Проблематизуючи ці чудові ідеї Бахтіна, можна, проте, звернути увагу на два моменти. Естетичний план культури — не єдиний діалог, не єдиний процес, що визначає культуру. Достоїнство підходу Бахтіна в спільному трактуванні особистості і культури, але в цьому ж і певний недолік. Співвідносний аналіз передбачає не тільки тлумачення досліджуваних цілісностей стосовно одна одної, але і кожної по собі окремо. У цьому плані необхідно відповісти на запитання, що собою являє особистість і культура як самостійні цілісності та паралельно, як вони визначають одне одного.

Якщо, для Бахтіна гранична реальність задається ідеєю діалогуючих свідомостей, то для Біблера — ідеєю діалогуючих розумінь (розумів), що схоплюються в пізнанні за допомогою діалогіки. "Діалогіка, — пише Біблер, —логіка діалогу двох і більше логік. Передбачається, що загальне - множинне, і кожна з логік актуалізує одну з можливостей нескінченного буття... Діалогіка є "спілкуванням логіки і логіки", що не збігаються одна з іншою і виходять на межу з іншою логікою, з іншою загальною культурою". Загальний розум не тільки множинний, він подібно до гегелівського духу розгортається, проходячи ступені розвитку, при цьому він діє ніби не сам, а за допомогою людини ("тому що без розумового зосередження індивіда загальний розум бездіяльний, безвладний, не здатний до наступного кроку свого сходження").

Кожен крок сходження розуму зумовлений особливою екзистенціальною ситуацією, яка полягає в тому, що індивід вичерпує усі свої можливості мислити і діяти звичними способами; у результаті, — пояснюють Неретіна і Огурцов, — "він спонукається до виходу за власні межі, у "нішо", у поза логічне. Використовуючи невизначену здатність судження, індивід у цьому самому "ніщо" виявляє нові можливості буття, нового світу і відповідно нового суб'єкта, що і є носієм іншого розуму, іншої логіки".

Необхідною умовою того, що відбувається в цьому місці "ніщо", починання нового розуму є, за Біблером, з одного боку, створенням нормативних образів особистості як творінь культури, з іншого боку — самодермінація індивіда, тобто "вихід його в обрій особистості", із третього боку — вислуховування (дія совісті) особистістю нового розуму, що починається в цьому місці, а, по суті, виходить вислуховування сучасності. Таким чином, особистість у трактуванні Біблера — це не просто індивід і навіть не тільки індивід, самодетермінуючий свою долю, але індивід, через якого починається новий розум, будується як особливе творіння новий образ культури, саме в цьому процесі індивіду доводиться виходити в обрій особистості та самодетермінувати свою долю. З якої позиції Біблер виходить на таке поняття особистості? По-перше, він йде від проблем сучасності, де, дійсно, різні логіки, розуміння й образи культури зійшлися разом і претендують на одиничність уявлення буття. По-друге, Біблер, йдучи за Гегелем, виходить з інтелектуального уявлення реальності розуму, що розгортається. По-третє, це розгортання Біблер розуміє як становлення різних культур і особистостей, як синхронний діалог суверенних розумінь образів культури, що розширюється.

У цій картині багато правильного, але і метафізичного. Вона правильна, якщо вважати, що культура і розум — це, по суті, те саме. У "точках особистості", якщо останню розуміти як Біблер (тобто як зачинаючий новий розум), з таким ототожненням можна погодитися, але в цілому — ні. Правда, Біблер розводить культуру і цивілізацію, пов'язуючи з останньою не особистість, а "звичайну людину свого часу" і моменти функціонування соціального життя (цивілізація — це "жорстка помірність", "зняття" культури, а не зачаток нового розуму). Але хотілося б зрозуміти особливості становлення цивілізації, культури й особистості.

Загальна характеристика культури

Ні культура не може існувати поза людиною, ні людина - поза культурою. Проте у теоретичному аналізі вони повинні бути охарактеризовані як самостійні і цілі. Для осмислення особистості і ряду інших явищ культура може бути розглянута і витлумачена в трьох аспектах: як соціальна дійсність, семіозис і творчість люди. З одного боку, культура породжується свідомими зусиллями людей у цьому розумінні це своєрідне "творіння" (як писав В. Біблер, "світ зрозумілий як творіння, зведене у статус особливого загального"). Сюди ж належать трактування культури як змістоутворення, побудови картин світу, базисних культурних сценаріїв тощо. З іншого боку, усі ці зусилля не тільки штучні, але такі, що стають природними, що входять у природне і визначають його. Подібне "обертання" забезпечується насамперед мовою (семіозисом). Як соціальна дійсність або, по-іншому, форми соціального життя культури народжуються, живуть і помирають, взаємодіють між собою, при чому нові культури формуються, асимілюючи попередній досвід і структури минулих або поряд існуючих культур. При такому розумінні культуру можна визначити як соціальний організм, то поняття організму припупаскає прийняття щонайменше таких уявлень: певної форми свідомості дійсності, що дозволяє організму орієнтуватися в середовищі і цілеспрямовано діяти, відповідно, понять середовища, систем життєзабезпечення організму, нарешті способу відтворення собі подібних.

