Особливості соціально трудових відносин при переході до ринку

У дослідженні соціально-трудових відносин слід пам'ятати, що вони мають конкретно-історичний характер. Тому їхній зміст визначається характером економічної системи, мірою просування її до ринку. Перехідній економіці притаманний нерозвинений ринок праці, невизначеність у теоретичних підходах до його розуміння. Не мають економісти спільного погляду навіть стосовно можливості існування ринку робочої сили в таких посттоталітарних країнах, як, наприклад, Росія та Україна.

Частина дослідників обстоює укорінену в політичній економії соціалізму думку, що ринку робочої сили немає і бути не може. Ця неможливість спричинюється насамперед тим, що в умовах загальнонародної власності працівник нібито невіддільний від засобів виробництва і є їхнім хазяїном. Іншими словами, не можна продати свою робочу силу собі самому. За цих умов з'єднання працівника з засобами виробництва має безпосередньо суспільний характер, і, отже, їхній рух у системі суспільного поділу праці відбувається в планомірному порядку. Та й сама здатність до праці за умов вільної, розкріпаченої праці не є товаром, а отже, не може бути відчужена при найманні на роботу від самого працівника. Крім того, стверджують дані дослідники, ринок праці, що є механізмом експлуатації трудящих, просто неможливий в умовах соціалізму. Взагалі неможливий, тому що не вписується в ідеологію побудови найсправедливішого суспільства у світі.

Менш ідеологізоване і більш, на наш погляд, реальне інше твердження, згідно з яким ринок робочої сили вже існує. Однак він деформований і функціонує в усіченому вигляді. Це усічення полягає в недосконалості форм регулювання та організації процесів розподілу і перерозподілу працівників, чим істотно обмежується свобода індивідів при виборі місця роботи й роду занять, а також можливість підприємств самим комплектувати кадри. Прихильники цього твердження справедливо наголошують на фіктивному характері прав працівника як співгосподаря загальнонародної власності. На прикладах аналізу реальних трудових відносин працівника вони доводять наявність відчуження здатності до праці при влаштуванні на роботу в обмін на зарплату. А робоча сила за соціалізму не тільки експлуатується, як і за капіталізму, а через більш низьку продуктивність праці експлуатується державою ще інтенсивніше, ніж капіталістичним підприємцем. Заборона найманої праці при цьому є нічим іншим як забороною природним власникам своєї робочої сили продавати її хоч би кому то було, крім держави.

Конструктивним елементом у цій ситуації ми бачимо перспективу, що випливає з визнання ринку праці (хоча й неповноцінного) таким, що реально існує. Нехай він і не виконує властивих йому функцій, нехай застосовані форми регулювання не дають можливості йому виконувати їх через недосконалість й непослідовність самих форм регулювання й перерозподілу працівників, а також недостатньо гнучке стимулювання їхньої праці. Але тоді дослідницька й організаторська робота має бути націлена на створення необхідних організаційних, правових та економічних умов, що сприяли б напрямку розвитку ринкових відносин у сфері праці на досягнення максимального ефекту від проведених реформ. Інакше кажучи, дослідження проблем створення й розвитку ринку праці в цьому контексті зміщується в практичну площину: вивчення наявного (урізаного) ринку праці і пошук шляхів надання йому більшої ефективності.

Відома й третя позиція, яка є ніби проміжною між двома, викладеними раніше. її прихильники допускають різноманітність форм власності, а отже — і гнучке поєднання в господарчому механізмі двох, що доповнюють одна одну, форм організації економічного зв'язку: прямої (через план і систему держзамовлень) і непрямої (опосередкованої ринком, попитом та пропозицією, товарно-грошовими відносинами), що впливають на планові пропорції виробництва й розподілу робочої сили.

На перший погляд, перед нами конкретизація моделі "змішаної економіки" стосовно ринку робочої сили: поєднання ринкових механізмів регулювання з державними. Та будемо пильними. Адже суть у тому, як, у якому співвідношенні функціонують ці два механізми регулювання ринку робочої сили. І тут для точності доречно процитувати шановного автора: "Ринок робочої сили... це не головний, а додатковий елемент механізму її відтворення зі збереженням планомірного характеру формування макропропозицій виробництва та підготовки робітників і фахівців у держсекторі на всіх рівнях керування...". Як бачимо, подібне тлумачення мало чим відрізняється від поглядів першої з розглянутих нами позицій. Скоріше, воно спрямоване на збереження й підтримку позиції цієї групи під виглядом її реформування.

Здавалось би, що співвідношення між двома елементами механізму відтворення робочої сили має бути у зворотній пропорції: основний, головний — це ринковий механізм, підтримка якого здійснюється механізмом державного регулювання. Хоча, звичайно, тут не можна не враховувати ступеня просування суспільства по шляху ринкових реформ, у ході якого це співвідношення змінюватиметься.

