Отже, зростання складності організму зумовлене необхідністю виживання, виживання є творення, останнє супроводжується руйнівною роботою зовні, руйнування ж вимагає прояву агресивності, більший інтелект— велика агресивність. Таке синергетичне пояснення агресивності.

Занадто все просто в цій схемі. Загальним недоліком усіх екологічних пояснень агресії і насильства є, на мій погляд, спрощене бачення даної проблеми. Правда, є дослідники, які говорять, що інтелект є інструментом економії агресії. Здається, саме інтелектуальна сила людини в собі самій містить моральні межі свого агресивного прояву: недарма Сократ наполягав на тому, що знання тотожне чесноті. Без знань не було б і ядерної зброї — цього засобу примусу до світу цілих народів. Здається, що екологи намагаються засобами формальної логіки, яка не терпить протиріч, вирішувати питання діалектики розвитку природи і суспільства. Тому схеми, побудовані логічно дуже правильно, звичайно не розкривають усієї складності проблеми.

Соціальне пояснення насильства. Відомий вислів К. Маркса про те, що насильство завжди було повитухою історії. Зрозуміло, що це не заклик, а констатація факту (в "Інтернаціоналі" є слова: "Увесь світ насильства ми зруйнуємо..."). Насильство пов'язане з жорстокістю у відносинах між людьми (групами, народами), а вона є функцією нестатку, тобто відчуття недоліку в задоволенні потреб, у першу чергу вітальних. Життєва боротьба за існування посилює відносини людей, і перед цим фактором усі інші фактори агресивності людини відступають на задній план. Взаємна боротьба людей за володіння благами, за соціальну позицію, яка забезпечує впливовий статус і престиж, за переваги в освіті й у власності є соціальною формою прояву феномена домінування людини над людиною, її прагнення до переваги в якій-небудь сфері, що викликає опір інших. Найточніше така боротьба виражена в класовій боротьбі між багатими і бідними, боротьбі пригноблених проти гнобителів тощо. Цій боротьбі нема ліку: ще стародавні стверджували, що йде "війна всіх проти всіх" (bellum omnium contra omnes) і ще "силу варто відбивати силою" (vim vi repellere licet — Сенека).

Такою боротьбою любов відтискується в сім'ю, зводиться або до сексуальної або ж до любові лише щодо близьких, або ж людина шукає підтримки, розумінні і ствердження своєї особистості в релігії. Соціальне ж життя нагнітає лише неврози при такому розщепленні людини на борця, що не зупиняється ні перед чим у прагненні домінувати, і людини люблячої, що розчиняється в іншій. Я людини при цьому розколоте, і почуття, її самовідчуття амбівалентні. Експектації від такої людини дуже суперечливі, і дуже важко їй довіряти при взаємодії з нею. Відносини непрозорі, особистість розщеплена.

Сучасне соціальне життя нав'язує індивіду той модус дії, який організовує соціальну практику і виступає для індивіда як габітус—система схильностей (диспозицій), об'єктивно пристосованих для досягнення певних результатів, тобто соціальних цілей. Для окремої людини габітус — це коло життєвих необхідностей, на яких активно позначається минулий досвід у вигляді схем сприйняття, думок і дій, що і гарантує "правильність" практик, їхню легітимність в очах людей. Габітус залежить, однак, більше від відмінностей у суспільствах, вихованні, престижі, звичаях і моді, ніж від суб'єктивності індивідів. І якщо соціальне життя диктує індивідам спосіб дій, який найбільш ефективно приводить до мети в даних умовах, то люди звичайно вибирають лінію своєї поведінки, виходячи з цього диктату. Суспільство, побудоване на принципах домінування, панування одних над іншими, відкриває дорогу до насильства. Спалахи насильства за останні роки, їх оцінка й аналіз підводять до думки про те, що головним фактором соціального насильства є не інстинкти агресивності людини, адже за ці роки генотипи не змінилися, а соціальні умови життя. Отже, мова взагалі повинна йти не про повну ліквідацію насильства в суспільстві, а про його мінімізацію, про максимально можливе зменшення ролі насильства в пропонованих суспільством способах дії, що ведуть до успіху індивіда в сферах економіки, політики і екзистенціальносгі.

Суспільства, що сповідають рівність суспільного становища людей (різні варіанти "соціалізму"), прагнуть мінімізувати соціальне насильство, вводячи демократичні "правила гри" для задоволення прагнення людей до домінування і суперництва (вибори, підвищення владної ролі суспільної думки про ті чи інші дії влади чи партій, дотримання відповідності міри праці і міри споживання тощо). Виникає протиріччя між прагненням людей до свободи і "правилами гри", що нав'язуються суспільством.

