У процесі перетворення соціології на науку свою роль відіграли не тільки інтуїтивні аналогії (наприклад, порівняння суспільства з біологічним організмом), а й більш апробований порівняльно-історичний метод пізнання, що широко використовувався у філології XIX ст. Характерно, що першорядним методом соціального пізнання Дюркгейм вважав саме порівняльно-історичний метод. При цьому він указував на те, що між історією та соціологією існує тісний зв'язок. Історики немовби готують грунт для соціологів, вивчаючи свій матеріал з точки зору особливостей, які притаманні певному народові або певній добі. Відтак соціолог бере вже попередньо оброблені історичні факти й починає розкривати загальні відносини, властивості, притаманні тим чи тим суспільствам.

За словами відомого французького лінгвіста А. Мейє, представника так званого психологічного соціологізму (соціологічної школи у мовознавстві), з положення, що тільки порівняльний метод дає можливість побудувати історію мов, випливає також і те, що ізольована мова позбавлена історії. Це саме можна адресувати й усім тим наукам, включаючи соціологію, які пов'язані з історичними дослідженнями, нехай то буде еволюційна теорія у біології чи історичні розвідки філологів.

Що стосується порівняльного методу в соціології, то фактично він є продовженням розвитку ідей Конта щодо використання порівнянь та аналогій у соціальному пізнанні. Згідно з Контом, спеціальні закони різних царин дійсності неминуче сходяться і навіть багато в чому є аналогічними. Отже, ідеалом будь-якої позитивної науки має бути подання всіх явищ у вигляді єдиного та всезагального закону, подібного до закону тяжіння. На відміну від Дюркгейма, який брав за зразки порівняльного методу відповідні історичні розвідки як у власне історичній науці, так і у порівняльно-історичній філології (граматиці), Конт більше орієнтувався на використання порівняльного методу у біології. На його думку, переходячи від біології до соціології ми зустрічаємося не з простою вказівкою на аналогію, а з умовисновком (логічним висновком), ґрунтованим на аналогії, який потрібен для визначення того, що ми маємо вважати істотним.

Відомий англійський філософ і логік Дж. Ст. Мілль, який уперше докладно проаналізував висновки за аналогією, врешті-решт дійшов думки, що ці висновки слід розрізняти за ступенем ймовірності, тобто за відношенням кількості схожих ознак до несхожих у двох (або багатьох) порівнюваних предметах або за ступенем наближення порівнюваних предметів до цілковитої схожості їх, яка тільки одна й уможливлює законний індуктивний висновок.

Аналогія, на думку відомого філософа науки М. Бунге, є плідною та водночас підступною. З одного боку, вона виконує три корисні для наукового пізнання функції: евристичну, пов'язану з класифікацією та узагальненням, обчислювальну, яка дозволяє розв'язувати деякі обчислювальні проблеми за допомогою аналогій (наприклад, логіко-математичні моделі релейних систем, що оптимізують процедури обчислення), експериментальну, що стосується емпіричної перевірки теоретичних гіпотез шляхом оперування тими чи тими

аналогіями, зокрема моделями (наприклад, експериментальний аналіз напружень у металевих конструкціях на прикладі прозорих пластикових моделей).

Таким чином, аналогія сприяє дослідженню невідомого; вона надихає вчених екстраполювати (від лат. extra — понад міру + роїіге — робити гладким; метод наукового дослідження, який полягає у поширенні висновків, отриманих в одній галузі пізнання, на іншу) попередні знання на нові царини пізнання.

З іншого боку, якщо навколишній світ безконечно розмаїтий, аналогія повинна рано чи пізно виявити свою обмеженість, оскільки радикально нове за самою своєю суттю не може бути повністю пояснене знайомими та звичними термінами.

Якщо вдалося за допомогою аналогій сформулювати оригінальну наукову концепцію Й наблизитися до її теоретичного ядра, то наступний етап має полягати в тому, щоб осягнути логіку нашої евристики й реконструювати теорію в її раціональному вигляді, очищеною від інтуїтивних образів та метафор. Припускати ж, що суто наукове пояснення є цілком евристичним (метафоричним), означає, на думку Бунге, ототожнювати наукову теорію з біблійними притчами. Зріла теорія містить тільки точні схеми та раціональні пояснення.

Щоб отримати ці точні схеми та раціональні пояснення, необхідно у низці випадків навчитися користуватися так званими математичними гіпотезами (або екстраполяціями). Метод математичних гіпотез будується на пошуку вже відомих формальних аналогів, інтуїтивно близьких до нової концепції, які екстраполюють на досліджувану, але ще погано вивчену царину розвідок. Для соціологів цей метод буває особливо корисним тоді, коли вони мають справу зі статистичним аналізом, в якому широко використовують математичний апарат.

