Методологічна проблематика сучасної соціологічної науки

Навіть поверхове ознайомлення зі станом справ у галузі соціологічних досліджень XX — початку XXI ст. показує, що сучасна соціологія у своєму організаційному та науково-теоретичному плані перебуває на етапі становлення. Тому не слід переоцінювати її досягнення у галузі теорії та методології соціального пізнання. Суперечки з цих питань тривають, що відображається, до речі, й на розробках емпіричних методик конкретно-соціологічних досліджень. Через суперечність теоретичних припущень, які є для них засадовими, не завжди ці методики виправдовують себе. Ось чому доцільно звернутися до методологічної проблематики сучасної соціологічної науки.

У найзагальнішому та найпершому наближенні методологію наукового пізнання можна визначити як нормативну дисципліну, яка вивчає принципи організації наукових досліджень, відмітні риси двох рівнів пізнання (емпіричного та теоретичного), а також приписує слідувати певним процедурам, керуючись при цьому відповідними теоретичними принципами та конкретною дослідницькою технікою.

Перед нами стоїть завдання обрати такі компоненти загальної методології наукового пізнання, які здатні надати найбільш конструктивну допомогу в розробці конкретних соціологічних методик. Повчальним прикладом може бути ергономіка (від грецьк. ergon — робота + nomos — закон), яка є наукою про пристосування умов праці до людини.

Ергономіка покликана відповідати на практичні питання, які виникають у сумісній роботі людей та механізмів за умов певного середовища. Тому фахівців з ергономіки цікавлять не тільки продуктивність праці промислового робітника чи академічного вченого, а й чинники, пов'язані з затратами праці та отриманням бажаного результату. Така дослідницька позиція вимагає ясності у розв'язанні методологічних питань. Проте, як констатують вчені, методологія аналізу залежностей, що виникають у трудовому процесі, досі є мало вивченою цариною. А саме ця залежність, тобто взаємодія суб'єкта і об'єкта, має величезне значення для оптимального розв'язання технологічних та організаційних завдань.

В ергономіці філософське трактування взаємодії суб'єкта та об'єкта набуває форми вимоги розглядати дії людини в єдності з їх інтелектуальним складником. Тільки так можливо створити нормальний психологічний клімат у трудовому колективі й зацікавити у трудовому процесі окремого працівника, який не бажає бути бездушним "гвинтиком" знеособленого виробництва.

У рамках системи "людина (суб'єкт) — машина (об'єкт)" людину іноді оцінюють як упорядковану в часі та просторі систему рухів, що значно спрощує реальний виробничий процес. Звичайно, працівник увіходить до системи "людина — машина", але водночас він виявляється залученим до ширшої та складнішої системи колективної організації виробничої діяльності. З урахуванням цього він є не рядовою, а головною ланкою виробництва, тобто є відповідальним за правильний перебіг виробничого процесу, а не одним з пасивних елементів цього процесу. Отже, головне завдання робітника, який обслуговує навіть найбільш автоматизовані верстати, полягає саме у виробництві певних деталей, а не у "лакейському" обслуговуванні верстата. Ось чому, як вважає польський соціолог Т. Томашевський, часто застосовуваний в ергономіці та соціології термін "людський чинник" (англ. human factor) якщо не повністю помилковий, то принаймні вкрай завузький для розуміння ролі людини у сучасному виробництві, хоч би яким воно було — фабрично-заводським чи науково-лабораторним.

Таким чином, в аналізі методологічних проблем центральним предметом має бути цілісна особистість, а не її "чинники". Це — та сама нормативно-методологічна вимога, якої необхідно дотримуватись, аби уникнути грубих помилок у розв'язанні конкретних завдань. Аналіз "чинників" допустимий тільки як заздалегідь обумовлена абстракція, інакше поняття практики, яке відіграє винятково важливу роль в емпіричній соціології, набуває однобічного, утилітарного сенсу.

Розробка методології сучасного наукового пізнання, відзначають вчені, є своєрідною ареною, де з особливою силою виявляє себе непримиренна протилежність між творчою науковою думкою та консерватизмом. І це цілком закономірний, хоча й болісний процес.

У розвитку низки гуманітарних наук має місце не тільки зіткнення з консерваторами, а й виникнення справді спірних методологічних проблем. Багато які з цих проблем тісно пов'язані з напрямом розвитку відповідної науки, з правильним визначенням її місця у загальній класифікації наук.

