Методологія соціального пізнання

План

1. Пропедевтичні зауваження

2. Загальна характеристика методології наукового пізнання

3. З історії розвитку методологічної проблематики*

Пропедевтичні зауваження*

Загальна характеристика методології наукового пізнання*

3 історії розвитку методологічної проблематики*

Структуралізм у гуманітарних науках, віл структурно! лінгвістики до функціональної семантики та структуралізму в соціології*

Поняттєво-функціональне відображення дійсності*

Методологічна самосвідомість та раціоналізація науково-теоретичної діяльності*

Як ставлять та розв'язують проблеми*

Емпіричні методи пізнання та гіпотетико-дедуктивний метод у соціальному пізнанні

Пропедевтичні зауваження

У наш надзвичайно динамічний час відбуваються істотні смислові зміни у мові науки. За всіма цими змінами важко простежити. Тому бажано орієнтуватися на більш-менш усталені значення вихідних понять будь-якої науки, якими у нашому випадку є поняття "метод", "методика" та "методологія". Слово "метод", яке походить від грецького "methodos" (прийом, спосіб, спосіб дії, шлях), вказує на шлях, спосіб досягнення певних цілей (практичних чи теоретичних). У науці терміном "метод" позначають упорядковану послідовність інструментально забезпечених дій, тобто мають на увазі певний тип продуктивної діяльності, що передбачає використання відповідних інструментів.

Технологічний аспект методу фіксують терміном "методика" у значенні точного дотримання певної послідовності дій. У певному розумінні термін "методика" близький за значенням до математичного терміна "алгоритм" (система операцій, здійснюваних за визначеними правилами для розв'язання відповідних завдань).

Коли людям бракує тих чи тих знань, практичних навичок, інструментів для досягнення поставленої мети, вони, як правило, спочатку звертають увагу на вже відомі методи, щоб вдосконалити та розвинути їх. Так виникає методологія як спосіб усвідомлення можливостей наявних наукових методів і способів практичного використання набутих знань. Інакше кажучи, методологія не обмежується теоретичним підходом до розв'язання завдань, зумовлених природою наявних методів; вона є також своєрідним і дуже важливим регулятором застосування цих методів та розробки нових.

Методологія наукового пізнання, соціального зокрема, є необхідним набутком сучасної науки.

Розвиток науки пов'язаний не тільки з удосконаленням методів і форм пізнання, а й зі створенням нових пізнавальних інструментів. Тому правильна оцінка наукового інструментарію допомагає вченим відносно швидко розв'язувати однотипні завдання, критично запозичуючи досвід та перевірені методи з інших наукових дисциплін.

Про методи наукового пізнання, як і про знаряддя праці, можна сказати так: методи — це втілення єдності суб'єкта та об'єкта пізнання з урахуванням того, що у будь-якому різновиді людської інструментальної (знаряддєвої) діяльності одночасно змінюються об'єкти, розкриваючи свої нові властивості, та суб'єкти, збагачуючи себе новими знаннями про предметний світ. Змінюються також інструменти, вдосконалюючись і розвиваючись, як того вимагають об'єктивні обставини та нові цілі людської діяльності на базі дедалі ширших та глибших знань про навколишній світ. Адже ми пізнаємо світ для того, щоб змінювати його відповідно до наших реальних потреб та інтересів. З цього випливає, що методи пізнання мають відображати споживчі (у широкому розумінні) якості предметів. Кількісне та якісне розширення існуючого споживання передбачає не безкорисливе дослідження дійсності, а дослідження з метою відкриття нових споживчо корисних властивостей речей, нових різновидів технічного оброблення предметів, за допомогою якого цим предметам надають нової споживчої вартості (цінності). Метод не є щось самостійне й незалежне від суб'єкта. Немає й не може бути ніякого пізнання поза наявною даністю суб'єкта пізнання, але це не означає, що методи цілком і повністю зобов'язані своїм існуванням породжувальній силі нашої голови. У реальному житті об'єкт існує до суб'єкта і тим самим немовби задає, визначає характер та природу "посередника" (методу, інструменту, знаряддя праці) між собою та людиною. Суб'єкт не може не зважати на цей факт, хоча й намагається "хитрувати".

Видатний представник класичної німецької філософії Г. В. Ф. Гегель (1770—1831) першим звернув увагу на здатність людського розуму до хитрування. Він зауважив, що будь-яка досягнута мета стає засобом для досягнення нової мети, і тим самим царство засобів дедалі збільшується. Будь-якої мети досягають шляхом застосування засобів, що полегшують життя тим, хто їх опанував. У цій винахідливій розважливості німецький мислитель вбачав феномен "хитрування розуму". Іншими словами, хитрування розуму полягає в тому, що людина для задоволення своїх духовних та матеріальних потреб помішає між собою та об'єктом пізнання об'єкт-засіб, змушуючи мету та засіб впливати одне на одного і виявляти у цьому процесі свої раніше приховані властивості. Сила наукових понять, методів наукового пізнання міститься у тих предметах об'єктивної дійсності, які відображені за допомогою цих понять і методів у нашій свідомості.

