На думку англійського географа Пітера Хаггета, найголовніше питання, яке людина висуває перед природним середовищем, — це питання про те, чи зможе воно забезпечити умови для життєдіяльності.

У давні часи на кожному кроці на людину чатувала небезпека. Безмежні простори були дуже часто непридатними для життя через непрохідні болота, густі тропічні ліси, величезні пустелі. Однак з плином часу ситуація змінювалась. Людина поступово освоювала все нові куточки планети, беручи до уваги не лише природні умови довкілля, а й постійно взаємодіючи з ним, суттєво змінюючи його.

Питання діяльності людини в процесі и взаємодії з природою в конкретних геопросторово-часових координатах в умовах суспільного простору і суспільного часу стала головною проблемою географії діяльності населення, яка загострюватиметься з кожним роком XXI ст., а тому ця проблема вимагає серйозних досліджень.

Ще давні філософи зазначали, що, змінюючи зовнішню природу, людина тим самим змінює власну природу. Людина становить частину живого світу, для якого характерна надзвичайна різноманітність. Саме тому відомий вчений Лев Гумильов наголошував: протиставлення "Людина і Земля" та "Людина і Природа" — це елементарний антропоцентризм. Ніхто з людей не відмовляється від того, щоб дихати і їсти, уникати загибелі, оберігати потомство. Людина залишається в межах виду, межах біосфери, суміщаючи властиві їй закони життя зі специфічними явищами техніки і культури. Людство як біологічна форма — це єдиний вид, котрий розселився по всій поверхні Землі. За висловом В. Афанасьєва, людський організм — просторово-часова, морфологічна, динамічна і генетична система, яка безперервно взаємодіє із зовнішнім середовищем.

На діяльність населення суттєво впливають так звані біопатогенні зони (чи смуги), які дехто називає "геопатогенними зонами". Внести ясність у зміст названих понять спробував зробити Ю. Мізун. На його думку, поняття "біопатогенні зони" ("біопатогенні смуги") походить від здатності окремих ділянок земної поверхні, які позначають згаданими термінами, викликати патологію, тобто негативні зміни здоров'я у тих людей, котрі тривалий час перебувають у цих зонах, що в свою чергу негативно позначається на життєдіяльності людей. Поряд з цим поняттям, зазначає Ю. Мізун, спеціалісти часто вживають інше — "геопатогенні зони" ("геопатогенні смуги"). Воно передбачає позначення ділянок земної поверхні, які патологічні в будові Землі, зокрема її земної кори. Вчений наголошує, що вживання поняття "геопатогенні зони" виправдане лише тоді, коли така патологія викликана людиною, наприклад, прориті тунелі метро чи утворені пустоти шахти після видобутку вугілля. Це справді патологія для Землі. Ті ж неоднорідні ділянки Землі, які виникли природним шляхом у процесі її еволюції, на думку Ю. Мізуна, не можна називати патологією, навіть якщо йдеться про розломи (і мікротріщини) земної кори. Це не патологія, а норма. Отже, за Ю. Мізуном, доцільно користуватися терміном "біопатогенні зони" ("біопатогенні смуги"). Зазначимо, що Ю. Мізун має рацію лише почасти. Адже, взявши до уваги те, що Земля — живий організм, можемо допустити: як живий організм вона може мати здатність до захворюваності, тобто до патологій. Ось чому розломи (і мікротріщини) земної кори можуть бути наслідком патології. Однак при теперішньому рівні розвитку науки ми не можемо однозначно сказати, які розломи чи мікротріщини земної кори — патологія, а які — ні. У зв'язку з цим доцільно до нових відкриттів у згаданій сфері дотримуватися погляду Ю. Мізуна.

Отже, дослідження діяльності в межах біопатогенних зон може стати одним з потужних напрямів розвитку географії діяльності у XXI ст.

У постіндустріальному й інформаційному суспільствах пріоритетного значення набуває вивчення запасів праці, без чого діяльність неможлива. Особливості використання трудового потенціалу в період формування нової економічної політики визначать, по суті, ефективність нового суспільства не лише у найближчій, а й у віддаленішій перспективі. Починаючи з 1993 р. і до кінця XX ст., Україна постійно втрачала населення — носія запасів праці.

