Новітня соціологія

План

1. Проблеми методології
2. Теорія конфлікту
3. Символічний інтеракціонізм
4. Феноменологія
5. Етнометодологія

Проблеми методології

Із 60-х років XX ст. світ переживав гострі соціально-політичні та економічні потрясіння: ядерна загроза, міждержавні військові конфлікти, національно-визвольний рух, расова дискримінація, екологічна криза, бюрократизація, маскультура. На цьому фоні втратив свою актуальність та популярність структурно-функціональний підхід, який до цього часу вважався "загальною формулою" суспільних відносин. Проявляється різкий контраст між претензією пояснити все та нездатністю відповісти на реальні проблеми сучасності. Виник очевидний розрив між тим, що може дати і дає соціологія на її тодішньому етапі. Незважаючи на широке розповсюдження критичної соціології (теорії модернізації), вона виявилася безсильною, нездатною відповісти на проблеми сучасності. По відношенню до неї, соціальна реальність ніби "хитрила". Звідси виникла нагальна потреба пошуку виходу соціології із даного тупикового стану.

Соціологія знову почала "пошуки самої себе" з метою утвердження як універсальної науки про суспільство. Це й спонукало її повернути свій вектор пізнання до мотиваційно-смислової сфери людської діяльності, до ідеалів гуманізму. Головним лозунгом даного стану стало: "вернути в соціологію людину". Із втратою структурно-функціонального напряму, власного престижу знову постало питання про зв'язок теорії та методів у соціології. Тут проявилося два принципових підходи. Прихильники першого стояли на позиціях принципового розриву між філософською методологією та теоретичною системою в соціології - теорії "середнього рівня" і еквівалентній їм методиці та техніці соціальних досліджень. Прихильники іншого, навпаки, стояли на позиції обов'язково філософсько-методологічного обґрунтування теоретичних проблем соціології. Дана хвиля на довгі роки визначила контури новітньої соціології та створила основу так званого "інтелектуального соціологічного клімату", властивого гуманітарним наукам.

Дані пошуки породили в 60–70-ті роки "теоретичний вибух", який зумовив процес дроблення теоретичних підходів, диференціації соціологічного знання без авторитарного впливу будь-якої однієї теоретичної концепції. Відсутність єдиної теоретико-методологічної бази зумовило різнорідність і "нерівність" соціологічного рельєфу - мозаїку соціологічних теорій. Але водночас мало місце і взаємопроникнення ідей та виникнення інтерпретацій теорій, що, в результаті, розширило поле пошуку предметної сфери соціології.

З цього періоду, по суті, почався новий (який триває донині) період у розвитку соціології. Початок даного етапу характеризується ще кількома особливостями: по-перше, це пов'язано із розумінням предмета науки, його більш точним та суворим конструюванням. По-друге, мав місце і характер зв'язку між макро- та мікрорівнем соціології, теоретичною та емпіричною соціологією. По-третє, важливу особливість даного періоду становили і теоретичні реконструкції в соціології. Подальший розвиток методичного досвіду емпіричної соціології пов'язаний з вирішенням проблеми підвищення якості соціологічного дослідження.

У розбудові соціологічної методології видатну роль відіграв відомий австрійсько-американський соціолог Пауль Лазарсфельд (1901– 1976) "Соціолог вивчає людину в суспільстві, методолог вивчає соціолога в роботі", – стверджував вчений. Лазарсфельд запропонував власну структуру методології, яка скорегувала методологічну спадщину. З точки зору вченого, методологія, передусім, є діяльність, пов'язана із критичним аналізом і оцінкою методів та процедур соціологічного дослідження, виявом смислу та значень використовуваних понять, виявом наукового змісту соціологічних теорій. Велику увагу вчений приділяв розробці кількісних методів і застосовував їх у соціальних науках. Він особливо виділяв як найбільш плідний - метод шкалювання, вважаючи основним завданням емпіричної соціології пошуки більш уточненої техніки розробки шкал. Лазарсфельд вперше ввів у методику соціологічних досліджень ряд нових методів, як, наприклад, панельний метод.

Активно розвивався і процес спеціалізації та розширення сфери застосування методу контент-аналізу із формуванням чотирьох методологій його використання: лінгвістичної, семантичної (сценарної), документалістичної, цитаційної.

У результаті цілеспрямованих та спеціалізованих методичних досліджень формувалися теоретичні основи методів та методична стратегія. Розроблялися нормативні вимоги щодо збору соціологічної інформації. Дедалі, винайдення та застосування ЕОМ при обробці соціологічних даних внесло революційні зміни в дану галузь. Комп'ютер створив феноменальні можливості для оперативного обчислення великих масивів даних. Поряд із цим змінювалася і мова соціології. Застосування мови математики і математичних моделей розширили можливості соціологічного аналізу.

Одним із актуальних питань було співвідношення макро- та мікрорівнів у соціології. Розглядаючи соціологію, яка вивчає практично всі соціальні процеси та явища, видатний американський соціолог Ентоні Гідденс (р. н. 1938) чітко виділив в ній мікро- та макро соціологічні рівні і спробував критеріально окреслити їх межі та взаємовплив. Мікросоціологія, зазначає Гідденс, вивчає повсякденну поведінку в ситуаціях взаємодії "обличчям один до одного". Макрорівень досліджує широкі соціальні системи (політичні, економічні), а також довготривалі процеси. Зв'язок між ними вчений намагався обґрунтувати, використовуючи в якості соціального простору інституціональну сферу повсякденного життя. Повсякденна взаємодія людей здійснюється не сама по собі, не автономно, а відбувається у рамках певних соціальних систем, структур та інститутів.