Характерно, що Дюркгейм вважав статистичний метод другим за значенням методом соціологічного пізнання.

Статистичний метод є своєрідним відображенням ідеології механістичного світорозуміння. Це світорозуміння є різновидом раціоналізму, який надає великого значення принципові причинності, що розглядається в контексті науки XIX—XX сторіч. Цей принцип означає, що наукове пояснення тих чи тих фактів має справу не просто з причинами, а з причинами, які вимірюються у кількісних формулах.

Говорячи про дослідницькі процедури, досліджувані методологами, ми визначаємо їх немовби технологічно, тобто як послідовну систему дій. При цьому дослідницька техніка відрізняється від дослідницьких процедур як спеціальних та конкретних операцій з установлення фактів та роботи з ними. Якщо процедури — це свого роду діяльність, розчленована на певну послідовність дій, то дослідницька техніка — це дії з використанням конкретних, предметно зумовлених операцій.

Виходячи з цього, американський соціолог Дж. Ч. Маккінні виокремлює п'ять головних процедур, які є, на його слушну думку, головними компонентами методології будь-якої науки. До цих процедур належать: (І) статистична; (2) експериментальна; (3) типологічна; (4) історична; (5) вибіркова.

Крім цього, існує велика кількість технічних прийомів, отримуваних на підставі цих процедур відповідно до досліджуваної предметної царини.

Згадана класифікація має чимало вразливих місць, що зумовлено несформульованістю теоретичних припущень, які її визначають. Так, першу, другу та п'яту процедури можна віднести до емпіричного рівня пізнання, натомість типологічна та історична процедури передбачають ставку на теорію. Отже, засадовими для методологічної класифікації мають бути не інтуїтивні міркування чи особистий досвід вченого, а загальноприйняті схеми методології наукового пізнання. Базою для цих схем є виокремлення двох взаємно пов'язаних рівнів пізнання — емпіричного та теоретичного.

Особливо слід відзначити типологічні та вибіркові процедури, оскільки вони відіграють важливу роль не тільки у соціології.

Конструктивна типологія являє собою спосіб обробки та впорядкування досліджуваних даних. Конструйований нами тип явиш (даних) — це цілеспрямований, плановий вибір з використанням методу абстрагування та виокремлення узагальнених (універсальних) критеріїв, які сприяють здійсненню емпіричної перевірки та порівняння емпіричних даних. Типологізація дає змогу систематизувати конкретні дані, відокремлюючи головне від другорядного відповідно до дослідницьких цілей та завдань.

Типологія (від грецьк. typos — відбиток, зразок, форма + Jogia — вчення; класифікація предметів за якими-небудь ознаками) у науці є важливим методом пізнання, який дає змогу виокремлювати найхарактерніші властивості та відносини досліджуваних об'єктів. Проблеми типології виникають там, де маємо справу з великою кількістю різноманітних об'єктів, якимось чином пов'язаних один з одним.

У методології наукового пізнання розрізняють емпіричні та теоретичні типології. Відрізняються вони способами побудови. Засадовими для емпіричних типологій є спостереження, експерименти, вимірювання, результати яких потім узагальнюють і знову перевіряють на підставі конструйованих теорій. Теоретична ж типологія передбачає спочатку побудову ідеальної моделі об'єкта або ж їх сукупності.

В історії науки зафіксовано кілька етапів побудови типологій. Перший етап пов'язаний з так званою морфологічною (від грецьк. morphe — форма + logia — вчення; комплекс наук, які вивчають форму та будову тваринних та рослинних організмів) типологією, яка мала на меті виявити усталені структури у біології. Другий етап — це етап порівняльно-історичної типології, яка набула поширення у порівняльно-історичному мовознавстві та в еволюційній біології. На третьому етапі, характерному для XX ст., типологію починають розглядати як особливий методологічний засіб для побудови теоретичних пояснень у соціології (наприклад, метод "ідеальних типів" Вебера, типологічні побудови Гурвича тощо), структурній лінгвістиці, психології тощо.

Необхідно також підкреслити евристичний характер конструйованих типів. У певних ситуаціях ми маємо справу не з великим масивом даних, а з одиничними явищами, які більш-менш відповідають розроблюваній типології. Тоді можна з певною мірою ймовірності передбачати реальну можливість спостереження аналогічних явищ у типових ситуаціях. У цьому й полягає евристичний характер конструйованих типів. Таким чином, як підкреслює Маккінні, сконструйований тип — це особливий тип евристичного поняття, оскільки у ньому свідомо виокремлюють та виражають межі тієї чи тієї ситуації, того чи того досліджуваного явища. Це поняття має характер пояснювальної теоретичної моделі, тобто його можна