"Перша вітальна катастрофа" є наступною в часі, вирішення якої призводить до формування уявлення про архаїчну душу і культури. Тут виділяються тай передумови, можливості та проблеми: "людина", що перейшла до семіотичної поведінки, зокрема, тому змушена шукати "семіотичне пояснення" основних психічних процесів (що таке смерть, хвороба, сновидіння?), які для тварин не становлять нездоланних труднощів (вони в цих випадках діють інстинктивно і ситуативно); винахід малюнка і скульптурних зображень, що сприймалися як живі істоти, їх теж потрібно було зрозуміти семіотично; необхідність для племені приймати рішення, діяти в зазначених ситуаціях (смерті, хвороби, сновидінь, "зустрічі" з живими істотами, створеними самими людьми).

"Третя вітальна катастрофа" передувала формуванню культури стародавніх царств. Це формування великих співтовариств (народів); перехід до інтенсивного землеробства, що передбачало погоджену й організовану роботу багатьох людей; необхідність захисту цих людей і об'єктів їх праці (води, землі, виробництв) від кочівників і інших народів, нарешті, поділ праці, що намітився, і перші навички управління колективами.

Становлення людини в культурі відбувається одночасно з самою культурою. У цьому плані вирішення вітальної катастрофи йде двома основними напрямами: з одного боку, формуються базисні культурні сценарії, складаються соціальні інститути, господарство й економіка, система влади, суспільство і співтовариства, з іншого боку — практики, спрямовані на людину століття, і всередині їх сама людина даної культури. Наприклад, в архаїчній культурі паралельно формуванню уявлень душі (духів), сім'ї, полювання і збиральництва, родоплемінної системи складалися архаїчні практики поховання, лікування, тлумачення сновидінь, викликання душ, спілкування з ними (жертвоприносини, прохання, погрози тощо), шлюбних стосунків, ініціації та інші, докладно розглянуті' в соціо-культурологічній літературі.

Зазначимо, усі ці практики були колективні, людина в них не тільки брала участь, але й одночасно виступала об'єктом її ховали, лікували, тлумачили її сни, проводили через ініціацію тощо). Всього один приклад. Найважливіший і найбільш зразковий перехідний обряд—ініціація, яка відриває юнака, що досяг статевої зрілості, від матері і сестер, від групи непосвячених жінок і дітей та яка переводить його в групу дорослих чоловіків-мисливців з наступним правом одружитися тощо. Цей перехід включає фізичні випробування на витривалість, болісну присвятну операцію й оволодіння основами племінної мудрості у формі міфів, що інсценуються перед ще посвячуваними. Ініціація включає також символічну тимчасову смерть і контакт із духами, що відкриває шлях для оживання, точніше, нового народження в новій ролі. Символіка тимчасової смерті часто виражається в мотиві проковтування його "чудовиськом, відвідування царства мертвих або країни духів, боротьби здухами, добування там ритуальних предметів і релігійних таємниць". Включений у ці процедури юнак повинен був строго дотримуватись усіх "розпоряджень" звичаю; він не був вільний не тільки що-небудь змінювати з заведеного, але навіть бажати що-небудь, що не вкладається в процес ініціації.

Погодимося, людина - не пасивна істота, вона активна і діє осмислено Тому долучення людини до архаїчних практик передбачало для неї відповідне цим практикам осмислення дійсності, включаючи самосвідомість. Інакше кажучи як необхідна умова становлення перерахованих архаїчних практик виступає формування уявлень про душу ; смерть, хворобу, сни, шлюбні відносини, уподібнення полювання проведення людини у період ініціалізації через смерть та інше.

Узагальнюючи даний приклад, можна стверджувати, що й інші психічні феномени архаїчної людини є артефактами і формуються у відповідь на архаїчні практики. Два механізми, як можна зрозуміти з нашого аналізу, забезпечують становлення цих феноменів: винахід відповідних схем і самоорганізація на їх основі психіки. Повернімося ще раз до прикладу реконструкції становлення архаїчної душі. Винахід уявлення про пташку, у якій зосереджене життя людини, що живе в тілі та може з нього вийти (вилетіти), але і повернутися назад, тобто уявлення про душу, із семіотичної точки зору, є створенням схеми із психологічної – конституювання нової реальності. Схема душі забезпечує склеювання двох предметних реальностей (поведінка пташки і людини), так що одна представляє іншу; ця схема дає можливість розрізнити різні стани людини (які отримують назви – смерті, хвороби, сновидіння тощо) і організувати на їх основі відповідні колективні дії (у результаті починають складатися архаїчні практики). Необхідна психологічна умова становлення такої схеми — зв'язування в одне ціле через механізм означення і синтез уявлень про пташку і людину. Реальність душі і формується в рамках цього цілого.