Метод тільки тоді науково виправданий, коли його "технологія" відображає закономірності об'єктів, які залучені до сфери практичної життєдіяльності людей і які стали об'єктами пізнання для зацікавленої в них людини. Тому для аналізу дійсності слід звертатися до самої дійсності, а не до бажаних уявлень про неї.

Загальна характеристика методології наукового пізнання

Будь-який науковий метод — це система пізнавальних дій і водночас об'єкт-засіб, тобто певна специфічна "річ", відмітна від інструментальної діяльності суб'єкта пізнання та практичних дій. Знання цієї системи та природи цього об'єкта утворює те, що називають методологією, або теорією методу.

Говорячи простіше, метод можна розглядати, по-перше, як своєрідний шлях з пункту А до пункту В, який не завжди являє собою швидкісну магістраль з дороговказами та рештою зручностей. У реальному житті на ньому трапляється і бездоріжжя та інші не дуже приємні "сюрпризи". Тому метод у широкому розумінні слова — це дуже звивистий шлях, який передбачає безліч способів досягнення поставленої мети.

Крім того, метод як інструмент (об'єктний бік методу) можна порівняти з вибухівкою, за допомогою якої ми руйнуємо граніт "речей", що нас цікавлять. У такому разі метод постає не в ролі шляху чи дороговказу, а радше в ролі енергетичного запалу, в якому час на подолання "перешкоди" і рух у бік цієї "перешкоди" немовби спресовані в очікуванні цілеспрямованого вибуху. Зрозуміло, що вибухівка за нормальних умов зберігання сама по собі не вибухає; для звільнення її руйнівної енергії потрібна наявність цілеспрямовано діючого суб'єкта. Тому метод, який не використовують, — це мертва, даремна "річ".

Таким чином, у найабстрактнішому розумінні, а не тільки у науковому, про метод можна говорити подвійно, а саме — як про сукупність способів дій для досягнення поставленої мети та як про сукупність інструментів.

Дещо інший смисл має слово "методика". Якщо під методом розуміють знання всіх головних маршрутів майбутнього шляху, то під методикою у цьому разі треба розуміти конкретизацію певних маршрутів. Кажучи іншими словами, якщо метод — це якась цілісна діяльність (наприклад, мандрування з пункту А до пункту В), складена з безлічі дій (наприклад, наші дії як автомобілістів, пішоходів, альпіністів тощо), то методика — це знання конкретних операцій, на які розкладено дії (наприклад, керування автомобілем). Зі свого ж інструментального боку методика щодо методу є винятково важливим компонентом якогось єдиного механізму чи організму.

Методологія зазвичай обмежена вивченням методів, оскільки методика вужча й частковіша, хоча під час розв'язання питань методичного характеру можуть виникнути проблеми, які мають загальне методологічне значення.

У рамках сучасної філософії методологію розглядають як відносно автономну частину теорії наукового пізнання — гносеології (від грецьк. gnosis — знання, пізнання + logia — вчення), яка націлює методологічний аналіз на вивчення єдності суб'єкта, предмета та методу наукового пізнання в контексті вчення про науково-практичне перетворення дійсності. Сучасного методолога цікавлять не тільки шляхи, способи досягнення істинного знання, а й оптимальні форми практичної реалізації пізнаного. Отже, методологія соціального пізнання передбачає аналіз потреб суб'єкта теоретичних та практичних дій; вивчення способів досягнення істинного знання; аналіз ефективних і найприйнятніших для людини способів використання істинного знання на практиці.

Раніше гносеологія включала не тільки методологічні питання наукового пізнання, а й проблематику пізнавальних здатностей людського індивідуума. Проте спеціалізація наук (зокрема, поява наукової психології) призвела до того, що філософія була змушена розпрощатися з низкою понять і методів, які традиційно належала до її царини. Але цим справа не обмежилася. Та роль, яку природознавство, технічні та частина соціальних наук (економіка, соціологія, психологія тощо) почали відігравати в сучасному соціально-економічному житті та у промисловому виробництві, змусила багатьох філософів увести до свого наукового лексикону поняття "практика" в його новому значенні (у XVIII—XIX ст. це поняття розглядали переважно з точки зору моральних форм поведінки), тобто у значенні практичної реалізації або апробації, перевірки пізнаного.

Одним з принципових у теорії пізнання є питання про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Розв'язуючи це питання у рамках соціального пізнання, треба розглядати об'єкт крізь призму взаємодії суспільної людини (суб'єкта) із соціально значущою дійсністю (об'єктом), яка є предметом впливу, а отже, й пізнання. Схожих змін зазнає й поняття суб'єкта, яке наповнюється соціально-історичним змістом. На перше місце висувається положення про те, що суб'єкт пізнає тією мірою, якою він діє. Тож проблема пізнання постає як проблема практичної дії, під якою розуміють дію не тільки у матеріальній, а й у духовній сфері, якщо остання зазнає певних змін згідно