Так, людина культури стародавніх царств усвідомлювала свою індивідуальність мала власну долю а в ряді випадків, як писали поети і вчені Нагуа "сама собі дорікала, і справи її йшли гарно" Але в даному випадку індивідуальність – це була усього лише варіація на загальну тему, заданим єдиним базисним культурним сценарієм, загальними й однаковими уявленнями про світ і людину. І всі люди, і останній раб, і царі вірили в богів та вважали, що ті створили світ і визначають усе життя людини. Інша справа, що людина вже піднялася до розуміння того, що, "якщо вона" буде сама собі дорікати, тобто діяти з урахуванням сформованих звичаїв обставин, то її взаємини з богами будуть поліпшуватися. При цьому люди ніякою мірою не брали під сумнів саму віру в богів чи заданий устрій світу.

Становлення античної особистості

В античній культурі, де як відомо, міфологічні та релігійні початки значно слабшають, а держава має обмежений вплив на людину, вперше складається самостійна поведінка людини і внаслідок цього перша в історії людства особистість. Згадаемо поведінку Сократа на суді. З одного боку, він іде на суді погоджується з рішенням суспільства, що призначило йому смерть. З іншого боку, Сократ воліє залишатися при своїй думці. Він твердо переконаний, що його засудили неправильно, що, "смерть – благо" і "з доброю людиною нічого поганого не може бути ні тут ні там, і що боги його не залишать і після смерті". Сократ як особистість, хоча і не розриває із суспільством, проте йде своїм шляхом. І що істотно, але не тільки Сократ вислуховує думку суду; тобто суспільну думку, але й афінське суспільство вислуховує досить неприємну для нього мову Сократа та навіть, як нам відомо, через якийсь час починає розділяти його переконання. Почасти Сократ вже усвідомлює своє нове становище у світі. Наприклад, він говорить на суді, що Сократ — не проста людина, а також, де людина себе поставила, там і повинна стояти, не дивлячись ні на що інше і навіть на смерть.

У теоретичному ж плані мова йде про формування самостійної поведінки, що неможливо без створення приватних схем (наприклад, уявлень, що Сократ — не проста людина, що він сам ставить себе на певне місце в житті та стоїть там на смерть). Приватні схеми виконували подвійну роль: з одного боку, забезпечували (організовували) самостійну поведінку, з другого боку — давали нове бачення дійсності, що включало в себе два важливих елементи — індивідуальне бачення світу і відчуття себе мікрокосмом (унікальною особистістю, Я).

Ч и випадково, що за формою становлення античної особистості відбувається на сцені суду. Думаю, що ні, так само, як не випадково поширення подібних сюжетів в античному театрі. Утворах Есхіла, Софокла, Еврипіда й інших відомих грецьких драматургів герої потрапляють в ситуації, де вони змушені приймати самостійні рішення і при цьому виявляють свою особистість. Антична особистість складається у спробі вирішити таке протиріччя: людина повинна діяти відповідно до традиції і не може цього зробити, оскільки порушить традицію. У цій драматичній ситуації герой змушений приймати самостійне рішення, також порушуючи традицію. Отож суд і театр виявляються тією єдиною формою, в якій вимушений самостійний учинок героя отримує санкцію з боку суспільства. Одночасно, формою становлення особистості та його свідомості. Не те щоб суспільство виправдовує вчинок героя, воно осмислює цей вчинок, переживає його, змушене погодитися, що в героя не було іншого виходу.

Проаналізувавши "Орестею" Есхіла, ми бачимо, як Зевс ставить Агамемнона в ситуацію чисто трагічної амеханії (тобто неможливості діяти в умовах необхідності діяти). Почувши з вуст Кальханта волю Артеміди, Агемемнон починає міркувати: "Важка доля — не послухатися; важка доля і зарізати власне своє дитя, прикрасу сім'ї, заплямувавши батьківські руки потоками дівочої крові, пролитої на вівтарі. Як же уникнути нещасть?!" Саме це, а не хитросплетіння доль саме по собі цікавить трагічного поета і глядачів: як людина вирішує, тлумачать оракули, і знамення, пускає в хід божественну волю, що з нею при цьому відбувається і як вона "впрягається в ярмо необхідності".

