Єдність суб'єктивного й об'єктивного в ціннісному виявляється в градації самих цінностей. З одного боку, цінність — явище визначається інтенсивністю тих об'єктивно властивих йому властивостей, що мають користь для людини. Але з іншого боку, сам вибір інтенсивності визначається людськими інтересами, що можуть знаходиться в зворотно пропорційному відношенні до інтенсивності оцінюваної властивості. Якщо усі відомі цінності розподілити за ступенем їхньої значимості для людського існування, то вийде класифікація у вигляді ієрархії цінностей, підлеглих принципу субординації, де кожна цінність стосовно старшої відіграє роль засобу чи умови. Вищі цінності буття — людина і людство. Всі інші цінності — є такими лише постільки, оскільки забезпечують існування й еволюцію людства.

Класифікація цінностей:

1) Людина і людство — вищі цінності.

2) Природні ресурси, знаряддя праці і продукти праці необхідні для існування і відтворення людства — цінності матеріального життя.

3) Різні суспільні утворення, необхідні для життєдіяльності суспільства — цінності соціального життя.

4) Наукові знання, філософські, моральні, естетичні й інші уявлення, ідеї, норми, покликані задовольнити духовні потреби — цінності культури.

Визнають цінності не за їхньою приналежністю до світу речей, соціальних явищ чи елементів свідомості, а за тим, яку потребу вони переважно задовольняють. Соціальний механізм, за допомогою якого відбувається виявлення, систематизація, відтворення і розвиток цінностей, і складає людську культуру.

Культура мас такі функції:

1. Пізнавально-евристична функція. Знання матеріальної і духовної культури тієї чи іншої епохи дає можливість адекватно судити про ступінь пізнання природи і суспільства. Культура дає не тільки цілісну картину пізнання й освоєння світу за допомогою усіх форм суспільної свідомості, але і сприяє здійсненню евристичних цілей людини, її пошукам найбільш ефективних форм посилення влади людини стосовно навколишнього світу. Будучи реалізацією сутнісних сил людини у всіх сферах її діяльності, культура нерозривно пов'язана з творчістю.

2. Функції передачі соціальної спадщини. Поряд з генетичною програмою, розвиток людини здійснюється шляхом освоєння соціального досвіду попередніх поколінь. Це стає можливим переважно завдяки особливій суспільній системі — культурі, яка виступає формою збереження, соціальної трансляції, застосування й удосконалювання людського досвіду.

3. Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. Культура з позиції такої функції виступає як система суспільних норм і цінностей у сфері міжособистісних відносин. Регулятивна функція культури підтримується суспільною думкою, мораллю, правом.

Інтелектуальне, духовне життя суспільства виявляється в двох якостях. Духовне життя суспільства — реальний процес життєдіяльності людей, один з основних видів життєдіяльності, що включається в усі соціальні процеси. Щоб мати необхідні матеріальні засоби для життя, люди займаються матеріально-виробничою діяльністю. Але як свідомі істоти, люди не можуть не задовольняти свої духовні потреби, тому, здійснюючи виробництво свідомості, вступають у духовне спілкування. Духовне життя, з однієї сторони загальний спосіб життєдіяльності, а з іншої, — утворює відносно самостійну сферу.

Поняття духовне життя суспільства нерідко розглядають як синонім поняття духовна культура. Однак, духовне життя — визначена сфера громадського життя поряд з економічною, соціально-політичною сферами. Вона включає всі духовні формування, утворення, у тому числі, психологію людей, повсякденну свідомість, мораль і т.п. Духовна культура — визначений зріз духовного життя, її ядро. Загальносоціологічна теорія розглядає духовне життя у відносній цілісності і нерозчленованості, переважно в співвідношенні з матеріальним життям і суспільними сферами.

У соціології виділяються чотири групи показників розвитку культури суспільства.

1) Показники, що характеризують рівень розвитку суспільної свідомості, інтенсивність протікання культурних процесів.

2) Показники пов'язані з розкриттям домінуючого типу культурної орієнтації суспільства.

3) Фіксує ступінь утвердження в суспільній свідомості цінностей людського існування.

4) Характеризує культурний розвиток суспільства в аспекті взаємин пануючої культури з іншими культурами.

Культурне життя, будучи вбудованим в існуючу соціальну систему, підкоряється різним закономірностям. Серед них виділяються закономірності, властиві суспільству і ті, що розповсюджують свою дію на всю соціальну сферу, включаючи і культуру. Виділяються закономірності взаємозв'язку культури і системи відтворення матеріального життя, тобто взаємозв'язку між основними формами соціального буття. Постійно дають звістку закономірності взаємозв'язку культурного життя з іншими сферами життєдіяльності людей (економічною, політичною, сімейною, побутовою і т. п.). Не можна ігнорувати закономірності власне культурного життя. Заявляють про себе закономірності взаємозв'язку різних рівнів організації культурного життя, зокрема взаємозв'язку професійного й аматорського, суспільних і індивідуальних форм культурного виробництва і споживання, новаторства і тиражування.

Особливість закономірностей культурного життя складається в тому, що вони відносяться не тільки до духовного світу індивіда, але і до суспільного духовного виробництва, духовного споживання і духовного спілкування.