"Класичний" соціалізм вбачав основну причину нерівності і соціального насильства лише в сфері економіки, у характері власності, в експлуатації людини людиною. Практика такого соціалізму виявила, однак, й іншу сторону, не менш важливу: насильство організації надлюдиною. Утвердження нового способу життя (сукупності укладу, рівня, стану і стилю життя, заснованого на суспільній власності на засоби виробництва) могло бути проведене в життя лише шляхом застосування класового насильства за допомогою державної влади (диктатури пролетаріату). Сила держави у вирішенні соціальних завдань відчутно зросла. Це призвело, та й не могло не призвести, до різкого посилення насильства з боку політичних організацій суспільства, тобто до тоталітаризму. Суспільні структури стали диктувати схеми дії, що ведуть до повного підпорядкування індивідів цілям держави і політичної партії.

У суспільствах, що сповідають соціальну нерівність, навпаки, сила держави направляється на підтримку інтересів, які уже сформувалися, "класично" домінуючих у суспільстві груп і класів (а їхні інтереси видаються за інтереси всіх громадян), на забезпечення свободи особи у всіх сферах життя, насамперед в економічній. Насильство в такому суспільстві має основні свої корені в економічних відносинах: левова частка злочинів - економічні. Теоретично сила грошей повинна забезпечувати прогрес в економічній сфері за умови свободи особи, а сила держави (організації будь-якого рівня) — забезпечувати соціальну справедливість, тобто законність, легітимність будь-яких домінацій, перевага тих чи інших груп і класів.

Обидва типи суспільства покликані мінімізувати насильство у відносинах людей і у відносинах "влада — громадянин". В основі такої практики лежить вироблений європейською культурою кодекс прав і свобод людини.

Реальна конвергенція обох типів суспільства є теоретичною мрією, спрямованою на гуманізацію громадського життя.

Політика: ідеологія і практика

Прагнення до домінування одних людей і груп над іншими характерне насамперед для політичної й економічної сфер життя. У політиці це боротьба за владу, в економіці — за власність. В обох випадках мова йде про ресурси для життєдіяльності. Домінування забезпечується в результаті можливості розподіляти ресурси. Досягнення домінуючого становища приносить конкретним людям (групам) важелі впливу на інших людей, а через них — на процеси життєдіяльності суспільства (метафора "важелі впливу" розшифровується за допомогою наукових категорій "статус", "престиж", "імідж", "власність", "авторизація ресурсів" і "розміщення ресурсів").

Щоб зрозуміти екзистенціальні джерела насильства в політичній і економічній сферах життя людей, необхідно побачити природу цих видів діяльності. Ні політична, ні економічна (нетрудова) діяльності не мають самі в собі меж свого прояву, Позначених мораллю, у них для досягнення мети припустиме використання будь-яких засобів ("право сили", "гроші не пахнуть"). Цинізм влади як економічної, так і політичної, — загальновідомий. Тому мова йде не про "умовляння" цих носіїв влади, а про те, щоб приборкати їх ззовні введенням "правил гри" як на державному рівні, так і на рівні установ (організацій: партій, рухів, фірм, корпорацій тощо). "Правила гри" встановлюються законами, принципами і нормами, на підставі вимог права і моралі яких забезпечується їхня легітимність. Головним "правилом гри" є вибори демократичного характеру, коли виборці так чи інакше переконуються, що той чи інший кандидат на представницьку, виконавчу чи судову посаду дійсно уособлює собою необхідні знання і досвід, правові і моральні норми та здатний їх дотримувати. Однак слабкістю системи демократії українського суспільства є майже повна відсутність практики навіть мінімальної звітності обраних діячів перед виборцями (видно, ця слабкість — хронічна, пов'язана з історичним станом менталітету народу).

Влада як політична, так і економічна, має потребу в ідеологічному забезпеченні її функціонування. Ідеологія — духовний засіб боротьби за інтереси, вона не може бути універсальною, адже в суспільстві немає груп з єдиними інтересами (крім захисту Батьківщини). Вона має критичну, мобілізуючу, захисну і роз’яснювальну функції. Пропаганда пов'язана з роз'ясненням основ прийнятої доктрини (ідеології досягнення мети), із критикою інших доктрин і том самим — із захистом своїх позицій. Агітація покликана мобілізувати людей "своєї" соціальної бази, електорату, інтереси яких захищаються, на конкретні політичні й інші дії.

В основі будь-якої ідеології лежать ідеї, у них коротко формулюється позиція й основна мета суб'єкта ідеї: нації, класу, групи демографічного чи професійного характеру. Будь-яка ідеологія прагне до легітимізашії (до визнання своїх ідей "законними", тобто справедливими, правильними, соціально визнаними). Однак через те, що немає єдиної ідеології, вона