Питання класифікації наук, які є по суті методологічними питаннями, виходять далеко за межі суто теоретичних суперечок, і ось чому. Все впирається у проблему ефективної експлуатації науково-інформаційних ресурсів, а це — гроші, і не малі. Як відзначає відомий фахівець у галузі бібліографічних класифікацій Д. Дж. Фоскетт, дослідження структури загальних класифікаційних систем завжди буде невід'ємною частиною прогресу наукового знання та різновидом практично значущої діяльності щодо зчленування елементів цього прогресу в єдине ціле. Слід враховувати й те, що до проблеми класифікації наук приєднується проблема кваліфікації наукових кадрів, від розв'язання якої залежить вибір методів планування та управління наукою. Крім того, поділ інтелігенції на гуманітарну та науково-технічну ставить на порядок денний питання про типологію соціальних різновидів духовної діяльності, а разом з тим — питання про типологію соціальних інституцій, які обслуговують духовну сферу суспільного життя. Питання про типологію соціальних інституцій повертає нас до кадрової проблеми, до проблеми вибору методів і форм управління різними науковими колективами. У розв'язанні цих та своїх власних проблем велику допомогу має надати іншим та й собі соціологія.

Що стосується загальнонаукового сенсу будь-якої класифікації, то у нашому випадку слід розрізняти методологію наукового пізнання взагалі та методологію соціального пізнання, а останню відрізняти від різних гуманітарних теорій. Відповідно, треба відрізняти методологію соціального пізнання від теорії соціології, предметом якої, на думку деяких соціологів, є аспекти та типи взаємодії окремих людей, їхніх груп та класів. Приблизно це саме підкреслював свого часу П. О. Сорокін. У статті "Межі та предмет соціології" (1913) він писав, що найпопулярнішим та найпоширенішим визначенням соціології як науки про організацію та еволюцію суспільства є визначення, яке містить поняття "взаємодія", оскільки суспільство не можна уявляти поза взаємодією одиниць та груп, які його складають.

1894 р. професор В. Віндельбанд висловив важливе для гуманітарних наук положення про відмінність мислення номотетичного (від грецьк. nomos — закон + tetikos — той, що покладає, стверджує) та ідеографічного (від грецьк. idios — особливий, своєрідний + grapho — пишу). Це положення, на його думку, має бути засадовим для поділу наук на науки про закони та науки про події.

Подальшого розвитку ця ідея набула у Ріккерта, зокрема у праці "Про межі природничо-наукового утворення понять" (1896).

Номотетичний метод розвивав іще Кант у вченні про способи законодавчої діяльності розуму в процесі встановлення цим розумом законів та правил пізнання. У німецькій неокантіанській Баденській школі, засновниками якої були Віндельбанд і Ріккерт, номотетичний метод застосовували до природничих наук. Сенс цього методу полягає в узагальненні та встановленні універсальних законів.

Ідіографічний метод — це метод історичних наук про культуру, сутність якого полягає в описанні індивідуальних особливостей історичних фактів, що встановлюються наукою на підставі зарахування до культурних цінностей (нім. Wertbeziehung). Поняття "цінність" допомагає неокантіанцям відрізняти культурні цінності від природних.

У працях цих двох німецьких вчених обґрунтована ідея поділу наук на індивідуалізуючі та генералізуючі, які Ріккерт пропонує називати науками про культуру та науками про природу.

Коментуючи пропоновану неокантіанцями класифікацію наук, Мегрелідзе писав, що пошуки закономірності у межах тільки пізнавальної діяльності, характерні для європейської філософії початку XX ст., доводять одне: філософи, зайняті подібними пошуками, дотримуються думки, нібито світ матеріальної дійсності позбавлений об'єктивної закономірності, а тому завданням пізнання є його систематизація і створення мисленнєво гармонійних конструкцій. Іншими словами, для філософів-неокантіан ці в, та й не тільки для них, закономірності не існують у самій дійсності, а є виключно функцією пізнання, тобто є суб'єктивним прийомом, який дає змогу мисленнєво охоплювати й мисленнєво впорядковувати безформний світ. У такому разі наукові поняття і наукові методи (особливо методи теоретичного узагальнення), відірвані від своєї предметної царини, перетворюються на безпредметну відстороненість, на своєрідні наукові "іграшки", з якими кожний, хто склав про себе надто високу думку як про вченого, може бавитися, як йому заманеться.

Насправді реальна сила наукових понять та методів полягає не в них самих як самобутніх "сутностях", а у тих об'єктах, предметах, які вони репрезентують, виражають або, якщо говорити точніше, відображають. Наукове поняття тільки тоді є поняттям про дійсність, коли воно схоплює й відображає об'єктивний устрій реальності, коли законом для поняття є закон речей, закон досліджуваного предметного світу. Тому класифікація наук за методами, за використовуваними ними поняттєвими інструментами не відповідає реальному станові справ. Це не означає, що Віндельбанд і Ріккерт є "двієчниками" у філософії. Вони правильно вказали на ціннісну зумовленість наукового пізнання, на важливу роль культурних цінностей у житті суспільства. Проте їхня інтерпретація цих культурних цінностей була дуже довільною та суб'єктивною. На такому хиткому фундаменті важко будувати методологію соціального пізнання й розвивати соціологію, для якої врахування ціннісного чинника відіграє винятково важливу роль.

Не можна також ототожнювати методологію соціального пізнання з філософією, теорією пізнання та логікою, хоча й очевидно, що ці галузі