Перехід до ринку праці зазвичай позв'язується з тим, наскільки створені для цього відповідні умови. Йдеться передусім про визнання права вільного продажу кожною людиною своєї робочої сили на засадах трудового найму за власним вибором і бажанням. Принцип: хочу — продаю, не хочу — не продаю, кому хочу — тому продаю. Крім того, важливо, щоб на ринку робочої сили забезпечувалася можливість продавати її за ринковою ціною, що складається в процесі узгодження між працівником і наймачем з дотриманням мінімального рівня оплати праці, передбаченого законом, і відсутності обмежень за верхнім рівнем.

Основою трудових відносин в умовах ринку робочої сили є вільний, добровільно укладений контракт між працівником і його наймачем на умовах взаємної угоди і відповідно до чинного законодавства про працю.

Ще одним важливим свідченням формування ринку праці є його і петитуціональне оформлення: створення фонду сприяння зайнятості, функціонування центрів зайнятості, формування законодавчої бази. Тобто складається інфраструктура ринку праці, що являє собою сукупність установ та інститутів сприяння зайнятості, у тому числі державні й недержавні структури (постійного і тимчасового характеру), громадські організації і кадрові служби підприємств у поєднанні з нормативно-правовою сферою їхньої діяльності.

Зауважимо, то особливість ринкового механізму розподілу й перерозподілу робочої сили полягає в тому, що він об'єктивно пов'язаний з необхідністю резервування частини робочої сили. Без цього неможлива конкуренція, розподіл капіталу і розвиток ринкової економіки як такої.

Резервування робочої сили — це важливий елемент механізму самоналагодження ринку праці. Він припускає різноманітність форм її акумуляції залежно від причин, що породжують необхідність резервування робочої сили. Такими причинами є:*

формування робочої сили відповідно до змінюваних вимог виробництва (резерв у сфері професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації як на підприємствах (внутріфірмове навчання), так і в стаціонарних навчальних закладах з відривом від виробництва);*

рух працівників між підприємствами, галузями, сферами діяльності і на території, що відображає розподіл і перерозподіл робочої сили;*

резерв у сфері обігу, що утворюється особами, які змінюють місце роботи з власного бажання, через скорочення штатів і звільнення з підприємств через різні причини, а також тими, хто не працює після закінчення навчального закладу;*

створення нових підприємств, формування галузей, банкрутство і ліквідація нерентабельних видів діяльності, причини техніко-технологічного, організаційного, сезонного характеру. Ці причини припускають мобільність працівників, здатність їх до зміни стану з функціонуючого в резервний і назад. При цьому резерви можуть накопичуватися як усередині фірми, так і в сфері обігу й мати прихований чи фіксований характер.

Зазначені сфери резервування робочої сили взаємозалежні між собою і зі сферою зайнятості. На цьому зв'язку і будується механізм самоналагодження ринку праці.

Співвідношення резервної і функціонуючої робочої сили, тривалість часу праці і бездіяльності в окремих працівників, величини резервів, накопичуваних у сферах формування, використання і обігу робочої сили дуже рухливі, залежать від багатьох факторів і мають потребу в обліку й регулюванні державою. Без такого регулювання становлення ринку відбувається деформовано. Резервування робочої сили набуває тоді нераціональних, викривлених форм і супроводжується негативними наслідками для життєвого рівня працівників, для конкурентоспроможності підприємств та ефективності суспільного виробництва в цілому.

Перехід від централізованого розподілу й перерозподілу працівників у народному господарстві до ринку праці і механізму його самоналагодження припускає створення адекватної його природі інфраструктури, що має послабляти диспропорції, які виникають між попитом і пропозицією на локальних ринках праці, й погоджувати інтереси його суб'єктів.

Ступінь сформованості цих та інших умов і характеристик ринку праці в їх сукупності виявляється в соціально-трудових відносинах. У сучасній вітчизняній соціологічній літературі є різні погляди на сутність цих відносин. Одні автори обмежуються констатацією джерел виникнення соціально-трудових відносин між людьми на основі кооперації та диференціації трудових завдань і функцій, тобто поділу праці. При цьому лінією "вододілу" таких відносин у планово-командній і ринковій економіці виступають відносини зайнятості і безробіття. За директивно-планової системи керівники підприємств, орієнтовані на недопустимість безробіття, були об'єктивно зацікавлені вирішувати свої завдання найчастіше за рахунок екстенсивних факторів: створення нових робочих місць і посад, збільшення кількості робочих місць і працівників тощо. У результаті на багатьох підприємствах, за оцінкою самих керівників, постійно була зайва робоча сила на рівні 18 — 20% від загального числа зайнятих. Фактично це було приховане безробіття