При розгляді витоків наукового суспільствознавства через призму перших соціологічних концепцій акцент робився на проблематиці макрорівня. Ця проблематика концентрувалася навколо двох головних питань – як і чому суспільство само відтворюється та як і чому воно змінюється та розвивається. Залежно від філософських уподобань акцент робився на першому або на другому. Так були започатковані два основних теоретичних підходи до розв'язання макросоціологічних проблем: функціоналістський та конфліктологічний.

Теоретичний стан соціології, починаючи із 70-х років, визначається наявністю кількох напрямів і парадигм. Маючи на увазі диференціацію соціології за напрямами, вчені, як правило, виділяють три основних:

¦ "розуміючу" соціологію, або соціологію якісного стилю, до якої відносять символічний інтерпретаціонізм, феноменологічну соціологію, етнометодологію;

¦ неопозитивістську соціологію (структуралізм, структурний функціоналізм, неореволюціонізм, соціологію постіндустріального розвитку);

¦ неомарксистську соціологію, до якої відносять франкфуртську школу і радикально-практичну соціологію США.

Новим і важливим є підхід до аналізу сучасного стану соціології, заснований на сформованих парадигмах. Поняття "парадигми" було введено в широкий дослідницький обіг американським філософом та істориком науки Т. Куном у 70-х роках. Це поняття означає певну сукупність фундаментальних засад наукового знання. Парадигма - це вихідна концептуальна схема, свого роду модель постановки проблем і їх вирішення. Іноді під нею розуміють великі теорії або групи теорій і еталони, загальновизнані досягнення в галузі науки. Досліджуючи їх сучасний стан, вчені сьогодні не мають спільної думки щодо їх виділення та критеріїв.

Російський соціолог Г. Осипов виділяє кілька парадигм, критерієм типологізації яких служать теорії Маркса, Дюркгейма, Вебера, Скіннера. Це - парадигми "соціальних фактів", "соціальних дефініцій" та "соціального обміну". До першої він відносить структурний функціоналізм та теорію соціальних конфліктів, до другої – символічний інтеракціонізм та етнометодологію, до третьої – теорію обміну та психологічний редукціонізм.

Е. Гідденс як критерії виділяє концепції О. Конта (функціоналізм та структуралізм), Е. Дюркгейма, Дж. Міда (інтеракціонізм, символізм), Маркса (марксизм), Вебера (теорію конфліктів).

Інші дослідники схильні виділяти дві парадигми: класичну, котра базується на уявленнях соціальної реальності Вебера, Маркса, Дюркгейма, і сучасну, яка базується на поглядах виникнення принципово іншого типу суспільства, так званого інформаційного суспільства, визначальним фактором якого є система виробництва не товарів та речей, як у класичних поглядах, а інформації. На зміну "економічній людині" приходить людина нового типу, з притаманними їй новим способом життя, цінностями, мотиваційним механізмом. При цьому слово "пост" у термінах, що характеризують нову парадигму ("постмодернізм", "постіндустріальний", "посткапіталістичний", "посткомуністичний"), означає не тільки "після", що прийшло на зміну, але і заперечення по суті, змістовно, принципово.

Розглянемо окремі соціологічні парадигми, напрями, теорії, які яскраво відбивають різноманіття соціологічного знання.

Теорія конфлікту

Конфліктологічний підхід у соціології - важливий напрям розвитку соціології XX ст. Проблеми соціальних конфліктів ставляться та аналізуються практично всіма великими соціологами різних напрямів соціологічної думки. Тому в руслі цієї парадигми з'явилося чимало яскравих теоретиків цікавих концепцій та праць. Теорія конфлікту з'явилася у сучасному соціологічному знанні у 60-70-х роках, відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії, і займає у наші дні одне з провідних місць серед напрямів сучасної соціології.

У минулому великий внесок в наукову розробку цієї проблематики зробило багато класиків, зокрема К. Маркс, М. Вебер, Т. Зіммель, В. Парето. Більшість дослідників схиляються до твердження, що теорія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському позитивізму. Своєрідній "соціології порядку" була протиставлена "соціологія конфлікту", а тому і виникла необхідність розвивати "альтернативну" гілку соціологічної теорії – для більш адекватного відображення соціальної реальності.

На відміну від функціоналізму, конфліктологічний підхід зосереджує увагу не на механізмах самозбереження соціальної системи, а на чинниках трансформації, якісного перетворення її. Історія людства свідчить, що соціальні утворення відзначаються не лише стабільністю, врівноваженістю, узгодженістю, взаємодією своїх частин, а й кризами, конфліктами, іншими руйнівними процесами, які призводять час від часу до істотних змін у самих підвалинах суспільного життя людей.

Сучасна теорія соціального конфлікту карбувалася у працях американського соціолога JI. Козеpa (функції соціального конфлікту), німецького - Р. Дарендорфа (клас і класові конфлікти в індустріальному суспільстві), британського Дж. Рекса (соціальний конфлікт), Р. Мілла та ін. Фундатори конфліктологічного напряму в центр аналітичної уваги поставили конфлікти - найпоширеніший вид. Однак вони не відкидали і протилежний бік даного процесу - інтеграційний та коопераційний, наслідки в їх