Приймемо досить очевидне припущення: соціальний організм – це організм. Що містить і використовує інші організми (людину). Свідомістю останніх (тобто свідомістю людей) він, імовірно, і користується як субстратом власної свідомості, структура ж свідомості соціального організму зумовлена насамперед семіозисом.

Я довго не міг зрозуміти, як можна вимислити подібний соціальний організм, поки не згадав реконструкцію творчості Іммануїла Канта, де останній наділяє творця антропоморфними властивостями. Кантіанський розум — це і мислення (творчість) людей, і робота самого розуму, діючого за допомогою людини. Більше того, в мисленні Канта розум вперше усвідомлює себе.

Поставимо собі запитання, яким чином соціум може усвідомлювати навколишній світ і самого себе? Імовірно, за допомогою людей, але діючих не стільки як біологічні істоти, скільки як обумовлені мовою представники культури; в теоретичному плані повинні сказати інакше: обумовлені семіозисом і соціальною організацією. Інакше кажучи, коли людина мислить і усвідомлює культурними текстами, адресуючись до інших представників культури, задовольняючи вимогам культурної комунікації, через неї (них) мислить і усвідомлює соціум.

Який же зміст самоусвідомлення соціуму, про що він, так би мовити, думає, чим заклопотаний? Якщо ми врахуємо, що культура народжується, живе і помирає, а також взаємодіє з іншими культурами, то можна припустити, що це і єтур-бота соціуму. Соціум думає Й усвідомлює, як виникає (стає) світ, що він собою представляє, що собою представляють інші світи (порівняй з розумом Аристотеля, що мислить самого себе: "І життя без сумніву притаманне йому; тому що діяльність розуму є життя, а він є саме діяльність... розум мислить самого себе, раз ми в ньому маємо найкраще, і думка його є мисленням про мислення").

Чому світ, а не що-небудь інше? Імовірно, тому, що світ (реальність) — це і є найзагальніше уявлення для людини культури, куди входить усе, що її оточує, і вона сама. Також і тому, що для людини, яка підключається до культури, важливо зрозуміти, чим вона відрізняється від інших людей своєї і чужої культури, а також як орієнтуватися у світі, який відкривається для неї, і чим є останній.

Вже в міфах стародавнього світу можна побачити, що тема становлення і загибелі світу є однією з провідних. "Перетворення хаосу в космос, — пише Мелетинський, — відповідає виділенню культури в її протиставленні природі". Інші теми міфів значною мірою присвячені освоєнню світу. Тема утворення світу і його кінця (Страшного суду) у середні віки не менш важлива, ніж для попередньої культури переходу хаосу в космос і навпаки. До того ж тут намічається усвідомлення космосу як соціального організму, що володіє розумом, адже уявлення про те, що Бог створив світ, у якому все відбувається за його волею, а людина створена "за образом і подобою Творця", має на увазі, що соціум не тільки жива, але і розумна антропоморфна істота (суб'єкт). У Канта світ й існує, і пізнається, і конституюється Богом через людину. Кантіанський соціум уже цілком може бути названий живим, творчим і розумним. Нарешті, Гегель в ідеях суб'єктивного, об'єктивного й абсолютного духу робить останній крок в усвідомленні культури як живого розумного організму.

Тепер про системи життєзабезпечення соціуму. Вони двоякі: з одного боку, ці системи, ймовірно, повинні забезпечити відтворення й існування людини як біологічної істоти, з іншого боку — власне культурні функції (змістоутворення, освоєння дійсності, розвитку тощо). Сучасні дослідження культури, включаючи і наше власне, дозволяють назвати такі основні системи життєзабезпечення соціуму як організму: базисні культурні сценарії і картини світу (для свідомості соціуму), соціальні інститути (соціальна організація), сфера освіти і виховання (відтворення, вироблення "людського матеріалу"), господарство й економіка (виробництво, розподіл, обміни, баланси