зайнятість в індустріальних професіях;*

зайнятість у сільськогосподарських професіях;*

зайнятість в "індустрії людини";*

зайнятість у професіях інформаційного типу;*

зайнятість у професіях фінансування, кредитування і страхування;*

інші професії.

На нашу гадку, найзначніших структурних змін можуть зазнати групи професій "індустрії людини", фінансування, кредитування, а також сільськогосподарські професії.

З погляду соціальної диференціації варто звернути увагу також на соціально-демографічну підструктуру зайнятості. Основою для розрізнення груп, що сюди входять, обрано статевовікові ознаки. Відповідно до цих ознак зазвичай розрізняють чотири групи: чоловіки, жінки, молодь і люди пенсійного віку. З переходом до ринкових відносин радикальні зміни у сфері праці діють на кожну з груп по-різному; у силу цього наростають розходження в соціальних наслідках впливу економічних механізмів на кожну з груп; ці наслідки поки що малопрогнозовані, що підвищує їхню провокаційну роль у наростанні соціальної напруженості.

Соціальна спрямованість зайнятості виявляється також у її функціях. Основне навантаження в цьому контексті несе на собі соціальна функція. Вона полягає в тому, що, тільки маючи роботу, працівник дістає можливість для задоволення найважливіших для його життя в суспільстві соціальних потреб, насамперед можливість самореалізації як творчої діяльнісної особистості.

Посідаючи певне місце серед інших членів колективу, працівник реалізує ще одну найважливішу соціальну потребу — спілкування з колегами. Через це спілкування він одержує суспільну оцінку свого трудового потенціалу, складає уявлення про свій трудовий престиж.

Професійна діяльність і посадові характеристики робочого місця визначають соціально-трудові ролі, які працівникові доводиться виконувати. їх сукупність і формує його соціальний статус —- становище, яке він займає в трудовій організації. Зауважимо, що трудовий статус є провідною складовою соціального статусу.

З тим чи іншим місцем роботи люди пов'язують реалізацію суспільством принципу соціальної справедливості. Для них важливо, наскільки порівнянні переваги і блага, що вони пов'язують зі своїм робочим місцем, чи близькі вони до благ, які одержують інші за аналогічні роботи. З робочим місцем пов'язуються й соціальні гарантії: забезпеченість роботою дає можливість збереження певного рівня життя, підтримки здоров'я, забезпеченої старості.

Необхідно наголосити, що з переходом до ринкових відносин соціальна функція зазнала докорінних змін, пов'язаних з відходом від повної зайнятості, гарантованої державою. Необхідність забезпечити собі соціальний захист особистою працею, у тому числі через вигідний продаж своїх трудових послуг на ринку праці, конкурсний добір для влаштування на робоче місце стають для багатьох працівників перепонами, які важко здолати.

Економічна функція зайнятості полягає в наданні працездатному населенню можливості реалізувати свою потребу в праці і забезпеченні тим самим ефективної, продуктивної трудової діяльності щодо створення суспільного багатства.

Економічна функція реалізується максимально у випадку ефективної зайнятості. При цьому буде забезпечуватися найбільш повне використання усіх факторів і резервів ефективності виробництва. Адекватний збіг якісних характеристик працівника з технічними, організаційними та іншими умовами праці, що відповідають показникам робочих місць, досягнутий завдяки ефективній зайнятості, виступає однією з основних умов розвитку економіки, зростання продуктивності праці. Тут важливо наголосити, що ефективна зайнятість є умовою економічного благополуччя самих працівників і членів їхніх родин. Створеним за допомогою сукупної праці суспільним багатством визначаються можливості розподілу його між членами суспільства. Охоплюючи своїм впливом усе працездатне населення (а це маси людей), зайнятість тим самим набуває і політичного характеру. Справді, соціальна напруженість, пов'язана з масовим безробіттям, може перерости в політичні дії, спрямовані на зміну політичної влади.

Політична функція зайнятості є складовою соціальної політики держави і реалізується через узгодження трудових інтересів тих чи інших класів, прошарків і соціальних груп, що становлять соціальну базу, опору й підтримку влади.

У період командно-адміністративного управління економікою політична функція зайнятості мала забезпечувати привілейовану зайнятість двох груп населення — робітничого класу і партійно-адміністративного апарату. Для першої групи забезпечення політичних і соціальних переваг (у тому числі й у сфері зайнятості) було закладене в програмних партійних документах, для другої — право на перевагу в сфері зайнятості хоча й не декларувалося відкрито, але гарантовано забезпечувалося тіньовою формою зайнятості — номенклатурою.

До того ж не є секретом існування неписаних правил переважного прийому на престижні робочі місця членів правлячої політичної партії. Звичайно, подібний "добір" формально здійснювався на основі ділових, професійних та організаційних якостей, однак розуміння й підтримка політики партії мали тут далеко не останнє місце.

Особливе значення для сучасного періоду має ідеологічна функція зайнятості. Вона полягає в розробці науково обґрунтованої теорії, що дозволяє ефективно реалізувати функції зайнятості в суспільстві. Мова йде також про створення привабливого образу тієї соціальної політики, яку проводить держава у сфері зайнятості. Проблема бачиться в співвідношенні цих двох сторін ідеологічної функції зайнятості. Невідповідність образу соціальної політики її теоретичному обґрунтуванню може завдати збитків науковому характеру управління зайнятістю на догоду захисту політичних догм. У разі похибок в ідеологічному оформленні образу системи зайнятості соціальна політика в цій сфері перестає бути привабливою, зрозумілою і втрачає своїх прихильників.

