Неоднорідність праці як основа соціальної диференціації працівників

Соціально-економічна нерівність (неоднорідність) праці виступає як соціальна проблема, що не тільки успадкована від минулого, а й така, що постає знову й знову внаслідок розвитку науки і техніки. Проявляється ця нерівність в наявності різних за змістом і умовами праці видів трудової діяльності, пов'язаних з відмінностями в техніко-технологічній оснащеності виробництва, з одного боку, і в рівні розвитку, трудовому потенціалі самих працівників, з другого.

Власне кажучи, йдеться про цілу сукупність нерівностей, що й складають структуру соціально-економічної нерівності праці. До найважливіших із них належать: залученість у матеріальне чи духовне виробництво, аграрні чи індустріальні види праці; поділ праці на розумову і фізичну, кваліфіковану і некваліфіковану, фізично важку і порівняно легку; відмінності в монотонності й різноманітності; здійснення праці в шкідливих або сприятливих для організму умовах; поділ праці на організаторську (управлінську) і виконавську та ін.

Кожна з нерівностей (неоднорідностей) виникає як результат поділу праці і є основою, базою для формування соціальних відмінностей між працівниками. Ці відмінності приводять до диференціації працівників, до їхньої соціальної неоднорідності (нерівності). Іншими словами, соціально-економічні відмінності в праці є економічною основою, на якій складаються і відтворюються відмінності між групами працівників за соціальними ознаками.

Основними соціальними ознаками, за якими диференціюють працівників, є: рівень забезпечення матеріальними й соціальними благами (житло, можливості оздоровлення і відпочинок, медична допомога тощо), розміри середньої зарплати, різного роду доплати, середній дохід на одного члена родини, рівень освіти і культури, ступінь розвитку трудової і суспільної активності, характер проведення дозвілля та ін. Крім того, професійно-кваліфікаційні групи розрізняються за інтересами, запитами, орієнтаціями, ставленням до праці, престижністю.

Диференційований вплив неоднорідності праці можна простежити за двома основними напрямами: по-перше, через зміст праці, у якому виявляється її виробничо-технічна сторона, і, по-друге, через характер праці, у якому виявляється її соціально-економічна сторона.

Зміст праці являє собою сукупність трудових функцій, що відтворюють взаємодію людини і знарядь праці в процесі праці, а також співвідношення і взаємозв'язок цих функцій.

З огляду на те, що знаряддя й засоби праці на сучасних підприємствах являють собою переплетіння всіляких їхніх видів і рівнів як за складністю, так і за ступенем відповідності науково-технічному прогресу, то й неоднорідність праці проявляється в різноманітності трудових функцій працівників.

Залежно від ролі у виробничому процесі розрізняють такі основні трудові функції:*

енергетична, котру працівник виконує як джерело руху засобів праці;*

технологічна, у якій працівник безпосередньо обробляє предмет праці, об'єднуючи тим самим предмет і засоби праці;*

контрольно-регулювальна, яка полягає в спостереженні і контролі за рухом предмета і засобів праці, у здійсненні налагодження й регулювання устаткування;*

управлінська, пов'язана з підготовкою та організацією виробництва, а також керівництвом виконавцями.

Поєднання тих чи інших функцій з затратами часу на їхнє виконання характеризує зміст конкретних видів праці; зміни в їхньому поєднанні ведуть до змін змісту праці. Так, різний ступінь механізації праці визначає різне співвідношення функцій конкретної праці: ручна, механізована, автоматизована, а також різний ступінь насиченості її розмовою діяльністю, тобто змістовність праці.

Змістовність праці характеризується рівнем складності , різноманітністю виконуваних працівником трудових функцій, ступенем використання інформації для вирішення виробничих завдань, а також виробничою самостійністю і відповідальністю працівника.

Зміст праці трансформується у зв'язку зі змінами трудових функцій під впливом різних факторів. Головним серед них є науково-технічний прогрес, який полягає в заміні ручної праці машинною та переході від простих машин до автоматизованих.

На зміну традиційній три ланковій системі машин (машина-передавальний пристрій-двигун) додається четверта ланка – пристрій автоматичного контролю і управління виробничим процесом у вигляді електронно-обчислювальних машин.

До машин і механізмів дедалі більше переходять функції безпосереднього впливу на предмет праці, зменшується частка мускульних зусиль працівників. При цьому зростають затрати часу працівників на технічне обслуговування, управління, підвищується їхня відповідальність та самостійність. У кінцевому рахунку про ступінь впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу можна судити за рівнем змістовності праці на конкретному підприємстві.

Відмінності в трудових функціях, в неоднорідності праці приводять до соціальної різнорідності груп людей, закріплених за різними видами праці. У процесі функціонування цих груп формуються певній стійкі зв'язки між їхніми членами, встановлюються соціально-трудові норми й відносини, складається соціальна структура виробничого колективу.

Під соціальною структурою в соціології праці розуміють сукупність соціальних спільнот і груп, пов'язаних стійкими взаємними відносинами з приводу їхнього суспільного становища (соціального статусу), соціальних ролей у різних сферах життєдіяльності виробничого колективу.