Формування суб'єкта соціокультурного процесу пов'язане з освоєнням інтеріоризацією культурних цінностей і норм, коли набувають соціальну значимість і визнання природні потреби і почуття індивіда. Механізм освоєння культурних цінностей і норм одночасно виступає механізмом відтворення й утворення культури. Дію такого механізму можна викласти у вигляді деякої послідовності (якщо не лінійної, то логічної) включення особистості у світ культури:*

залучення до світу культури починається з освоєння наявних культурних цінностей, залишених у спадщину від попередніх поколінь;*

наявність суспільно значимих цінностей створює можливості комунікації в культурній діяльності, звільняє її від впливу чисто суб'єктивної сваволі;*

створення нових культурних цінностей можливо лише за умови високої організації суспільного виробництва;*

для створення й освоєння культурних цінностей і норм формуються організації двох типів: інституціалізовані спілки, об'єднання, санкціоновані державою (університети, академії, консерваторії і т. п.) та неформальні групи, екзотичні спілки однодумців (політичні партії, творчі спільноти, художні суспільства, комуни і т. п.). Сформовані організації мають щось загальне: вони викликають поділ творчих організаційних функцій, що закріплюються поділом праці усередині духовного виробництва.*

різні форми масової комунікації закладають технологічні основи створення й освоєння норм і цінностей культури, що здобуває через системи освіти систематизований, комплексний та формально загальний характер. Культура, відкриваючи шлях наукою просвіті, стає могутнім фактором впливу на свідомості мас.

Відношення соціології культури і соціології науки, освіти і моралі

Предметом соціології культури як наукової галузі і навчального предмета є вивчення місця і ролі ціннісної системи культури в її зв'язках з іншими системами суспільства.

у соціології культури пропонується наслідувати три основні позиції.

1) Вивчення питань загальної теорії соціології, сполучених з дослідженням сфери культури як специфічної соціальної сфери.

2) Знайомство з прикладними аспектами соціології в сфері культурологічних проблем.

3) Оволодіння елементарними навичками емпіричних досліджень культури.

у якості допоміжної соціологія науки бере початок із праць основоположника позитивізму Опоста Конта. у 30-і роки XX століття багато в чому завдяки дослідженням Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Пітирима Сорокіна й особливо класичної праці Роберта Мсртона "Наука техніки і суспільство в Англії ХП століття" сформульована соціологічна концепція науки, яка стала в 60-і роки домінуючим зразком, що розвивається у взаємодії з філософією і методологією науки, соціологією пізнання.

Важливим у соціології науки є визначення місця і ролі науки в соціальній системі, що розвивається. Розвиток науки визначається п'ятьма соціальними нормами:*

універсалізмом (результати науки належать усім),*

розумним скептицизмом {піддаючи всі і вся сумніву, невизнання абсолютно непогрішних вчених та їхніх тверджень),*

безкорисливістю (наукою займаються заради її самої, вважаючи визнання колег найбільшою винагородою за успіх у дослідженні чи винаході, відкритті і т. п.),*

раціоналізмом (прагненням до узагальненого знання, вираженому в логічно несуперечливій формі),*

емоційним нейтралітетом.

Соціологія науки — галузь соціології, яка вивчає динаміку науки і її взаємини із суспільством, а також динаміку і соціальні аспекти наукової діяльності на рівні окремих вчених колективів суспільства.

На початку 70-х років норми соціології науки піддаються перегляду з постпозитивістських позицій (Майкл Поланьї, Томас Кун. Пауль Фейєрабенд, Імре Лакатос, Стівен Тумлін та ін.). У своєрідному маніфесті постпозитивізму книзі Томаса Куна "Структура наукових революцій" наука розглядається як чистий зразок, сприйнятий науковим співтовариством.

Соціологія освіти — галузь соціології, яка вивчає освіту як соціальний інститут, як форму і засіб суспільної життєдіяльності. Ключовим відношенням у соціології освіти вважається взаємодія інститутів освіти з виробництвом, соціальними структурами, політикою, мораллю і т. п. Предметом соціології освіти виступає реальний процес соціалізації особистості, придбання її соціального досвіду шляхом засвоєння природничо-наукових і гуманітарних знань, що складають соціальні потенції цивілізації. У межах соціології — освіта розглядається не як процес навчання і виховання (це складає предмет педагогіки) і не як сукупність знань і навичок, а саме як соціальний інститут з його підсистемами в їхній цілісності і сукупності.

Початок соціології освіти поклали праці американських учених Літера Франка Уорда і Джорджа Дьюї.

Соціологія освіти розкриває диспропорції між розвитком системи освіти і потребами суспільства, вивчає стимули до одержання освіти й ефективність отриманих знань, ступінь відповідності підготовки фахівців потребам суспільства. Система освіти розглядається не як замкнута сама в собі, а через різні "виходи" в інші великі соціальні системи.

Соціологія права — спеціальна соціологічна теорія, що вивчає право як соціальний інститут, як систему регулювання суспільних відносин і трансформації юридичних норм у соціальну поведінку громадян на всіх рівнях їхньої життєдіяльності. Цей напрямок соціологічної науки складається на стику юриспруденції і соціології, переслідуючи основну мету: вивчення функціональної дії права і його соціальної ефективності.

Ще на початку XX