Особистість як засновник "себе" і суб'єкт культури

План

1. Характеристики понять "особистість" та "індивід"

2. Підходи до вивчення відносин "особистість — культура"

3. Загальна характеристика культури

Мабуть, тільки термін "людина" вживається вданий час настільки ж широко, як і "особистість". Трохи рідше вживаються терміни "індивід" ("індивідуум") і "суб'єкт". Але зрозуміти, що таке особистість, не обговорюючи тією чи іншою мірою уявлення про людину, індивіда і суб'єкта, мабуть, неможливо. Ще в середні віки Олександр із Гельса писав, що "кожна особистість є індивідом і суб'єктом, але тільки володіння особливим достоїнством робить суб'єкт особистістю; можливо, комусь більше відома інша формула: "Індивідом народжуються. Особистістю стають. Індивідуальність відстоюють."

Якщо мати на увазі звичайну (повсякденну) практику мислення і мовлення, то не розумно вимагати строгого визначення і вживання зазначених термінів і відповідних їм понять. Але в рамках науки і філософії подібна вимога, звичайно, осмислена. Однак навіть у працях окремих філософів і вчених ми спостерігаємо зовсім іншу картину: по-перше, ці поняття, як правило, строго не визначаються, по-друге, вони сплутуються, перетинаються, вживаються і розуміються в інших значеннях 3 другого боку, це зрозуміло, оскільки уявлення про особистість (індивідуальність, суб'єкт) є базовими, а часто і безпосередніми, тому і не обумовленими. З іншого боку, мета раціонального мислення — постійно проясняти зміст таких понять, домагатися чіткості не визначеності їх тлумачення.

Але є й інші причини, що змушують сьогодні прагнути до осмислення й аналізу даних понять. Ледве не на першому місці стоїть традицій на вимога домагатися строгості і несуперечності думки. Звичайно, можна погодитися з тим, що, наприклад, поняття "особистість" — багатомірне, і тому виправдані як різні трактування особистості, так q ігнорування реальних її властивостей. Однак непроясненість значень і вживань поняття рано чи пізно (а в даному випадку ця межа давно вже перейдена) веде до протиріч nf інших проблем у мисленні. До цього близько стоїть і така причина: бажання зрозуміти, що ж усе-таки є на увазі, коли ми говоримо про особистість, відповідно індивіда чи суб'єкта.

Не менш істотна й інша обставина. В теперішній час у низці напрямів філософії, а також езотеричних практик особистість зазнає гострої критики. Європейські мислителі критикують новоєвропейську особистість, звертаючи увагу на те, що її фундаментальні установки на творчість (творення нового), безмежну свободу і реалізацію власних бажань роблять істотний внесок у кризу сучасної цивілізації, руйнуючи її. Туг можна навести два яскраві приклади: критика суб'єктивності, частково відповідальної, як вважає М. Хайдеггер, за кризу сучасності, і критика "людини бажаючої", відповідальної, як показує М.Фуко, за роздмухування в нашій культурі феномена сексуальності.

До речі, саме дослідження Хайдеггера і Фуко, поряд з низкою інших, наприклад, М. Бубера, М. Бахтіна, В. Біблера. Л. Бакіна, змушують по-новому аналізувати феномен особистості, а також індивідуальності та суб'єктивності. Ці чудові філософи розробили нові методи дослідження складних феноменів. Реалізація цих методів щодо цікавих для нас явищ з необхідністю повинна привести до нового їх розуміння і бачення.

Нарешті, є ще одна потреба необхідності чергового вивчення особистості, так би мовити, прогностична. Загальним явищем стали суперечки щодо долі особистості в найближчій і більш віддаленій перспективі. Якщо одні мислителі стверджують, що в майбутньому особистість поступиться місцем іншому типу людини, більш інтегрованому в соціум, що переборов свій егоїзм і егоцентризм, то інші навпаки, пророкують безмежний розквіт особистості та її творчості.

Характеристики понять "особистість" та "індивід"

Незважаючи на величезну кількість різних характеристик і визначень понять "особистість" та "індивід" для наших цілей можна вказати на кілька головних, відфільтрованих часом. Насамперед під особистістю й індивідом розуміють унікальну, неповторну сторону людини. Як, наприклад, про це говорить Хома Аквінський: "Індивідуація, що відповідає людській природі, — це персональність" Однак можна помітити, що хоча об'єктивно кожна людина дійсно унікальна І неповторна, у культурному і соціальному плані вона може не виявляти цієї своєї неповторності, зливаючись із мільйонами собі подібних. Власне, так і відбувалося до античної культури. Людина стародавнього світу, відзначає Курт Хюбнер знаходить корені свого життя тільки в спільному бутті. "Як одиничне, як індивід і Я вона нічого собою не представляє". Якщо з Хюбнером погоджуватися а я схильний це робити, то чи не означає сказане, що особистість та індивідуальність як культурні реалії виникають не раніше античності?

