Соціальний процес розглядається соціологами як вироблення та зміни соціальних значень, які не мають суворої причинової обумовленості і більшою мірою залежать від суб'єктів взаємодії, ніж від об'єктивних причин. Соціальне середовище трактується як результат взаємодії людей, котрі використовують ті чи інші символи і значення для зміни цього середовища.

У рамках соціології символічного інтеракціонізму мали місце кілька підходів. Перший з них – так званий "драматичний підхід", розроблений І. Гофманом (спираючись на "психодраматичну модель" соціального світу Дж. Морено), – ототожнює елементи сценічної дії і соціальної взаємодії. Цей підхід опирався на теорію взаємодії як гру і перебував під дією соціально-психологічних та структурно-функціоналістичних теоретичних орієнтацій. В цій "версії" людина веде гру разом із іншими індивідами, а характер та процес їхньої взаємодії зумовлюється завдяки таким ототожненням, як: "сценарій", "аудиторія", "актор", "маска". Соціальний світ як драма має свій сценарій, в процесі гри актори виступають на сцені, де і відбуваються соціальні дії. Завдання "драматургічної" соціології в окремих випадках полягало у тому, щоб знайти шляхи, способи пристосування індивідів до "сценарних" умов соціальної системи.

Інший підхід є суто методологічним - рефлексивна соціологія, або "соціологія соціології", розроблена американським соціологом Ельвіном Гоулднером. Він припускав неминучість неточностей, хибності у соціологічних теоріях з тієї причини, що загальні уявлення про світ, які підсвідомо поділяють люди, і сукупність переконань, які властиві тій чи іншій групі людей, до якої входить і сам теоретик чи соціолог, – не збігаються одне з одним. А значить, постає питання: "чи здатна соціологія перебороти дану власну обмеженість, і які теоретичні та практичні озброєння повинен використовувати соціолог для корекції неточностей та перекручень, що неминуче виникають?". Таким чином, "соціологія соціології" представляє собою програму соціологічної діяльності, що автоматично коректує власну реалізаційну діяльність, критично оцінює та виправляє помилки, які виникають при освоєнні та пізнанні навколишнього світу.

4. Феноменологія

У 60-ті роки з претензією на новий стиль теоретизування виступила феноменологічна соціологія, яка визнала, що людина як особистість виявляє свою індивідуальність завжди, маючи власну інтерпретацію соціальної реальності, і згідно з її накопиченим досвідом соціальної взаємодії. Унікальність людської особи виявляється головним чином в її соціальній суті.

Основні принципи феноменологічного методу були обґрунтовані визначним філософом Едмундом Гуссерлем. На початку XX ст. він висунув перші ідеї феноменології. Перша ж систематична розробка-концепція феноменології була здійснена у 30-ті роки (у працях А. Шюца).

Основні ідеї феноменологічного методу можна викласти в такому логічному ланцюгу: сутності всіх предметів чи явищ не завжди доступні пізнанню шляхом спостережень чи аналізу. Як правило, це досягається лише шляхом (її "вбачання") інтуїтивного відчуття. Людина в своєму пізнанні навколишнього світу має мати справу з чистою свідомістю як такою. У нашому повсякденному житті ми не піддаємо сумніву тому, що світ, який ми сприймаємо, є дійсно таким. Але, на думку Гуссерля, ми певною мірою повинні утриматися від загальноприйнятих установок, суджень про реальність навколишнього світу, а завдяки "душевним" людським якостям, завдяки переживанням ми можемо доповнити власне розуміння і сприйняття навколишнього світу.

Наукова цінність феноменології, на думку її фундаторів, і полягає у здатності реконструювати, трансформувати первісні "чисті переживання" у різновид пізнавальної діяльності людини. Гуссерлівська методологічна програма орієнтувала на повернення від наукових абстракцій до рівня буденної повсякденної свідомості. Вона вимагала інтуїтивної перевірки, переосмислення наукових понять. Феноменологічна філософія рухається до істини на основі первинних "відомостей" свідомості і глибинних інтуїцій пізнаючого суб'єкта. Головний пізнавальний метод Гуссерля - інтелектуальна інтуїція, "вбачання" суті, істини, ідеї. Тут робиться акцент на момент безпосереднього "вбачання" істини, її здатності саморозкриватися (поза роботою мислення). Таким чином, для вченого істинне знання та природнонаукове, швидше за все, виступають як антиподи.

Іншим засновником феноменологічної соціології був австро-американський соціолог Альфред Щюц. Його праці були присвячені обґрунтуванню методів і понять "розуміючої" соціології, при цьому вчений відштовхувався від ідей М. Вебера та Е. Гуссерля. Проблема "розуміння" (від "розуміючої" соціології) виникла, як ми знаємо, в гуманістичній сфері як альтернатива поясненню в природничих науках. Тому науково-пізнавальна діяльність (особливо щодо явищ культури) редукувалась М. Вебером через "розуміння" втілених в них смислах - суб'єктивності. Звідси брала свій початок "розуміюча соціологія" М. Вебера, яка виступала проти позитивістської соціології, об'єктивізму в науках про людину та суспільство. Водночас, неординарна теорія "ідеальних типів" Вебера була наріжним каменем даного світогляду і спрямована на отримання науково об'єктивної істини.