Достатньо зауважити, що з 1993 р. до 1999 p. чисельність населення України зменшилася на 2,1 млн осіб. При цьому найбільшу кількість населення (майже 700 тис.) втратила Вінницька область, а в Закарпатській і Рівненській областях був навіть незначний приріст населення. Зменшення спостерігалося і надалі. Для прикладу можна проаналізувати окреслені Держкомстатом України основні тенденції, характерні для демографічної ситуації України 2004 p.:—

скорочення чисельності населення України дорівнювало 341,6 тис. осіб, що порівняно з 2003 р. менше на 10,3 %. При цьому чисельність міського населення зменшилась на 137,1 тис, сільського — на 204,5 тис. осіб;—

природне скорочення населення країни становило 334 тис. осіб, що порівняно з 2003 р. менше на 6,4 %;—

кількість народжених дорівнювала 2004 р. 427,3 тис. осіб і зросла порівняно з 2003 р. на 4,6 %; показник народжуваності зріс з 8,5 народжених на 1 тис. населення 2003 р. до 9,0 % 2004 p.;—

кількість померлих становила 2004 р. 761,3 тис. осіб, що на 4,1 тис. (0,5 %) менше, ніж у 2003 p.; інтенсивність смертності впродовж двох останніх років залишається на рівні 16,0 %;—

у 2004 р. померло 4026 дітей віком до року (впродовж 2003 р. — 3882 дитини); інтенсивність дитячої смертності не змінилась і становила 9,6 дітей на 1 тис. народжених;—

порівняно з 2003 р. зменшилась кількість шлюбів на 25,0 % (з 371 тис. до 278,2 тис), розлучень — на 2,3 % (з 177,2 тис. до 173,2 тис);—

міграційне скорочення населення зменшилось порівняно з 2003 р. у 3 рази і дорівнювало 2004 р. 7,6 тис. осіб. Зменшення міграційного відпливу порівняно з 2003 р. відбулось внаслідок зниження з 63,7 тис до 46,2 тис кількості вибулих за межі країни. Водночас скоротилась і кількість прибулих в Україну з 39,5 тис до 38,6 тис. осіб (табл. 4.1).

Таблиця 4.1.

Динаміка населення України

Роки | Кількість населення | Кількість постійного населення

на кінець року, тис. осіб | у тому числі | на кінець року, тис. осіб | у тому числі

міське | сільське | чоловіки | жінки

1990 | 51 944,4 | 35 085,2 | 16 859,2 | 51 623,5 | 23 886,5 | 27 737,0

1991 | 52 056,6 | 35 296,9 | 16 759,7 | 51 708,2 | 23 949,4 | 27 758,8

1992 | 52 244,1 | 35 471,0 | 16 773,1 | 51 870,4 | 24 046,3 | 27 824,1

1993 | 52 114,4 | 35 400,7 | 16 713,7 | 51 715,4 | 23 981,1 | 27 734,3

1994 | 51 728,4 | 35 118,8 | 16 609,6 | 51 300,4 | 23 792,3 | 27 508,1

1995 | 51 297,1 | 34 767,9 | 16 529,2 | 50 874,1 | 23 591,6 | 27 282,5

1996 | 50 818,4 | 34 387,5 | 16 430,9 | 50 400,0 | 23 366,2 | 27 033,8

1997 | 50 370,8 | 34 048,2 | 16 322,6 | 49 973,5 | 23 163,5 | 26 810,0

1998 | 49 918,1 | 33 702,1 | 16 216,0 | 49 544,8 | 22 963,4 | 26 581,4

1999 | 49 429,8 | 33 338,6 | 16 091,2 | 49 115,0 | 22 754,7 | 26 360,3

2000 | 48 923,2 | 32 951,7 | 15 971,5 | 48 663,6 | 22 530,4 | 26 133,2

2001* | 48 457,1 | 32 574,4 | 15 882,7 | 48 240,9 | 22 316,3 | 25 924,6

2002 | 48 003,5 | 32 328,4 | 15 675,1 | 47 823,1 | 22 112,5 | 25 710,6

2003 | 47 622,5 | 32 246,5 | 15 476,0 | 47 442,1 | 21 926,8 | 25 515,3

2004 | 47 280,8 | 32 009,3 | 15 271,5 | 47 100,5 | 21 754,0 | 25 346,5

2005 | 46 929,5 | 31 877,7 | 15 051,8

* За даними Всеукраїнського перепису населення на 5 грудня 2001 р.

Впродовж останніх років суттєво погіршилися показники відтворення населення (табл. 4.2). Погіршилася й вікова структура населення. Спостерігається старіння населення (табл. 4.3). Зросла смертність населення, яка зумовлювалася зростанням його захворюваності (табл. 4.4). Внаслідок цього зменшилася середня очікувана тривалість життя при народженні (табл. 4.5). На початок 2005 р. чисельність наявного населення України становила 47,2 млн осіб, постійного — 47,1 млн. Воно розподілялося в розрізі регіонів у такий спосіб (табл. 4.6).

Таке суттєве зменшення чисельності населення можна деякою мірою пояснити ситуацією, що склалася на ринку праці: стрибкоподібне зростання безробіття, невпевненість у завтрашньому дні, які стали ще одним вагомим фактором зменшення народжуваності, а також великий відтік молодих, активних і мобільних людей на тимчасове і на постійне проживання за межі України. Зросло безробіття.

На початку XXI ст. і в Україні, незважаючи на скорочення чисельності населення, все більшого значення надається досягненню розширеного