До структури виробничого колективу входить сукупність різних соціальних груп. Залежно від змістовності праці розрізняють дві великі групи працівників: фізичної і розумової праці. Основна соціальна відмінність між ними полягає у видах енергії, що витрачається в процесі праці: фізичної і м'язової — у першій групі і розумово-нервової і психічної — у другій. Додаткові відмінності визначаються їхньою роллю в організації праці, умовами праці й побуту, рівнем і способом оплати праці, культурно-освітнім рівнем, змістом дозвілля та ін.

Співвідношення між цими групами рухливе й відповідає рівневі досягнень науково-технічного прогресу на конкретному виробництві. Характерним для підприємств країн СНД є все ще висока питома вага ручної праці, що становить у промисловості близько 40 %, а в будівництві сягає за половину. Майже кожен третій робітник у промисловості зайнятий малозмістовною працею.

За відмінностями у змісті функціональних ролей і характері виконуваних службових обов'язків на виробництві утворюються функціональні групи: робітники, інженерно-технічні працівники і службовці.

Робітники, загальною функцією яких є безпосереднє виконання операцій виробничого процесу, поділяються на основних і допоміжних. Основні робітники є учасниками безпосереднього виготовлення продукції, для випуску якої сформований виробничий колектив. Допоміжні робітники обслуговують основний процес, сприяючи його ефективному здійсненню.

Інженерно-технічні працівники і службовці виконують функції управління та організації виробництва, його науково-технічного забезпечення, підготовки, обробки й використання інформації. їхня праця має управлінський чи виконавський, творчий чи репродуктивний характер.

Залежно від структури і взаємозв'язку виконуваних трудових функцій усі працівники розрізняються за професійно-кваліфікаційними групами.

На основі професії, що відбиває рід діяльності, набір функцій, суму спеціальних знань та умінь, виокремлюють групи токарів, слюсарів, фрезерувальників, економістів, технологів, механіків, енергетиків та ін.

На основі кваліфікації, що характеризує обсяг і структуру знань і навичок, складність діяльності та трудових функцій, виокремлюють групи робітників не кваліфікованої праці, малокваліфікованої, середньої і високої кваліфікації. Серед керівників розрізняють групи вищої, середньої і нижчої ланки. Фахівці і технічні виконавці бувають першої, другої і третьої категорії.

Таким чином, професії розрізняються за складністю праці і кваліфікацією працівників. Можуть бути професії простої праці, професії рівнопредставленої простої і складної праці і професії переважно складної праці. Цим групам відповідають різні кількості ступенів кваліфікації, складність кожного ступеня і час їхнього освоєння. Усім професійним і кваліфікаційним групам відповідає свій рівень зарплати, освіти, загальної культури, структури цінностей, трудової і соціальної активності.

Вивчення, аналіз та оптимізація соціальної структури трудових колективів необхідні менеджеру для пропозиції і реалізації ефективних методів і соціальних технологій, спрямованих на згладжування нерівності працівників, компенсацію її наслідків.

Завершуючи розгляд впливу змісту праці на соціальну нерівність працівників, зазначимо, що з ним пов'язана та частина потенціалу працівника, що характеризується його професійними здібностями, навичками в поєднанні з фізичними можливостями. Водночас успіх трудової діяльності багато в чому залежить і від того, як людина ставиться до праці, що є одним із визначальних ознак характеру праці.

У соціології характер праці розуміють як соціально-економічну природу трудового процесу, суспільну форму його організації, спосіб взаємодії людей у процесі праці. Характер праці відбиває її соціально-економічну неоднорідність, розчленованість у межах тієї чи іншої форми. Характер праці вказує на соціально-економічний статус працівників, їх місце в системі суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і духовних благ. Реалізований через характер праці зв'язок працівника і суспільства виражається через його сутнісну ознаку — ставлення до праці.

Ставлення до праці може бути позитивним, негативним та індиферентним (нейтральним, байдужим). Воно виражає зв'язок між працівником і працею з приводу виробництва й розподілу матеріальних і духовних благ.

Сутність ставлення до праці складається в реалізації сформованого трудового потенціалу працівника під впливом усвідомлених потреб і зацікавленості. Це відношення характеризує ступінь прагнення працівника виявляти свої фізичні і духовні сили, використовувати свій професійний досвід, знання і сукупні здібності для досягнення кількісних і якісних результатів праці.

За своєю природою ставлення до праці являє собою складне соціальне явище. Структурно це відображається в єдності трьох взаємопов'язаних елементів: мотивів та орієнтації трудової поведінки; реальної (фактичної) трудової поведінки і вербальної поведінки, яка полягає в оцінці працівниками трудової ситуації.

Перший з елементів, мотиваційний, пов'язаний з виникненням і управлінням трудовими мотивами та установками, якими керуються працівники в трудовій діяльності. Будучи побудниками трудової поведінки, вчинків і дій, вони в сукупності утворюють мотиваційне ядро. Мотиваційна сфера трудової діяльності завдяки своїй значущості буде розглянута окремо (глава 7).

Другий структурний елемент ставлення