На думку А. Щюца, соціологія заходила в тупиковий стан, шукаючи відповідь на запитання: "яким чином є можливим суспільство?" В традиційній соціології дана проблематика приймалася "на віру" в те, що інші люди існують, їх дії мають суб'єктивний сенс, що комунікація та взаєморозуміння можливі і т. ін. Однак, на думку А. Щюца, це не повинно аналізуватися, це все є філософською проблематикою. А де ж тоді лежать "соціологічні" межі проблематики, предмета аналізу, як зрозуміти природу власних теорій і методів?

Свою програму вирішення даної проблеми Щюц обґрунтував на феноменологічній філософії Е. Гуссерля і обґрунтував "розуміючу" соціологію як феноменологічну соціологію, котра вимагає суб'єктивного компонента в пояснювальній схемі життєвого світу. Щюц показує, що найбільш повно і послідовно людська суб'єктивність реалізується в світі повсякденності.

Повсякденність - одна із сфер людського досвіду, що характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу і котра виникла на основі трудової діяльності людини. Як така, повсякденність і є "найвищою реальністю", вона є основою, на якій тільки і можуть формуватися всі інші знання. Повсякденна "типологізація" світу дає можливість краще його пізнавати, вона надає йому сенсу і є частиною мови, якою ми спілкуємось, та інструментарію, яким ми пізнаємо світ. Це знання він назвав знанням першого порядку. Наукове ж знати - це абстрактний світ наукових понять та законів, що історично виводилися на основі життєвого досвіду. А тому, за Щюцом, – це знання другого порядку.

Засади феноменологічної соціології дістали свій подальший розвиток в ідеях так званого "соціального конструювання реальності" американських соціологів Томаса Лукмана і Пітера Бергера. Вони, як і Щюц, виходять із того, що наукові знання, так само як і продукти художньої творчої уяви або релігійного переживання, закорінені у повсякденному життєвому світі людини, а тому їх можна розглядати як похідні від "повсякденного знання". Феноменологічна соціологія саме і вивчає зміст, структурні форми та функції такого знання. Причому повсякденне знання, на їхню думку, – це динамічна структура, у якій постійно має місце обмін, циркуляція. Основу її становить так звана "ситуація обличчям до обличчя" (візаві).

У будь-якій людській діяльності, пояснюють вчені, має місце повторення певних стандартних дій, що ведуть до успіху. Люди здебільшого діють за звичкою та готовими зразками, а не тяжіють до інновацій. А соціальні інститути формуються як певні способи типологізації вже наявних зразків взаємодії. Завдяки використанню феноменологічного аналізу соціальна реальність, на думку Лукмана і Бергера, постає як феномен "життєвого світу", що безпосередньо подано свідомістю І індивідів, яка існує в їх колективних уявленнях і корегується людською інтуїцією та відчуттям.

5. Етнометодологія

У 60-ті роки широке визнання серед американських соціологів здобуває різновид феноменологічної соціології – етнометодологія, започаткована Геральдом Гарфінкелем (одним з учнів Т. Парсонса). На думку дослідників, етнометодологія займає ніби проміжне положення між символічним інтеракціонізмом та феноменологією, спираючись на принцип єдності між суб'єктом та об'єктом опису.

Етнометодологія формувалася за аналогією з "етнонаукою", котра займалася антропологічними дослідженнями примітивних суспільств. У ній намітилася спроба показати, що за примітивними формами повсякденності - повсякденної поведінки, ховаються соціальні структури, що підтримують існування всього суспільства.

У теоретичних підходах етнометодології Г. Гарфінкеля та А . Сікурелла акцент робився на активному, творчому характері людської поведінки, її здатності організувати соціальне середовище в повсякденному житті. Вивчаючи спілкування, можна скласти уявлення про основні механізми людської соціальної діяльності. Тому термін "методологія", як пояснює Г. Гарфінкель, означає, що об'єктом дослідження тут будуть ті методи, якими люди користуються у повсякденному спілкуванні, не усвідомлюючи, звичайно, їх суті (як і не усвідомлюється народом суть більшості традиційних звичаїв, ритуалів та ін.).

Феноменологія та етносоціологія довели, що повсякденність - "дрібниці життя" - не позбавлені інтересу, вони тісно пов'язані із довготривалими і моніторними процесами відтворення соціальних інститутів. Це дозволило перетворити етнометоди, що застосовуються в повсякденному житті, на процедури дослідження сучасної високоорганізованої культури. В її рамках соціологія отримала статус "етнонауки" як базис в ній соціологічного аналізу сучасного соціального життя.

Згідно з цією концепцією усвідомлення сенсу того, що індивід говорить, – становить виключно усвідомлення методу його спілкування (говоріння), виявлення того, як він говорить. Тому предмет етнометодології – це процедура інтерпретацій,