Канони формально-логічного мислення, його принципи та закони були логічним