Оскільки всі архаїчні практики тією чи іншою мірою будуються на основі уявлення про душу; конституювання уявлень архаїчної людини про саму себе цілком визначається анімістичним світовідчуванням. Слідом за реальністю душі архаїчна людина відкриває (починає розрізняти і переживати) у себе відповідні душевні стани: вихід душі з тіла або проникнення в тіло чужої душі (те, що для нас виглядає як хвороба, слабість, головний біль, запаморочення, непритомність, смерть); повернення душі в тіло (відповідно, видужання або стани, які ми називаємо "прокинувся", "повернулася свідомість", "стало краще", "пройшов біль" тощо), зустріч з душею (духом) (приклад — розглядання і переживання архаїчною людиною наскального чи скульптурного зображення тотемного духу).

Звичайно, у кожному культурному регіоні зазначені стани архаїчної людини розумілися і переживалися трохи по-різному відповідно до конкретної історії й умов соціального життя даного регіону. Наприклад, у Тибеті умирання і зараз розуміється так само, як і багато тисяч років тому. Але є одна особливість: виявляється, душа сама не може залишити тіло. Щоб душа вийшла в правильному місці, через маківку, лама, глибоко зосередившись, повинен ототожнити себе з небіжчиком і за нього зробити зусилля (одночасно вимовляючи магічні слова "хик" і "пхет"), яке б змусило душу пробити для себе в тімені вихід. Виключення — присвячені. Вони "можуть самостійно здійснити сходження свого духу до верхівки голови і, почуваючи наближення кінця, самим для себе вимовити визвольні "хик" і "пхет". Таким чином, вони можуть навіть учинити самогубство і, якщо вірити, такі випадки дійсно бувають".

Оскільки в архаїчній культурі все життя розуміється (тлумачиться) анімістично, і всі інші стани людини, наприклад, відчуття під час їжі, статевого спілкування, утома чи, навпаки, легкість після сну або відпочинку, страх, радість тощо, теж отримують анімістичне забарвлення.

Цікаво, що схема душ і є не тільки засобом формування нової колективної діяльності й індивідуальної реальності, але базисних культурних сценаріїв і картини світу, а через них й інших підсистем архаїчної культури як соціального організму.

Намічена тут логіка становлення людини в архаїчній культурі цілком зберігається і для культури стародавніх царств. Людина цієї культури усвідомлює і відчуває себе відповідно до тих практик, у які вона була включена. Поряд із деякими практиками, що перейшли з архаїчної культури (але, природно, видозмінених), таких як поховання, лікування, тлумачення сновидінь, викликання душ і духів, у культурі стародавніх царств сформувалися багато нових, наприклад, практика спілкування з богами (містерії зустрічі богів, спільна діяльність людини з богами, приношення богам жертви тощо), визначення долі людини, поганих і гарних днів для роботи, битв та інших справ. Як же в зв'язку з цим людина культури стародавніх царств відчувала себе і свій стан?

Хоча людина вже цілком усвідомлювала свою індивідуальність (її виражала ідея долі), вона не вважала, що її Я — це центр, у якому зосереджена її воля і життя. Життя людини знаходилося в руках богів, а воля допомагала тільки в тому випадку, якщо збігалася з волею богів. І стани індивіда усвідомлювалися в тій же логіці: вони визначалися взаєминами людини з богами. Наприклад, хвороба виникає не від власного тіла чи душі людини, а тому, що боги не закрили дорогу
(ворота душі) демонам; у свою чергу, останнє трапилося тому, що боги були зайняті більш серйозними справами або з якої-небудь причини (дана людина не принесла жертву, не підкорилася тощо) розгнівалися на людину. Якщо сучасна людина часто відчуває своє Я як центр світу, то для людини культури стародавніх царств топологія світу задавалася всім пантеоном богів, тобто відчувалася саме як сакральний космос; Я окремої людини в цьому космосі сприймалося як про ста точка.

Правда, може виникнути заперечення: але хіба царі та верховні жерці не самі приймали рішення, тобто їх цілком можна вважати особистостями. Але що значить прийняти самостійне рішення? У нашій культурі це означає зробити вчинок, спираючись тільки на самого себе. У культурі стародавніх царств навіть царі та верховні жерці розуміли свої рішення, як зумовлені богами. Тому вони, звертаючисьдо радників або неба, чекали, коли боги подадуть потрібний знак, якому все-таки рішенню, з запропонованих чи мислимих, потрібно надати перевагу і прийняти його. Звичайно, із сучасної, наприклад; психологічної позиції все це видається як прийняття в перетвореній формі самостійного рішення, але з культурологічної - як