У подібній ситуації амеханії опиняється і сам Орест, змушений убити власну матір. Волі богів і космічні сили доль ніби чекають біля порогу його свідомості, чекають його власного рішення, яке ніякий бог не підкаже йому на вухо і яке пустить у хід усі ці безмірно переважаючі його сили. Рішення убити свою матір "приймається Орестом тому, що тільки так він може вирватися із засліплених сил чи лютістю гніву або панікою страху — у світле поле свідомості. Він чинить так, як потрібно, але, чинячи так, він і не стверджує, що чинить добре, він не впрягається в ярмо необхідності. Він діє з відкритими очима і тверезою свідомістю.

У третій частині трилогії глядач входить у "світ розгляду, осмислення, у світ "логосу"... амеханія "не стільки переборюється, скільки знаходить осмислену форму суду, заснованого навіки, інакше кажучи, суду, що розкривається як віковічне, підґрунтя людського і космічного буття. Відтепер нішо не може бути раз і назавжди таке-то. Усе підсудне, підзвітне, відповідальне".

Нарешті, треба сказати, чому вданому випадку — театр і суд. Герой, що потрапив у ситуацію трагічної амеханії, ніби повертається, повертається до глядача з питанням. Глядач бачить себе під поглядом героя і міняється з ним місцями. Театр і місто взаємооборотні. Театр знаходиться в місті, але все місто (а по суті, поліс, античне суспільство) сходиться в театр, щоб навчитися життя перед глядачем, при свідку, перед обличчям. Цей погляд можливого свідка і судді, погляд, під яким я не просто роблю щось дурне чи гарне, а вперше можу постати як герой, у естетичній довершеності тіла, обличчя, долі, словом, у "хто", і є погляд свідомості, від якого не можна сховатися. Свідомість — свідок і суддя — це глядач. Бути в свідомості — значить бути на очах, на площі, на ганьбі).

Що видно з даної реконструкції? По-перше, що античні поети відтворюють у своїх творах ті ситуації, у які в той час потрапляв багато хто. їх суть у тому, що людина не може більше сподіватися ні на богів, ні на традиції (звичаї) і тому змушена діяти самостійно (можна порівняти неспокій вавилонського городянина в середині першого тисячоліття до нашої ери, коли він розчарувався й у богах, і в захисті, і у всевладді царів). По-друге, у ситуаціях амеханії антична людина змушена спиратися тільки на саму себе, але завдяки міфологічній свідомості ще пояснює свою самостійну поведінку в перетвореній формі, а саме як трагічну дію виставлену на суд богів. До речі, і Сократ на суді говорить, що "досліджував справу за вказівкою бога", що з дитинства "якийсь голос (геній, особистий бог'') відводить його від неправильних рішень", а "схиляти до чого-небудь ніколи не схиляє (тобто у всіх інших випадках Сократ діє самостійно). По-третє саме театр і суд пред'являють для античної людини нові форми самостійної поведінки; у лоні суду і театру відбувається їх осмислення і трансляція.

До сказаного вище можна додати, що необхідною умовою вироблення само слино, поведінки є виявлення, відкриття людиною свого Я, яке невіддільне від формування нею "образу себе", приписування Я певних рис: я таких ось, яких раніше, буду жити, я бачив себе уві сну тощо. По суті, Я людини парадоксальне: це той хто радить, направляє, керує, підтримує, і той, кому адресовані ці поради, управляючі впливи, підтримка. Я і особистість, що інформується на його основі, - це власне такий тип організації та поведінки людини, у якому провідну роль набувають "образи себе" та дії з ними: уподібнення і регулювання природної поведінки з боку "образів себе" - свідома, вольова і цільова; поведінка ототожнення раніше побудованих "образів себе" з тими, котрі діють у даний час-спогад про минуле життя; підтримка "образів себе", реалізація і самоактуалізація тощо. Сама людина звичайно не усвідомлює штучно-семіотичний план своєї поведінки, для неї всі ці дії з "образом себе" переживаються як природні, природні стани як події, які вона має перетерпіти.

Ще одна необхідна умова самостійної поведінки – формування "психічних реальностей". Дійсно, вироблення самостійної поведінки передбачає планування і передбачення майбутніх дій і переживань, зміну одних способів діяльності і форм поведінки на інші, причому людина сама повинна це зробити. Спочатку людині здається, що подібні плани і передбачення, зміни і переключення свідомості та поведінки підказуються і йдуть зі сторони, від богів, генія, інших значимих людей. Але в міру того, як людина навчається сама будувати ці плани, передбачати майбутні події та їх