Друга характеристика особистості задається її соціально-культурним виміром, переломленим у різних конкретних маніфестаціях, а саме, особистість особистість і античному світі розумілася як "маска" у театральній дії, як "юридична особа" у рамках римської та середньовічної юриспруденції, як "самостійний голос" (теж середні віки), вже в новий час – як те, що може проявитися і реалізуватися тільки в комунікації, тільки через іншого (Фіхте, Гегель, Маркс, Гусерль, Бахтін, Шебутані та ін.). Відомо, що слово ''особистіть" походить від латинського persona, яке означало "театральна маска". Ціцерон вважає, що персоною в правовому розумінні може вважатися будь-яка юридична особа. У середні віки це слово входить конструкцію perse sonare, буквально -"звучати через себе"; одночасно, Тертулліан запозичає з юридичної практики і "правове" значення цього слова. А ось приклад Бахтіна - розуміння особистості в контексті комунікації. "Саме буття людини (і зовнішнє і внутрішнє) є найглибше спілкування. Бути – значить – спілкуватися… Бути – значить бути для іншого і через нього – для себе. У людини немає внутрішньої суверенної території, вона вся і завжди на межі, дивлячись усередину себе, вона дивиться в очі іншому й очима іншого... Жити — значить брати участь у діалозі: запитувати, слухати, відповідати, погоджуватися тощо.

Найбільш специфічною можна вважати третю характеристику особистості. Особистість — це те, що передбачає самосвідомість, самовизначення, конституювання власного життя і Я.

Уже в середніх віках Рішар Сен-Вікторський писав, що персона — це "розумна істота, яка існує тільки за допомогою себе самої, відповідно до деякого своєрідного способу". Хома Аквінський вважав "суттєвим для особистості бути господарем своїх дій, діяти, а не приводитися в дію. Для Канта особистість "заснована на ідеї морального закону (і навіть тотожна йому), що лає їй волю стосовно механізму природи. Відштовхуючись від Канта, Фіхте наділяє ознакою "конституювання себе" індивіда, а не особистість.

"Хто ж я, власне, такий, — запитує Фіхте, — тобто що за індивід? І яка є підстава для того, що я "ось цей"? Я відповідаю: з моменту, коли я набув свідомості, я є той, ким я роблю себе згідно зі свободою і є саме тому, що я себе таким роблю". "Індивід можливий лише завдяки тому, що він відрізняється від іншого індивіда... Я не можу мислити себе як індивіда, не протиставляючи собі іншого індивіда".

Однак найбільш точна, на мій погляд, третя характеристика особистості та ставлення особистості до індивідуальності виражена в роботі B.C. Біблера "Образ простака й ідея особистості в культурі середніх віків". За Біблером, якщо людина усього лише виконує соціальну роль, то вона і не особистість і не індивід. Коли ж людина починає себе самодетермінувати (Фіхте б сказав — "робити себе як вільну істоту"), виникає пара — особистість та індивід; особистість як самовідособлений індивідуальний початок, індивід як наявна умова цього відособлення.

Незважаючи на точність і тонкість наведених характеристик особистості й індивіда з ними важко працювати в теоретичному плані, завжди виникають запитання: чому саме дані характеристики є головними, як їх розуміти, що робити з іншими численними визначеннями особистості й індивідуальності, чи неможна одні характеристики звести до інших тощо. Думаю, зрозуміло, до чого я веду: виділення і систематизація характеристик якого-небудь складного об'єкта вивчення, уданому випадку феномена особистості, зовсім недостатні для філософського і наукового осмислення, ця робота може виступати тільки як перший необхідний етап емпіричного аналізу і проблематизації. Щоб зрозуміти, що необхідно робити далі, потрібно обговорити особливості того підходу і методу, які я пропоную реалізувати в даному випадку. Перший принцип мого підходу можна назвати установкою на сучасність. У даному випадку цей принцип означає необхідність такого підходу до осмислення особистості, який зумовлений моєю особистою участю в "роботі", спрямованої на особистість, тими завданнями, які я прагну вирішити щодо особистості. Наприклад, я веду критику деяких сторін буття особистості (таких, як егоїзм, егоцентричність, забуття чи ігнорування вимог, пред'явлених до особистості "іншими" і, зокрема, майбутніми поколіннями), а також хочу сприяти "повороту" особистості до реальності нового соціального проекту, мета якого — збереження і безпечний розвиток людства, збереження культурного і людського різноманіття, вироблення нових способів комунікації та соціальної дії.

У рамках установки на сучасність мова повинна йти про дослідження не просто об'єкта вивчення, а про розгляд "можливого об'єкта". Тобто особистість дослшжуватиметься як "можливий" об'єкт: а саме не тільки зрозуміти, що це