Створення ідеології зайнятості перехідного періоду як сукупності теоретичних концепцій, що адекватно відбивають закономірності становлення ринкової системи зайнятості, є актуальним завданням економістів. Пропаганда і роз'яснення її сутності представникам управлінських структур, надання цим концепціям зрозумілого, переконливого і привабливого вигляду, доступного для більшості населення, надасть можливість впливати на мотиви трудової поведінки людей.

На закінчення розгляду сутності зайнятості наведемо перелік її основних характеристик.

Рівень зайнятості — відношення чисельності зайнятих до чисельності населення віком після 15 років.

Статус зайнятості: а) наймані робітники; б) роботодавці і самостійно зайняті; в) неоплачувані члени родин.

Зайнятість у секторах економіки: а) промисловість; б) сільське господарство; в) послуги.

Фактична тривалість робочого періоду (дня чи тижня): повний робочий час, неповний робочий час.

Неповна зайнятість (добровільна і з економічних причин, видима/невидима). Для країн СНД необхідно фіксувати показник частки зайнятих, котрі перебувають у вимушених адміністративних відпустках. Характер роботи (постійна/тимчасова). Наявність роботи, однак тимчасова відсутність на роботі.

Професія (рівень кваліфікації), галузь, статус працівників (робітники, службовці).

Розмір зарплати. Для країн СНД є важливим показник залежності з виплати зарплати (частина працівників, яким зарплата не виплачена вчасно).

Основна робота, наявність сумісництва (вторинна зайнятість).

Зайнятість у неформальному секторі міського населення.

Знання і вивчення динаміки основних характеристик зайнятості дає змогу шляхом державного регулювання впливати на стан ринку праці, забезпечуючи підтримку певного рівня.

Приступаючи до розгляду соціально-економічної сутності безробіття, слід зазначити, що тривалий час у колишньому СРСР безробіття розглядали як явище, властиве тільки капіталістичній системі господарювання, коли частина трудящих не може знайти роботу і стає відносно надлишковим населенням, резервною армією праці, іншими словами, безробіття вважалося явищем, яке мало бути усунуте й ліквідоване цілком, що й було "зроблено" в СРСР до кінця 1930 р. Відтоді вітчизняна соціально-економічна література висвітлювала проблеми трудової зайнятості однобоко і надмірно ідеологізовано.

Відсутність безробіття вважалась одним із основних завоювань планової економіки, й усе, що суперечило такому підходові, піддавалося безоглядній критиці. Не без допомоги фахівців із критики спотворювалася справжня ціна перемоги над безробіттям, значною мірою досягнутої на початковому етапі будівництва соціалізму широкомасштабними воєнними діями, мільйонними жертвами, розрухою, переселенням розкуркулених, еміграцією інтелігенції, зниженням народжуваності, паспортною дискримінацією селянина і реалізацією економічно необґрунтованих, але вражаючих проектів.

Варто також визнати, що практика переважно екстенсивного розвитку, забута в розвинутих країнах, але характерна для СРСР, не могла не поєднуватися з хронічним дефіцитом трудових ресурсів. Водночас штучно стримувалося вивільнення кадрів з тих виробництв, де це було доцільно та економічно необхідно. Колишні керівники підприємств, профспілкові працівники добре знають, як у 70—80-х роках непросто було звільнити навіть ледаря чи невгамовного випиваку.

Серед факторів, що сприяли формуванню надлишків робочої сили на підприємствах, назвемо такі: хиби в організації праці і низький рівень її інтенсивності у значної кількості працівників; поширена практика відволікання працівників від основної діяльності ("шефська допомога"); аритмія виробництва з характерними авралами в останній декаді місяця, наприкінці кварталу і року; посередня якість продукції і необхідність доведення її до відповідного рівня (спецзамовлення, експортні варіанти тощо); далекі від досконалості верстатний парк і промислове устаткування, що обслуговуються численною армією ремонтників; недостатньо ефективна система складування, збереження і транспортування сировини й готової продукції.

Важливо зауважити, що фонд заробітної плати підприємств залежав від кількості працівників, і керівники одержували додатковий економічний стимул для "роздування штату". Відсутність строгої залежності заробітної плати від кінцевих результатів сприяло швидкому росту управлінського апарату та обслуговуючого персоналу.

Чи варто дивуватися, що за таких умов почали наростати тенденції зрівнялівки, суб'єктивізму, втрати мотивації для сумлінної праці, спадання ефективності виробництва. Установка на повну зайнятість зумовлювала низьку ціну робочої сили, що, у свою чергу, позбавляло роботодавців стимулів застосовувати високопродуктивну техніку й передові методи організації виробництва, а робітників — підвищувати кваліфікацію. У результаті рівень кваліфікації і професійної підготовки за останні чверть століття істотно не змінився, а фізична праця, як і раніше, залишалася основою виробництва — нею зайнято близько 70 відсотків працівників.

Перехід до ринкових відносин загострює аналізовану проблему